Крах чорних гномiв

Катря, Катруся!

Карл заплющив на мить очі, малюючи у пам’яті дорогий образ.

Розплющивши очі, побачив той же незаповнений партер, а поруч з собою, в ложі, дівчину у вечірній сукні з брильянтами на негарній довгій шиї. Вона дивиться на нього приязливо, усміхається, торкається його руки, яка лежить на червоному плюші бар’єра, і він усміхається у відповідь. Після вистави він одвезе її додому, поцілує на прощання холодні пальці й домовиться знову про зустріч — так потрібно, і в нього нема іншого виходу. Ернестіна дивитиметься на нього очікувально: сподіватиметься, що він нарешті скаже те, про що вона мріє, а він уникатиме цієї розмови. Бо в глибині душі Кремерові шкода Ернестіни Краузе. Вона зовсім непогана дівчина — розумна й добра, — і не її вина, що природа обділила її…

Карл знав, що фройляйн Краузе закохана в нього. Краще б Ернестіна була зла, вередлива. Тоді б вік давно вже “відповів їй взаємністю”. Дивлячись же у сумні й закохані очі дівчини, не наважувався брати гріха на душу і пропонувати їй руку та серце. Зрештою, в цьому поки що не було потреби. Усі й так добре знали про характер їхніх стосунків: у Карла завжди був привід, аби вільно розпоряджатися своїм часом, повертатися додому будь-коли, не викликаючи підозри.

Сьогодні давали “Фауста”. Вистава не розчарувала Кремера. Фауст був непоганий, а Маргарита навіть розчулила його: не так часто зустрічаєш на оперній сцені співачку, в якої професійна майстерність органічно поєднується з глибоким почуттям.

У перерві Карлові захотілося побути на самоті. Заховався в темному кутку кімнати для куріння. Курив, а перед очима стояли майстерно зіграні сцени. Бісові німці — музичності їм не бракує!.. “Але ж і есесівців розчулює трагедія Маргарити, — подумав раптом. — Парадокс? А може?..”

— Дозвольте прикурити… — На Карла насунувся високий чоловік у добре пошитім убранні. Карл потягся до кишені. Раптом чоловік нахилився до нього і сказав швидко:

— Можу продати брильянт чистої води, шість з чвертю каратів.

Кремер упустив сірникову коробочку. Чоловік нахилився за нею, прикурив.

— Якщо чистої води, можу подивитися, — нарешті відповів Кремер.

— Дякую, — простягнув йому сірники чоловік. — Ви завтра вдень вільні?

— Так.

— О другій біля Дрезденського банку…

Карл кивнув, і чоловік, ввічливо вклонившись, відійшов. Кремер дивився йому вслід, ще не вірячи. Але пароль названий правильно, а пароль знають лише троє — підполковник Левицький, він, Карл Кремер, і хтось третій. І цей третій щойно підходив до нього…

Ернестіна тривожно подивилася на Карла.

— Що трапилось? Ви чимось схвильовані?

— Мене завжди хвилює справжнє мистецтво, — ухилився Кремер. — А “Фауста” я до того ж люблю…

І все ж він уже не слухав оперу. Дивився на сцену, але зосередитись, як не примушував себе, не міг — у думках був далеко…

…Біля Дрезденського банку стояло кілька розкішних автомобілів. У таких їздять власники великих підприємств, банкіри, комерсанти, міністри… Кремер ішов повільно, розглядаючи перехожих, але, проминувши банківський під’їзд, так і не помітив свого нового знайомого. Його висока постать виринула зовсім несподівано. Стояв, шанобливо схилившись перед Кремером, і притримував розкриті дверцята великого лімузина. Карл зрозумів усе відразу: пихато глянувши на “шофера”, кинув йому недбалим рухом палицю і вмостився на шкіряному сидінні. “Мерседес” м’яко рушив і понісся широкою вулицею до околиці.

— А це у вас здорово вийшло, — мовив високий, скоса зиркнувши на Карла.

— Що? — не зрозумів той.

— Пихатий погляд і… — поплескав по головці палиці.

— Призвичаївся, — скромно визнав Карл, — як-не-як, а комерсант — і не дрібний!

— Чудове заняття, — зітхнув шофер, — головне, багато часу… Але ж давайте знайомитись. — Притримав кермо лівою рукою. Правицю подав Кремерові: — Юрій Вєтров. Він же Антон Хазельбах — власник гаража і автомобільної майстерні у Нейштадті. Ну, а про вас, Петре Кирилюк, чув; нарешті й познайомилися…

— Я вже не знав, що й робити, — признався Карл. — Дні йдуть, явка провалилася, я ледь виплутався — і нічого, і нікого… Хоч вовком вий!

