Вилов бандюг по-науковому

— Як ти вважаєш, хто може бути дурнішим від міліцейського замполіта? — підкинув мені якось питаннячко Олекса.

— Ну, даішник або дільничний…

— Пальцем у небо! Дурніший від замполіта тільки переляканий замполіт.

— Олексо, ти знову перебрав зі своїми філософськими узагальненнями. Переклади на нормальну мову.

— Прошу. Ти знаєш, що динамівці у суботу продули москвичам — і то у себе на полі?

— Хоч я й не болільник, але знаю. Мій сусіда-пролетар із цієї нагоди побив дружину, тещу запхнув до туалету і забив цвяхами двері, а на додачу викинув у вікно весь запас порожніх пляшок. Тепер його жінка плаче, що нема за що хліба купити. А ще — кричав, що він тому партачеві, котрий «пеналя» не забив, ноги повисмикує, як тільки той по зарплату приїде.

— Не врубався щодо зарплати…

— А ще лягавий! І член товариства «Динамо». Чи ти не знаєш, що наші футболісти рахуються у штаті підшефних заводів? Так ото ж…

— У міліцію дзвонили?

— У рейку. Аж на ранок хтось узяв трубку і сказав, що на п'яних болільників вони не виїжджають.

— Правильно сказав. Не виїжджають. Бо одного разу вже наїхали. На власні дурні голови. Мовляв, п'яний лежить посеред двору у калюжі. Добро, що горілиць, а то б уже давно захлинувся. Ну, приїхали. Викликали машину з витверезника, оформили, спроворили. А з'ясувалося, що то синок самого Ве-Ве. Повертався додому на автопілоті, але підвів стабілізатор. От він і пішов на вимушену посадку. Чи приводнення?… А як із тих придурків знімали стружку, то вони виправдовувалися, що клієнт був такий забрьоханий — у такому «маскуванні» не опізнали б не те що сина члена Політбюро, а й самого генсека.

— Генералу «швидку» викликали чи власними силами відкачали?

— Ображаєш, салага! У нашого Генерала здоров'я на взвод «даішників» вистачить. Але уява у нього теж добре розвинена. Бо вигнав із органів не тільки всіх причетних, а й начальника витверезника. Щоправда, розлютився дуже.

— Я думаю!.. Уявити собі генсека п'яним у калюжі — то важке випробування для генеральської психіки. Але ж, як я пригадую, ти мені про переляканого замполіта обіцяв розповісти, а не про розлюченого Генерала.

— Якого ще замполіта?… А!.. Слухай, як тебе жінки терплять? Ти ж своїми питаннячками кого завгодно з пантелику зіб'єш.

— Терплять. І деякі навіть люблять. Хоча — «моя» вже не раз відзначала наявність у мене особливого таланту заводити розмову на манівці.

— Це не та, часом, розмова, в якій про одруження йшлося?

— А тепер, голубчику, вже ти ухиляєшся від теми.

— Так у кого ж учуся…

— Вчися, вчися і вчися. Але у вільний від спілкування зі мною час. А зараз — валяй про замполіта, якщо не хочеш, щоб я з кави на чай перейшов.

Погроза подіяла. Передмова Олекси однак виявилася дещо задовгою і занадто барвистою, як на позанормативну лексику, тому я перекажу її коротко.

Почалося з того, що всесильний Ве-Ве, повертаючись з програного динамівцями матчу, зірвав зло на безневинних ментах, котрі стирчали вздовж траси по осьовій, як «лом у лайні». (Сам Сирота вжив значно колоритніше порівняннячко). Партійний вождь Радянської України ткнув пальцем в постових і буркнув: «Понаїдали мордяки…». Цю фразу негайно передали на вулицю Богомольця, до Республіканського Міністерства внутрішніх справ. Звідти у підрозділи спустили директиву: «Підтягнути гайки! Підвищити рівень!».

Отой замполіт, бодай би йому, перелякався, що накриється його рекомендація до академії в Москву і вирішив вислужитися. Забіг до Сироти і попросив, аби той, як людина з вищою філософською освітою, підказав якусь роботу Леніна, що має відношення до міліції. Щоби ґрунтовно проробити на політзаняттях. Олекса й ляпнув: «Матеріалізм та емпіріокритицизм». Зазначу, що цей суто філософський труд Володимир Ілліч написав у еміграції, одразу після того, як випадково протаранив головою цюріхський трамвайчик. Тому робота виявилася ну дуже складною для сприйняття.

На замполітове горе, в Міністерстві його ініціативу сприйняли, як належить, себто, як неприховане знущання над інтелектуальним рівнем радянського міліціонера. І влиндили за повною програмою. Замполіт наскаржився Генералу, і той прийняв суто соломонове рішення:

— Дайте цьому дотепнику такий «висяк», аби в нього не залишилося часу не те що на політичні жартики, а й на перекури.

