Слiди на тротуарi

— Ідіть…

— Чого ти, дурненька. Ну, не ховай, не ховай. Все одно моя ця ніжка, і вся ти… Так же? — гладив повне коліно, ротом шукав її губи…

— Облиште… І не ваша я, зовсім не ваша. Ви самі навчили підкорятися іншому…

— А ти ніби не рада, шельма, — продовжував Чорнопудренко. — Он як помчала до нього, тільки нагадав. А я, бачиш, не маю гніву, не ревную. Оцю канапу віддавав вам, хіба забула?

— Мовчіть…

— Кхе, чого соромитися, коли правда. Знаю, що тобі не я потрібен, а моя квартира, гроші. Все це ти одержала, хоч і не задаром, кхе… А я одержав тебе… — і знову пригорнув її, пестив плечі…

«Люда ніби ненароком сковзнула рукою, мокрою від мильної піни, по очах Чорнопудренка.

— Обережніше! — схопився він як ужалений.

Поспішив на кухню, до рукомийника.

Люда швидко одягла піжаму, почала зачісуватися. Золоте волосся було підрізане на потилиці, і вся її голова нагадувала акуратний сніп пшениці, митий-перемитий дощами.

Чорнопудренко знову взявся за бритву. Маніжився перед дзеркалом, наче мавпа. То надимав щоки і розрівнював зморшки, то висмикував з носа білі волосинки, то широко роззявляв рота і робився схожим на удава… Поряд з ним Люда здавалася ясноликим ангелом. І це раптом засмутило Чорнопудренка. Довго сидів він нерухомо, з обвислими губами, по-старечому безпомічний і притихлий.

Навіть умиватися не захотів, намоченим в одеколоні кінцем рушника витер залишки мила.

— Прибери! — кинув сердито. Голос його зірвався на хрипіння. — Та чаю нагрій, подай…

Люда вийшла в кухню, а Чорнопудренко тим часом швиденько відсунув шухляду трюмо і в самому куточку взяв коробку з намальованим на кришці шведським лезом «Матадор». В одному з пакетиків було не лезо, а білий кристалічний порошок. Чорнопудренко насипав його на язик і облизнувся.

Коли через кілька хвилин Люда принесла чай, очі Чорнопудренка вже світилися весело й молодо, сам він став рухливішим, як після чарки. Зібганий папірець Чорнопудренко поклав на блюдечко, і Люда його помітила.

— Знову морфій, — Людині губи гидливо скривилися.

— Одну крихітку, — признався Чорнопудренко.

Теплою хвилею огортало всю його істоту, склянка, в якій він розмішував чай, дзвеніла м'яко, малиново, а інші звуки віддалились і скоро зовсім завмерли.

— Я спочиватиму… Постели на канапі, — попросив Чорнопудренко і, коли вона постелила, ліг.

… Люда очікувально дивиться на Чорнопудренка, який задоволено бурмоче щось уві сні. Потім вмикає лампу на столику. Синій туман заливає кімнату, і речі втрачають свої обриси. Виразним залишається тільки вікно.

Ще й дев'яти нема. Отже, поки він прокинеться, мине не менше трьох-чотирьох годин. Як скористатися ними? Знову вистукувати сантиметр за сантиметром стіни, підлогу, розшукуючи потайні місця, де переховуються цінності старого? Чи спробувати знайти все-таки Валерія? Знайти і поділитися з ним своїм планом. Двадцять золотих годинників… Більше двадцяти тисяч карбованців! Чорнопудренко не збідніє, а для них з Валерією це скарб. Скільки великих міст на землі, крім Києва… Можна продати годинники, можна, нарешті, відвезти «клієнтам» Чорнопудренка і втекти з чистоганом, одержаним за них…

Валерій боязкий, правда, але вона його переконає. Ніякого ж риску. Не насмілиться Чорнопудренко поскаржитися, заявити… І сам помститися не зможе, безсилий уже. От хіба Пилип Городинський…

Але цього Люда теж не боїться. Пилосос — позер і нікчема. М'язи у нього як ватяні. Присмоктався до Чорнопудренка кліщем, й найбільше, на що він здатний, — це бути зазивалом, наставником любителів танців під магнітофон…

Отже, ніхто їх не шукатиме. Живи на свій смак, на своє задоволення. Люда познайомилася з Чорнопудренком у Сочі. А є ще десятки таких райських місць; з Валерієм і грішми всюди буде весело.

Про те, що вони робитимуть, коли грошей не стане, Люда не дуже замислюється. Якось та влаштуються.

Добре було б, звичайно, прихопити з собою хоч частину цінностей Чорнопудренка. Але де вони, де зберігаються гроші, обручки і золоті монети, про які він колись проговорився?

Люда тінню крадеться до канапи, сторожко прислухається до сплячого. Так, сон міцно скував його, боятися нема чого.

