Амнiстiя для Хакера

А в наступні півгодини Борис із задоволенням відчув, як зникає головний біль і змінюється на краще настрій. А дівчина навпроти, яка зрештою таки спромоглася віддатися власному апетитові, і далі безтурботно теревенила, хоч зміст сказаного губився для нього десь на півдорозі. Він просто слухав її мову і спостерігав за мімікою приємного обличчя, дивуючись незвичайній дії цих ліків на свою перевантажену баластом голову.

— На добраніч, — побажав Борис. — Не підхоплюйся завтра так рано. Відпочивай.

— А як же галерея? Ви ж казали…

А йому справді схотілося, щоб завтра вона довше полежала у теплому ліжку, нікуди не поспішаючи, ні про що не турбуючись. Схотілося просто чогось доброго, приємного для неї. Чого — він не знав сам.

Маленька господиня пішла, а тема, зачеплена нею, залишилася. Так, він дійсно мав повне право вважати ситуацію, в якій опинився, екстремальною. Екстремальнішу годі уявити. Але саме цієї миті, на власний подив, він зумів побачити в ній один плюс. Думка промайнула, коли дивився дівчині у спину, і принесла навіть якесь заспокоєння.

«Добре, що мені зараз не до цього».

Коробочка з написом «Триган» стояла на полиці шафи за книжками. Витяг із неї дві таблетки — круглу та довгасту, звичним рухом покачав їх на долоні й відправив до рота.

Вітер продовжував кидати незвичну для цієї пори року холодну моросінь на темні вікна двох кімнат квартири на третьому поверсі будинку з аркою. В одній з них, щойно розпрощавшись із хвилюючими думками, що взялися невідомо звідки, дихаючи в подушку, вже тихо спала молода симпатична жінка. Ледь чутно поцокував годинник на поличці. Що рахував він? Останні дні, години чи хвилини перед чимось важливим чи навіть фатальним? А може, просто відлічував хвилини її молодого життя, якого, здавалося, он ще стільки попереду?

У другій кімнаті під такою самою подушкою лежав пістолет системи «Беретта» тридцять восьмого калібру з повним боєкомплектом. Голова, що спиралася на цю подушку, хоч і паморочилася, прощатися з хвилюючими думками не збиралась. Людина, якій поки що належала ця голова, точно знала, що робитиме завтра зранку, коли симпатична жінка з сусідньої кімнати, вийшовши з арки будинку, зникне за не по-літньому застиглими деревами липової алеї.

IX. Мент (продовження)

Справа дійсно зависла. Що не день Кобища ясніше це усвідомлював. По гарячих слідах кавалерійським наскоком вона не пішла. «Свіжа кров», яку ще донедавна регулярно вливали йому всі можливі експертизи, скінчилася й не принесла особливої користі. Ніхто не впізнав за фотороботом хлопця, який добивався до господаря помешкання в день його вбивства. Розумні думки вичерпалися. Помічники, які на початку, захоплені нестандартною справою, буквально рили землю, тепер просто на очах втрачали наснагу та ініціативність. Згори тисли. Нових подій, яких він очікував і за які можна було зачепитися у пошуках отієї єдино вірної нитки, також не було.

І все-таки Кобища не хотів вірити, що у справі настав саме той момент, коли зрушити її з мертвої точки може лише випадковість, на яку не, варто серйозно розраховувати, і продовжував уперто копирсатися в ній.

І ось одного дня, ближче до обіду, все-таки сталося те, чого всім так бракувало. Телефон дзвонив довго й наполегливо, а він біг коридором, наче відчуваючи, що це і є той самий його величність щасливий випадок. Дзвонив майор Татарчук із кримінальної міліції у справах неповнолітніх.

— Привіт, старий!

— Привіт, якщо не жартуєш.

— Пляшку маєш?

— Ну… взагалі-то при собі нема… А що?

— Ну, тоді не приходь. Прийшов би з пляшкою, то щось би тобі запрезентував, а ти хочеш, щоб таке та задарма… Справу про вбивство у Старомостівському районі ти ведеш?

— Я…

— І що, глухо? — співчуття було глузливе.

Кобища тільки зітхнув, стримуючи роздратування.

— Ну, дідько з тобою, приходь.

