Слiди на тротуарi
Слiди на тротуарi читать книгу онлайн
У цій книжці змальовані трудові будні радянської міліції. Використовуючи матеріали з практики роботи Київського карного розшуку, автор розкриває благородний зміст діяльності працівників карного розшуку, на конкретних, взятих із життя прикладах показує, як, спираючись на підтримку громадськості, вони захищають інтереси держави і кожного радянського трудівника, нещадно борючись із будь-якими спробами посягнути на ці інтереси.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Валерій дуже розгублений, от-от, здається, розплачеться.
— Я все, все розповім… Ви повинні повірити мені… Я буду іншим… Обіцяю… — повторює він.
У кімнаті він не спускає очей з Миколи Павловича.
Мабуть, Галина Дмитрівна розуміє, чому з такою тривогою позирає син на Молибогу, і вона просить останнього роздягтися: у них і так жарко.
Жарко… Та Валерія трясе лихоманка. Він не може заспокоїтися. Треба розповідати їм усе… а що саме? Що вони знають?
Неначе розуміючи причину замішання, Молибога робить спробу допомогти йому.
— Ти бував, звичайно, у «дядечка» і в його племінниці? Розкажи, як ти туди потрапив, хто вони?
Валерій запопадливо киває Молибозі: добре. І починає вголос згадувати. Як він, справді, туди потрапив? Вечеря у ресторані «Кукушка», за столиком літня людина і зовсім юна білявенька красуня… «Хочеш, познайомлю? — запропонував Пилип — напарник Валерія. — Це мої друзі…» Потім вечори в тісному колі, танці під магнітофон у їхній квартирі… Дружба з Людою… Так до останніх днів… до того моменту, коли Люда викупила його піджак.
Уважно слухає Молибога. І хоч розповідь Валерія звучить правдиво, проте все в душі Миколи Павловича протестує… Невже таке може бути? Невже в їхньому Києві ще є чорнопудренки?
Сидить і дивиться в одну точку Галина Дмитрівна. Ні, не до голосу рідного сина прислухається мати, це їй сон такий сниться, поганий сон.
— Доброго здоров'я, Миколо Павловичу, — тепло вітається з Молибогою майор міліції. Сьогодні його обличчя вже не таке стомлене, як минулого разу, і не таке сердите, як тоді здалося. — Ви самі прийшли?
— Сьогодні сам, товаришу Костюк.
— А ваш молодий друг?
— На роботі. Та коли б навіть і вільний був, він би знайшов якусь причину і по дорозі «відстав».
— Не полюбляє нас? — сірі проникливі очі всміхалися до Молибоги.
— Нібито. А повинен дякувати.
— Правильно… Але дякувати вам насамперед. Ну, а ми ще заробляємо свою подяку. — Костюк підсунув Молибозі стілець, а сам пішов до сейфа. — Так, заробляємо, — майор розкрив перед Молибогою папку і з вкладеного у пій конверта витяг невелику фотографію. — Пізнаєте?
Молибога заперечно похитав головою.
— Уперше бачу.
— Подивіться уважніше. Щоправда, знімок зроблено років десять тому, а ви цю людину бачили зовсім недавно.
Уточнення було не зайвим. Молибога почав перебирати у пам'яті людей, з якими стикався на будівництві, в гуртожитку. Дивився на гострий ніс, на високе чоло, відмежоване від обличчя кошлатими бровами. Де, за яких обставин могла зустрітися Молибозі ця людина?
— Допомогти? Добре. Ви буваєте в «Абхазії»?
— Разів зо три… Зустріч з ним, — Молибога вказав на знімок, — відбулася там?
— Можливо, й там…
— Ху, дідько його забери. Оце загадочка! — і він знову втупив очі у фотографію.
— Годі, не сушіть голови. Скажіть краще — на Чорнопудренка не схожий?
— Чорнопудренко?! — Молибога аж схопився з місця. — Невже? Питаєте, чи схожий. Я б сказав, як свиня на коня…
— Ха-ха-ха, — дзвінко розсміявся майор Костюк. — Влучно! І все ж це він. По-вашому, Чорнопудренко. А ось у справі, заведеній у свій час на нього, є й інші прізвища — Черняк, Сорокопуд, Кіт, Коробко і ще кілька. Одне навіть напівіноземне, грецьке — Кітніаді, яке утворилося просто: у паспорті до прізвища «Кіт» дописали «ніаді». Так-то, друже, Миколо Павловичу. Ваш горобчик Валерій потрапив був у пазури досвідченого кота! Не вирватися б йому самому… Вже ваша розповідь і деякі відповіді Валерія насторожили мене. Я відчув, що Чорнопудренко наш старий «клієнт». Вечірки, танці під магнітофон — це ж хитре маскування. На вечірках він тільки ближче знайомився з морально нестійкими людьми і відбирав серед них придатних у помічники. Ось так… Тепер ми зробили деякі кроки і знаємо, з ким маємо справу. — Костюк перегорнув якісь папери у папці і відклав її. — Знаєте, скільки разів цей Чорнопудренко судився? Його засуджували на різні строки, та все йому якось щастило. То в зв'язку з хворобою його випустять, то рік йому зарахують за три, а решту подарують, бо, мовляв, він уже немолодий, то ще якось викрутиться.