— Становище незавидне, — ствердив Вєтров, — та це ще незгірший варіант.

— Чому взяли Марлену Пельц? — запитав Карл.

— Дурний випадок. Побачила на чорному ринку радіолампи. Саме були потрібні. Продавав дідуган, сивий, добродушний. Купила, а цей добродушний — агент гестапо. Марлена другого ж дня помітила “хвоста”. Встигла протелефонувати мені, а через кілька годин її заарештували.

Машина виринула з міста. Вєтров збільшив швидкість.

— Хоч відведемо душу, — мовив, — я вже цілу вічність не чув рідної мови.

— І не треба, — перейшов на німецьку Карл, — потім десь обмовишся — і кінець.

— Все це так, — жалібно поскаржився Вєтров, — але ж весь час гелготати… Ти не помічаєш, що од німецької іноді пухне голова?

Вєтров звернув на лісовий путівець, проїхав трохи і зупинився на галявині між густими ялинками.

— Тут нас сам чорт не знайде!

Вийшов з машини, потягся.

— А тобі сили не позичати! — з захопленням мовив Карл.

— Не скаржуся…

Вєтров одразу сподобався Кремерові. Відкрите обличчя, русявий чуб, сірі чисті очі — все імпонувало Карлові. Зробилося навіть ніяково за свій так званий середній зріст. Аби позбавитися цього неприємного почуття, різко змінив тему розмови:

— У тебе є зв’язок з Центром?

— Є.

— Негайно потрібна вибухівка. Треба викликати диверсійну групу.

— Навіщо ж тобі Центр? — здивувався Вєтров. — Вибухівка і в мене знайдеться. І вірні люди є…

Карл відчув, як дурнувата щаслива усмішка мимоволі розтягує йому обличчя.

— Не, може бути! — вигукнув. — Ти золота людина.

— Чому ж золота? — знизав плечима Вєтров. — Просто ділова. Справи в нас такі, що вибухівка щодня може знадобитись. Ти що, розвідав підступи до заводу?

Карл почав розповідати. Юрій слухав уважно, зрідка перепитував. Підсумував дещо самовпевнено:

— Вважай, що заводу вже нема. Тепер — тьху. Ми підпалимо цю смердючу керосинку так, що вона кілька днів отруюватиме фріцам повітря.

Кремерові не сподобався тон Вєтрова.

— Не хвались, ідучи на рать, — мовив розсудливо. — Все може бути…

— Та хіба я хвалюсь? — щиро здивувався Юрій. — Звичайна операція і вимагає лише обережності. Основне вже зроблено, і ми лише довершимо справу.

— Там заборонена зона і можна наразитися на небезпеку! — не здавався Кремер.

Юрій безтурботно махнув рукою.

— Два — три шолудиві есесівці, — мовив презирливо. — Мої хлопці порішать їх, граючись.

Кремер дивився на нього недовірливо. Що це: хвалькуватість чи справді глибока впевненість у своїх силах? Але ж хвалька навряд чи б послали сюди…

Пізніше Карл зрозумів: ця вєтровська хвалькуватість — напускна. Юрій лише на словах не рахувався з ворогом; кожну операцію продумував скрупульозно, враховуючи безліч варіантів, бо знав — має справу з сильним, підступним супротивником, і найменший прорахунок може спричинитися до великих втрат.

— Звідки в тебе вибухівка? — поцікавився Карл.

— Маємо запаси… — невизначено пояснив Вєтров.

У групі Вєтрова було ще три чоловіки. Двоє з них — поляки, що втекли від поміщика, працювали в його майстерні, третій — молодий українець — був наймитом у господарстві приміського бауера. Бауер, як правило, рідко відвідував свій маєток, усіма справами орудувала його жаліслива родичка, котра чомусь симпатизувала хлопцеві і крізь пальці дивилася на його періодичні зникнення на день — два. Мовляв, молоде-зелене, нехай гуляє.

І Василько “гуляв”. Група Вєтрова вже здійснила кілька сміливих диверсій. Про останню чув і Кремер. Ішлося про вибух у кінотеатрі “Саксонія”, внаслідок якого загинуло, згідно з офіційними даними, дванадцять льотчиків. Невідомий диверсант залишив міну з годинниковим механізмом у залі перед демонструванням фільму спеціально для льотчиків, котрі проходили перепідготовку на приміському аеродромі.