Звісно, річ була не в пляшці, але Кобищу несподівано опанувала якась одержимість, породжена передчуттям удачі. Від цього схотілося допекти давнього свого товариша і схохмити у відповідь. Кобища кинув трубку, вискочив з кабінету і мало не побіг на протилежний кінець коридору, добре знаючи, у кого в загашнику завжди є пляшка горілки, а то й не одна. Вискочивши назад у коридор, на ходу запихаючи пляшку за пояс штанів, він помчав, перестрибуючи через дві сходинки, на два поверхи нижче. Зайшов без стуку і мовчки, не звертаючи уваги на присутніх, з розгону вкарбував пляшку в стіл. І вирячився на майора Татарчука. Крім нього, в кабінеті була тільки одна людина — кучерявий блідий підліток років дванадцяти-тринадцяти. Він сидів на стільці посеред кабінету й залякано витріщався навколо. Очі його запухли від сліз, а пальці нервово сіпали ґудзики на куртці.

Татарчук спокійно взяв пляшку, діловито, ніби так і треба, прочитав етикетку і поставив горілку до шафи.

— Ну от, так би й зразу… — сказав він. — А то носишся, весь у справах, важливі діла розслідуєш, убивства, так би мовити… Ні щоб до старого товариша завітати… Хоча нічого дивного — ми тут скромні трудівники, зірок з неба не хапаємо, дрібні крадіжки… Рутина!

Кобища мовчки набирав люті.

— Ось, наприклад, Владислав… — Татарчук підійшов до хлопчини і майже лагідно поторсав його за кучері. — Владислав, так? Дрібний малолітній злодій. Вирішив розпочати свою кримінальну кар’єру, витягаючи з машин магнітофони, бо гроші, зароблені миттям машин, його перестали задовольняти. Не пощастило…

Обличчя Татарчука висловлювало справжній розпач.

— Ну нічого. — Він знову приголубив хлопця, від чого той зіщулився, губи знову затремтіли. — Вийдеш, спробуєш іще раз чи два — навчишся. І в колонії тебе за три роки трохи підучать. Усе буде гаразд, не бійся… А він, взагалі, не такий собі простий, як спершу здається, оцей зломщик машин Владислав, — це вже адресувалося Кобищі. — Уяви собі, він навіть запропонував мені угоду! І ти знаєш яку? Вмерти можна! Ану давай, Владиславе, далі сам! Ну? Сміливіше! — І майор всівся просто на стіл навпроти хлопця, поруч із Кобищею.

Кучерявий підліток посовався на стільці, разів зо два шморгнув носом, а потім з доброго дива заголосив, показуючи пальцем на Кобищу:

— А ось він! Це ж він і був! Товаришу майор, я вам скажу, хто за вами стежив, а ви скажіть йому, щоб мене випустили! Я більше не буду! Чесне слово! Не буду-у-у! Я вам усе розкажу, а ви пустіть мене, будь ласка-а-а!

Підліток по-справжньому заридав. Кобища підійшов до нього і, сівши поруч на стілець, обійняв однією рукою за плечі.

— Владислав, так? — заговорив він. — Слухай, Владиславе, заспокойся, ти ж мужчина! Ніхто тебе нікуди садовити не буде. Якщо розповіси щось варте уваги, я перший про це подбаю. Даю слово. Говори. Що, за мною хтось стежив?

Той, схлипуючи, кивнув.

— І хто ж?

— Я…

Кобища здивовано витріщив очі.

— Навіщо?

— М-мені один дядько сказав… — Хлопець досі схлипував.

— Що за дядько, хто такий?

— Н-не з-знаю…

— Як не знаєш, ти ж обіцяв розказати про нього!

Хлопець висякався в рукав і почав:

— Ми мили машини на стоянці біля базару, а він підійшов до Санька та Сєрьоги і сказав, щоб ми всі йшли слідкувати за якимось похороном. Там було багато людей, і ми стежили, хто куди після того розійдеться. Він казав, що детектив із якогось агентства, і дав усім по п’ятнадцять гривень, а потім казав, що, коли ми зберемося знову, дасть ще по двадцять. А тому, хто виграє, взагалі буде приз — п’ятдесят гривень…

— Це коли твого ховали, — пояснив Татарчук. — Я вже з’ясував.

— А як він виглядав? — запитав Кобища.

— Ну, молодший за вас, такий самий на зріст, худий…

— З бородою?

— Ні, без бороди…

— А волосся довге?

— Ні, не дуже…

— А ще що-небудь? Якісь прикмети? Бородавки, родимі плями, шрами? Ну?

— Не знаю… У плащі довгому, штанях…

— А скільки вас було?

— Нас? Десь так тринадцять… А може, чотирнадцять!

— І що, дав вам гроші?