— Невже й цього разу Чорнопудренкові вдасться так швидко викрутитися?
— Не думаю. Але ж треба довести ще його провину. І про облігації і про годинники — це ж тільки розмови. А потрібні докази. Без незаперечних доказів Чорнопудренко тільки посміється над нами.
— Докази? Ми чули дещо в ресторані… — нагадав Молибога. — І готові дати потрібні свідчення.
— І це теж будуть тільки розмови. А Чорнопудренко скаже, що він жартував під п'яну руку — от і все. Речові докази потрібні, без них ми як без рук.
— Справа ваша, виходить, теж нелегка. Знаєш, хто перед тобою, наскрізь злочинця бачиш, а не руш…
— Буває й так… — признався Костюк. — Ось чому я й запитав вас напочатку — самі прийшли чи з Валерієм? Хотілося б мені поговорити з ним… Ще раз поговорити. Валерій, якби захотів, міг би нам серйозно допомогти. Дати конкретні докази…
Молибога догадався, про що йде мова, і заперечливо похитав головою.
— Ні, цього він не зробить. І, я думаю, це не пішло б йому на користь.
— Ми затримали б його з годинниками — от і все. Самі розумієте, що до Валерія ми ніяких претензій не мали б…
— Ні. Якщо ви радитеся зі мною — я проти. Я зустрічаюся з ним кожного дня, він працює у моїй бригаді учнем на екскаваторі… Так от… Не слід зайвий раз нагадувати йому про минуле, давати змогу зустрічатися з колишніми «колегами». До нового оточення, до нових своїх обов'язків він тільки призвичаюється…
— Валерія знову потягне на легкий хліб?
— Не про те мова, товаришу майор. «Легкого хліба», який веде на лаву підсудних, Валерій боїться. Але боїться він і помсти колишніх «колег», а декому з них співчуває.
— Люді? «Племінниці» Чорнопудренка?
— Ви догадалися.
— Доведеться показати вам один документ, — майор Костюк змушений був ще раз відкривати свій сейф. — Ось копія… шлюбного свідоцтва. Рік тому шістдесятилітній «герой» привіз до нашого міста молоду особу, дівоче прізвище якої за документами Блохіна. Чи заради прописки, чи з інших причин сімнадцятирічна Люда Блохіна взяла шлюб з Чорнопудренком і відтоді живе в його квартирі.
Молибога похитав головою.
— Аж не віриться! Та білява дівчинка — дружина Чорнопудренка? Для Валерія це буде страшним відкриттям.
Костюк показав документ, виданий загсом.
— Факти, як кажуть, річ уперта. Ви скажете про це Валерію?
— Знати він повинен. Яке болото! Я приведу до вас, товаришу майор, Валерія, і нехай він, якщо можна, побачить документ…
Під час короткої паузи, яка настала в розмові, майор перечитував шлюбне свідоцтво, ніби вивчав його. Молибога дивився кудись повз майора, зосереджено думаючи над тим, як сприйме Валерій Левадний ще одну новину про свого «благодійника» Чорнопудренка-Черняка-Сорокопуда-Кітніаді і т. д. і т. д. Про законного чоловіка Люди…
Люда двічі заходила до Левадних, але їй не щастило. Валерій ховався від неї, або, можливо, його ховали…
— Доведеться їхати мені з Пилипом, — казала Люда Чорнопудренкові, повернувшись ні з чим від Левадних.
— Пилип — слизняк. Не можу я довірити йому такі цінності, — огризнувся Чорнопудренко, вилизуючи самобрийкою підборіддя.
— Так годинники ж повезу я, а не Пилип…
— Невже? А я й не знав. От здорово!
— Ви не з тієї, мабуть, встали сьогодні, — образилася Люда. — Пилин — слизняк… Наді мною потішаєтеся. Все не по-вашому. — Вона енергійно стягла тоненьку панчоху і почала терти босу ногу.
Мабуть, Чорнопудренко побачив Люду у дзеркалі, бо він раптом перестав голитися.
— Змерзла, бідненька… Нікому й пожаліти тебе…
Скрипнув паркет — Чорнопудренко з рушником на плечі, з милом на щоках наближався до неї. Присів поруч на канапу.