Вона виходить у кухню і повертається звідти, тримаючи в руді ніж. Сьогодні шукатиме в коридорі. Вистукуватиме сантиметр за сантиметром, як лікар вистукує хворого. Десь же повинен бути тайник або навіть кілька тайників… Меблі, речі — все оглянуто, все перемацано. У кухні місця живого не лишилося. З того дня, як оселилася тут, звикла тримати напохваті ніж, сікач, молоток. Вірила — натрапить колись… Або стіну проб'є в погрібному місці, або підніме дошку на підлозі, і перед нею заіскряться, заграють дорогоцінності…

Починає зліва, іде від дверей вздовж стіни. Всюди каміння, ніде не чути порожнини. В одному місці незрозумілий напис, зроблений олівцем, але й тут під штукатуркою суцільна цегла…

Кроки на сходах привертають увагу, Люда завмирає. Хтось зупинився під їхніми дверима. Дзвінок… Вона відчиняє, не питаючи.

— Пилип? Тихше. Тсс… — попереджує Люда.

— Бачилася з Першою Рукавичкою? — нахабно дивиться їй у вічі Пилип.

— Ні… і сьогодні не застала…

Пилип єхидно посміхається.

— А я бачив, — він тупцюється на місці, скидаючи калоші. — Бачив, правда, віддалік. Простежив ранком за ним і потрапив аж на Куренівку. Ти б і не впізнала нашого героя. Бушлат на ньому засмальцьований, штани з чортової шкіри. І, уявляєш собі, чоботища на півпуда кожний… Прийшов і відразу під машину з ключем поліз, машина — ніби підйомний кран… Там я остаточно переконався, що сусіди їхні правду казали. Силою примусила мамаша, от він і записався в робочий клас…

— Трохи тихше, будь ласка, розповідай.

— А в тебе що, дитина спить? — грубо і навмисне голосно запитав Пилип. — Ні, не дитина? Тоді не біда, як і прокинеться твій… Йому теж слід послухати… Я так думаю, що на Валерія надії нема, не пустять його.

— Ти про Сочі?

— Ні, про Марс! Двадцятого вас чекатимуть, адже туди надіслано телеграму…

— А я й не знала…

— Зате я знаю. Ми разом посилали… Ще позавчора, І все потрібне разом купували. Тобі хіба не показували? Чудові штучки. Самі жіночі — по тисячі сто.

— Всі двадцять — жіночі?

— Не двадцять, а дві дюжини. В багатьох магазинах довелося побувати…

— Як же ми… без Валерія? Може, все ж піти до нього?

Пилип узяв дівчину за підборіддя, і знов у його очах спалахнула іронія.

— Спробуй! У тебе є, звичайно, шанси… Любов…

— Не смій! — відштовхнула його Люда. — Про діло говоримо.

— Може, ти все-таки дозволиш зайти в кімнату? — примирливо спитав Пилип. — Самі ми однаково нічого не вирішимо.

— А його будити рано. Хвилин двадцять, як ліг. Перші сни бачить.

— Дідько з ним, нехай додивляється. Я почекаю. Сьогодні сімнадцяте, розумієш, завтра треба брати квитки, якщо їхати. Крам закуплено, тримати його довго небезпечно… Та й, одверто кажучи, я знову без грошей. Все-таки четверта частина баришу моя… А як Валерій відпадає, то бариш ділити на трьох.

Люда запитала:

— А що ж ти хочеш запропонувати?

— Повеземо без нього.

— Не боїшся?

— Одверто? Трохи страшнувато. Сама подумай. Туди двадцять чотири золотих годинники, звідти мішок грошей. Але нічого не поробиш.

— А нам довірять?

— Із скрипом.

— Я згодна. Але якщо хочеш заробити, ні слова про те, що Валерій ховається, пішов працювати… Наш… злякається і, чого доброго, відкладе поїздку або зовсім відмовиться від своїх планів. Він занадто обережний. Скажемо краще, що Валерій захворів. Спершу ти принесеш цю новину, а потім я «відвідаю» його у лікарні і підтверджу, — Люда мружила сизуваті очі, як це робила тоді, коли відчувала важливість моменту.

Валерій все більше переконувався — за ним стежать… Про дівчину в ховрашковій шубці йому повідомляла не тільки мати. Двірник божився, запевняючи Валерія, що «та білявенька» щодня прогулюється біля їхнього будинку; сусідка з першого поверху багатозначно дивилася на Валерія і розповідала, як несподівано зупинила її на розі «красива незнайомка» і ні з сього ні з того почала розпитувати про Валерія Левадного, де він працює, коли буває дома… А вчора Валерій і на будівельному майданчику цілий день нервував: хтось із шоферів під час обідньої перерви приніс вістку, ніби їхньою будовою зацікавилися іноземні туристи. Одного з них шофер, мовляв, бачив на власні очі, коли той крадькома розглядав екскаватор, на якому працювали Микола Павлович Молибога і він, Валерій Левадний… Шофер описав, у чому іноземець був одягнений, і Валерій відразу зрозумів, про кого мова. Поява Пилипа Городинського і те, що він не дав Валерієві знати про себе, а тільки віддалік, як шпигун, стежив за ним, — усе це серйозно турбувало. Чи не запідозрили вони Валерія у зраді?