Слiди на тротуарi

Валерій дуже розгублений, от-от, здається, розплачеться.

— Я все, все розповім… Ви повинні повірити мені… Я буду іншим… Обіцяю… — повторює він.

У кімнаті він не спускає очей з Миколи Павловича.

Мабуть, Галина Дмитрівна розуміє, чому з такою тривогою позирає син на Молибогу, і вона просить останнього роздягтися: у них і так жарко.

Жарко… Та Валерія трясе лихоманка. Він не може заспокоїтися. Треба розповідати їм усе… а що саме? Що вони знають?

Неначе розуміючи причину замішання, Молибога робить спробу допомогти йому.

— Ти бував, звичайно, у «дядечка» і в його племінниці? Розкажи, як ти туди потрапив, хто вони?

Валерій запопадливо киває Молибозі: добре. І починає вголос згадувати. Як він, справді, туди потрапив? Вечеря у ресторані «Кукушка», за столиком літня людина і зовсім юна білявенька красуня… «Хочеш, познайомлю? — запропонував Пилип — напарник Валерія. — Це мої друзі…» Потім вечори в тісному колі, танці під магнітофон у їхній квартирі… Дружба з Людою… Так до останніх днів… до того моменту, коли Люда викупила його піджак.

Уважно слухає Молибога. І хоч розповідь Валерія звучить правдиво, проте все в душі Миколи Павловича протестує… Невже таке може бути? Невже в їхньому Києві ще є чорнопудренки?

Сидить і дивиться в одну точку Галина Дмитрівна. Ні, не до голосу рідного сина прислухається мати, це їй сон такий сниться, поганий сон.

— Доброго здоров'я, Миколо Павловичу, — тепло вітається з Молибогою майор міліції. Сьогодні його обличчя вже не таке стомлене, як минулого разу, і не таке сердите, як тоді здалося. — Ви самі прийшли?

— Сьогодні сам, товаришу Костюк.

— А ваш молодий друг?

— На роботі. Та коли б навіть і вільний був, він би знайшов якусь причину і по дорозі «відстав».

— Не полюбляє нас? — сірі проникливі очі всміхалися до Молибоги.

— Нібито. А повинен дякувати.

— Правильно… Але дякувати вам насамперед. Ну, а ми ще заробляємо свою подяку. — Костюк підсунув Молибозі стілець, а сам пішов до сейфа. — Так, заробляємо, — майор розкрив перед Молибогою папку і з вкладеного у пій конверта витяг невелику фотографію. — Пізнаєте?

Молибога заперечно похитав головою.

— Уперше бачу.

— Подивіться уважніше. Щоправда, знімок зроблено років десять тому, а ви цю людину бачили зовсім недавно.

Уточнення було не зайвим. Молибога почав перебирати у пам'яті людей, з якими стикався на будівництві, в гуртожитку. Дивився на гострий ніс, на високе чоло, відмежоване від обличчя кошлатими бровами. Де, за яких обставин могла зустрітися Молибозі ця людина?

— Допомогти? Добре. Ви буваєте в «Абхазії»?

— Разів зо три… Зустріч з ним, — Молибога вказав на знімок, — відбулася там?

— Можливо, й там…

— Ху, дідько його забери. Оце загадочка! — і він знову втупив очі у фотографію.

— Годі, не сушіть голови. Скажіть краще — на Чорнопудренка не схожий?

— Чорнопудренко?! — Молибога аж схопився з місця. — Невже? Питаєте, чи схожий. Я б сказав, як свиня на коня…

— Ха-ха-ха, — дзвінко розсміявся майор Костюк. — Влучно! І все ж це він. По-вашому, Чорнопудренко. А ось у справі, заведеній у свій час на нього, є й інші прізвища — Черняк, Сорокопуд, Кіт, Коробко і ще кілька. Одне навіть напівіноземне, грецьке — Кітніаді, яке утворилося просто: у паспорті до прізвища «Кіт» дописали «ніаді». Так-то, друже, Миколо Павловичу. Ваш горобчик Валерій потрапив був у пазури досвідченого кота! Не вирватися б йому самому… Вже ваша розповідь і деякі відповіді Валерія насторожили мене. Я відчув, що Чорнопудренко наш старий «клієнт». Вечірки, танці під магнітофон — це ж хитре маскування. На вечірках він тільки ближче знайомився з морально нестійкими людьми і відбирав серед них придатних у помічники. Ось так… Тепер ми зробили деякі кроки і знаємо, з ким маємо справу. — Костюк перегорнув якісь папери у папці і відклав її. — Знаєте, скільки разів цей Чорнопудренко судився? Його засуджували на різні строки, та все йому якось щастило. То в зв'язку з хворобою його випустять, то рік йому зарахують за три, а решту подарують, бо, мовляв, він уже немолодий, то ще якось викрутиться.