Далі — слово самому Олексі.

Олекса Сирота:

Якби я знав, що все так обернеться, то не заводився б із нашим «комісаром паніки». Хоча цей представник «керівної і рушійної сили радянського суспільства» мене таки дістав. Так от, не встиг я зранку дійти до свого кабінетика, а там уже сидить Старий і труїть моїх тарганів своїм «біломором». І замість «добрий день»…

— Олексо, скільки тобі казати, щоб ти не спалював свої нерви на ідіотів! Хіба ти не знаєш, що останнім порядним комісаром був Семен Руднєв, царство йому небесне…

Я думав, що обійдеться уважним вислуховуванням в стонадцятий раз партизанських спогадів Старого. Аж ні!

— Витягай, хлопче, зошита і пиши з чистої сторінки: «Дублянки».

— Шеф, тільки не це…

— Ти що, вирішив, що тебе за політичні анекдоти в «обехаесес» переводять? Ну, наш Генерал, звичайно, звір, але ж не настільки. А потім, цього товару в жодному магазині немає, навіть по блату і за дуже великі гроші. Так що, синку, «розкрадання соціалістичної власності» відпадає. Залишається чистий кримінал — по лінії нашого відділу. Але спочатку кажи, що ти про це знаєш. У нашому ракурсі.

— Дублянка… Хутряний виріб. Ті, що моряки з-за бугра привозять, з телячого хутра. Наші, самопальні, — чи то з баранів, чи то навіть з кози. Відрізняються від класичної шуби з лисиці або цигейки тим, що у дублянках, як у кожухах, хутро — всередину.

— Нам, Сирота, щось схоже після війни видавали. Кожушок офіцерський, білий. Строк служби — десять років! Хрущов, паскуда, відмінив. Він нашого брата на дух не переносив. Навіть міністерство з МВС у якесь МОГП перейменував! (Міністерство охорони громадського порядку — авт.)

— Хрущов багато чого зробив! Але ж нам стару назву повернули.

— Назву повернули, а кожушки — ні. Це вже Леонід Ілліч недогледів. Хоча, у Росії, кажуть, видають. Але виключно у північних районах і тільки старшим офіцерам… Гаразд, мені переводитися запізно, а ти слухай. Почім цей дефіцит у нас в Києві, знаєш?

— Цікавився для загального розвитку: Самопальний — п'ятсот, але можна сторгуватися за чотириста. Канадська дублянка майже на тисячу за штуку тягне.

— От бачиш, тисячу за штуку. Середня зарплата за дев'ять місяців бездоганної чесної праці. Ми з Чапаєвим університетів не кінчали, але що таке співвідношення товару і попиту, я знаю. Тому коли ще тільки вперше побачив оці дублянки на дівчатках із хору Вірьовки — з гастролів привезли — одразу сказав: «Ну, скоро наші баранеси дочекаються, що кримінальний елемент почне їх із шкури витрушувати».

— Вгадали, на мою голову?

— Вгадав, Сирота, вгадав. Тримай кримінальну справу. Аби служба медом не здавалася. Доповідай щодня. Доки ці шминдрики, поки що невідомі правоохоронним органам, більшої біди не наробили.

Коли за старим партизаном зачинилися двері, я підсунув до себе товстелезну папку і голосно гукнув:

— Таргани, виходьте! Дідо вже пішов.

Але вони чомусь мені не повірили. Зате я вже через кілька хвилин переконався, що робити козу партійній номенклатурі небезпечно для здоров'я. Бо першу дублянку вульгарно вкрали. Хоча ні — не вульгарно, а за старою, вже призабутою схемою, розробленою в незапам'ятні часи театральними злодіями. Була така порода, вони спеціалізувалися на крадіжці… ні, не хутряних виробів, а всього лише гардеробних номерків. Потім їх спільниці в антракті забирали чужу шубу і спокійнісінько зникали. Прийом відомий, описаний в радянських детективах. Та на щастя для кримінального розшуку, театральний Київ — то не Москва чи Ленінград. Вогнищ культури — всього нічого: Оперний, російська драма, театр Франка і оперетка. Плюс філармонія. І — знову ж таки, київська особливість — гардеробницями працюють такі ветерани Мельпомени, що всіх відвідувачів не те що в обличчя, на ім'я-по батькові знають. І їхній одяг теж, до останнього ґудзика. Тому перша ж спроба якоїсь недофарбованої лахудри одержати канадську дублянку під номерок, вкрадений у народної артистки республіки, закінчилася для злодюжки дуже кепсько.