Поiзд, що зник

Я ніколи не дізнаюсь, як їх ліквідовували. Можливо, хтось молодший втрапив до «дисбату», де майбутні розвідники відпрацьовували на живому матеріалі вміння вбивати людей голіруч. А можливо, обійшлося отрутою в склянці води чи ін’єкцією тієї ж отрути під виглядом вітамінів. Мій професор Прожогін мав рацію: людська підлота не знає меж.

Вони все продумали. Кого треба було — купили квартирами, підвищенням для рідні. Когось, можливо, просто залякали. А може, хтось і покінчив з собою — раптово і безпідставно. От тільки з «металістом» прокололися. Що запит на завод посилали вони, я не сумнівався. Швидше за все, він на них і раніше працював. Пожаліли… тільки не людину, а золоті руки. От він один і залишився в живих, а яке то було життя — хто зна. Напевне ж, тоді він і втратив пам’ять. Бо у цих хлопчиків відомча медицина трошки в іншому напрямку рухається, аніж, скажімо, наша загальнонародна безкоштовна.

От тільки одне поки що в тумані і повній невідомості. Коли ж бідолашний майстровий випав з-під опіки одного відомства і втрапив одразу під спецнагляд іншого. Не тікав же він з «дисбату» по коридору через паралельний світ на оту зачухану товарну станцію під Волгоградом?

І не треба було мені тепер зайве казати, кому я в борщ плюнув. Бо якщо хтось, не моргнувши, здає одразу кількох своїх людей, то від цього «хтося» і його команди слід триматися якомога далі. Бажано зашитися в паралельний світ, але шляху туди, на жаль, не існує.

— До речі, Тарасе Григоровичу, раз пішла така роздача державних таємниць, то звідки ви все ж таки дістали отого майстра-золоті руки? Що, хлопці, як ви кажете, з «Акваріума» самі вам цю золоту рибку віддали?

— Ви не повірите, капітане, він нам сам, як з неба впав. На отій товарній станції. Наші служби його вже у психушці засікли — звичайній, обласній — як невідомого бродягу без документів і без пам’яті. А у спецзаклад — то вже ми його перетягли, та надаремне. Грушники своєю хімією дядькові так мізки спалили, що професура руки підняла.

— А в Кирилівську він теж випадково втрапив?

— Капітане, ви ж здогадуєтеся, що в таких випадках випадковою буває лише смерть небажаного свідка, вибачте за каламбур. Вас це не стосується. Ви не свідок, ви кара Божа. Так от, ми його спеціально вашому другу підсунули.

— Борису?

— А чого ви дивуєтеся? То для вас він — любитель хорошої кави, польських детективів і класичного джазу. Насправді ж він один з кращих в республіці, а може навіть і в Союзі психіатрів. Те, що йому досі не дають захиститися, зовсім не означає, що він дурніший від тих, хто стає великим цабе без усякого захисту.

— От ви і допоможіть, як тому майору. Він же вам, врешті решт, допоміг.

— Майже. Ще б один день — і хворий би згадав не лише те, що було з ним до посадки в метро, а й після примусової висадки. Але акваріумісти нас перехитрили. І випередили…

Доки ми з «Тарасом Григоровичем» розмовляли, міркували та дихали нічним повітрям, почало розвиднюватися.

— Вас, капітане, покласти туди, де взяв?

— Та ні, дякую. Ще трошки посиджу, може ноги розімну, а там і метро відкриється. А до речі, ніколи не повірю, що ви такий добрий виключно в силу службових обов’язків.

— Я теж гуманітарій. Щоправда, закінчував педінститут, а потім…

— … можете не продовжувати. Начиталися Медведєва, надивилися «Подвиг розвідника», сто разів уявляли, що це ви п’єте «за нашу перемогу»…

— А у вас, капітане, що — такого не було?

— Ні, я, знаєте, Шейніним зачитувався. «Записками слідчого».

— Сволота беріївська ваш Шейнін, між іншим. Проби ніде ставити. Гімлер у порівнянні з ним — хирлявий німецький інтелігент. Але то наших справ не стосується… То вас підвезти?