— Невже й цього разу Чорнопудренкові вдасться так швидко викрутитися?

— Не думаю. Але ж треба довести ще його провину. І про облігації і про годинники — це ж тільки розмови. А потрібні докази. Без незаперечних доказів Чорнопудренко тільки посміється над нами.

— Докази? Ми чули дещо в ресторані… — нагадав Молибога. — І готові дати потрібні свідчення.

— І це теж будуть тільки розмови. А Чорнопудренко скаже, що він жартував під п'яну руку — от і все. Речові докази потрібні, без них ми як без рук.

— Справа ваша, виходить, теж нелегка. Знаєш, хто перед тобою, наскрізь злочинця бачиш, а не руш…

— Буває й так… — признався Костюк. — Ось чому я й запитав вас напочатку — самі прийшли чи з Валерієм? Хотілося б мені поговорити з ним… Ще раз поговорити. Валерій, якби захотів, міг би нам серйозно допомогти. Дати конкретні докази…

Молибога догадався, про що йде мова, і заперечливо похитав головою.

— Ні, цього він не зробить. І, я думаю, це не пішло б йому на користь.

— Ми затримали б його з годинниками — от і все. Самі розумієте, що до Валерія ми ніяких претензій не мали б…

— Ні. Якщо ви радитеся зі мною — я проти. Я зустрічаюся з ним кожного дня, він працює у моїй бригаді учнем на екскаваторі… Так от… Не слід зайвий раз нагадувати йому про минуле, давати змогу зустрічатися з колишніми «колегами». До нового оточення, до нових своїх обов'язків він тільки призвичаюється…

— Валерія знову потягне на легкий хліб?

— Не про те мова, товаришу майор. «Легкого хліба», який веде на лаву підсудних, Валерій боїться. Але боїться він і помсти колишніх «колег», а декому з них співчуває.

— Люді? «Племінниці» Чорнопудренка?

— Ви догадалися.

— Доведеться показати вам один документ, — майор Костюк змушений був ще раз відкривати свій сейф. — Ось копія… шлюбного свідоцтва. Рік тому шістдесятилітній «герой» привіз до нашого міста молоду особу, дівоче прізвище якої за документами Блохіна. Чи заради прописки, чи з інших причин сімнадцятирічна Люда Блохіна взяла шлюб з Чорнопудренком і відтоді живе в його квартирі.

Молибога похитав головою.

— Аж не віриться! Та білява дівчинка — дружина Чорнопудренка? Для Валерія це буде страшним відкриттям.

Костюк показав документ, виданий загсом.

— Факти, як кажуть, річ уперта. Ви скажете про це Валерію?

— Знати він повинен. Яке болото! Я приведу до вас, товаришу майор, Валерія, і нехай він, якщо можна, побачить документ…

Під час короткої паузи, яка настала в розмові, майор перечитував шлюбне свідоцтво, ніби вивчав його. Молибога дивився кудись повз майора, зосереджено думаючи над тим, як сприйме Валерій Левадний ще одну новину про свого «благодійника» Чорнопудренка-Черняка-Сорокопуда-Кітніаді і т. д. і т. д. Про законного чоловіка Люди…

Люда двічі заходила до Левадних, але їй не щастило. Валерій ховався від неї, або, можливо, його ховали…

— Доведеться їхати мені з Пилипом, — казала Люда Чорнопудренкові, повернувшись ні з чим від Левадних.

— Пилип — слизняк. Не можу я довірити йому такі цінності, — огризнувся Чорнопудренко, вилизуючи самобрийкою підборіддя.

— Так годинники ж повезу я, а не Пилип…

— Невже? А я й не знав. От здорово!

— Ви не з тієї, мабуть, встали сьогодні, — образилася Люда. — Пилин — слизняк… Наді мною потішаєтеся. Все не по-вашому. — Вона енергійно стягла тоненьку панчоху і почала терти босу ногу.

Мабуть, Чорнопудренко побачив Люду у дзеркалі, бо він раптом перестав голитися.

— Змерзла, бідненька… Нікому й пожаліти тебе…

Скрипнув паркет — Чорнопудренко з рушником на плечі, з милом на щоках наближався до неї. Присів поруч на канапу.