— Та ні, ще раз дякую. Підкріплю на всяк випадок ваше алібі своєю появою в метро. Буду перед черговою «кірочками» махати, доки не запам’ятає. Сподіваюсь, сьогодні землетрусу не передбачається.

Я тихенько побрів парком, алеєю, що йшла паралельно вулиці Лагерній. Проминув сірий, обшарпаний двоповерховий будинок — колишню дачу республіканського вождя Дем’яна Коротченка. Її закрили після того, як на кухні несподівано застрелився начальник охорони… спустився я вниз сходами до невеликого озерця, обігнув його і вийшов на платформу, повз яку кілька разів на день пробігали електрички на Дарницю. І лише тут відчув, що втома мене таки подолала — і мусив сісти на стару дерев’яну лаву.

Очі злипалися, в повітрі приємно пахло дубовим листям і бабиним літом, десь на озерці спросоння подавала голос якась самотня пташка… Я не розумів, що зі мною діється, коли краєм ока зафіксував смугу туману, що виповзала колією від Брест-Литовського шосе. Біла пелена вкрила рейки і протилежну платформу, потім раптом розірвалася на якісь півсотні метрів і в ту ж мить переді мною загальмувала електричка. Я ще здивувався, чому не чути стуку коліс, коли почув, як у вагонних динаміках напрочуд чітко прозвучало: «Станція Жовтнева… обережно, двері зачиняються, наступна станція — Нивки».

І тільки тут до мене дійшло, що це не електричка, а поїзд метро — і двері, і вікна, і сидіння, і навіть освітлення, і динамік не хрипить… Я рвонувся з лави до скляних дверей, але вони зачинилися перед самим моїм носом. Я хотів крикнути, але мене випередив… півень. Голосистий розбишака з приватного сектору на тому боці колії повернув мене до реальності.

Не було ніякого туману, ніякого поїзду метро, а я сидів на дерев’яній лавці, помережаній написами типу «Тут був Коля» і короткими абревіатурами з трьох літер. Щоправда, не КДБ і не ГРУ, слава Богу.

Вдома на мене чекали мама, накрохмалена біла сорочка і машина з роботи.

— От ти десь вештаєшся ночами і не знаєш, що тут у нас було.

— Брежнєв у гості заходив?

— Та ну тебе!.. Гараж згорів за старим флігелем. А в машині, напевне, хазяїн мисливську рушницю забув з патронами. Так бабахало! Ну як на війні.

— Буває.

— Мені вже сказали, що у тебе сьогодні особливий день, поздоровлю, як повернешся. Тільки не напивайся…

В нашій Управі нагороджують нечасто. Тому було все по-людському: і виголошення наказу, і роздача слонів, і особливо обмивання зірочок та нагород в кабінеті Генерала. На своє здивування, я побачив серед присутніх напівзабуту веселу фізіономію. Виявляється, ми знову ощасливили волгаря Царьова, тільки тепер вже не капітана, а підполковника на полковницькій посаді. І не в Старозадриповському райвідділі, а в Волгоградській обласній управі.

Між п’ятим і шостим тостами Царьов встиг розповісти надзвичайно цікаву історію зі щасливим кінцем на рівні індійського кіно. Отже, після закриття справи отруйниці Курощапової наш колега різко пішов угору. А чого дивуватися? У них в Росії республіканського міністерства внутрішніх справ немає, вони на Москву напряму виходять, тому менше дармоїдів на себе ковдру тягне. І все було чудово, доки перед підполковником замість третьої зірочки не замерехтіла реальна перспектива повернутися у свій Старий Задриповськ ганяти самогонників, малолітніх хуліганів і бабусь, котрі спекулюють гарбузовим насінням. Річ у тім, що у місті-герої об’явився кримінальний елемент, котрий грабував неорганізованих туристів в руїнах меморіального комплексу «будинок сержанта Павлова». Справі одразу надали політичного забарвлення, але повісили її на міліцію. Після першої ж масованої облави в святих руїнах грабіжник зник і зачаївся, зате «висяк» нікуди не подівся, більше того, погрожував знищити Царьовську кар’єру.