Гараж пана Якобса

Мов зацькований, Александер оглянувся навкруги: масивні речі в напівтемній кімнаті гнітили його. Здавалося, вони підступають до нього, немов хочуть повалитись і поховати його під собою. Він довго стояв не рухаючись.

Дзвін годинника все ще тремтів у повітрі, відбившись луною в склі книжкової шафи. Александер заспокоївся; внутрішня боротьба, яка точилася вже кілька годин, виснажила його, і в душі в нього все перетліло на попіл. Безперервний натиск подій підірвав його здатність мислити, ослабив силу волі; час від часу в нього паморочилось у голові. Він заплющив очі, але настирлива думка про меблі, що валяться на нього, знову зринула в умі. Він бачив дивні картини і чув знайомі голоси. «Я така вдячна тобі, — шепотіла якась дівчина, він не міг розібрати, це Рут чи Брігітта, — ти, у всякому разі, поводився правильно». Шерц говорив посміхаючись: «Ви кажете, що це не весело — знищити когось. Можу вас запевнити: ще менш приємно, коли знищать тебе самого». Людина з сивим волоссям заступила Шерца і просичала: «Інформувати про все мене особисто». А Кросбі розповідав з гримасою на обличчі: «Чотири тисячі brassieres, panties, slips, away, пропали, вкрадено, — boy, boy, boy!» Шеф лютий, кричить: «Кросбі, go to hell you son of a bitch!» — «Ви до мене? — спитала дівчина в плащі. — А можна подивитись, що там у вашій записці? Ах, це ви. Не смійтеся, будь ласка; нічим кращим я зараз не можу вас почастувати». — «Моє прізвище Копш, — промовив хтось, — не треба так гарячитися. Це був, так би мовити, екзамен». — «Це надзвичайно важливо. Інформувати про все мене особисто!» — знову почулося йому. І тут же пролунав голос Шерца: «Юній дамі нічогісінько не загрожує! Невже вам хочеться дістати півфунта свинцю в живіт?» Руді Якобс вищирив свої жовті конячі зуби: «Ми маємо одержати від вас ще п’ятсот доларів. Це не іграшки!» — «Ви маєте мене за якесь чудовисько, — сказав Шерц на диво приємним голосом. — 3 часом ми краще взнаємо й оцінимо один одного». — «Охоче допоможу. Але як?» — оскалилось чисто виголене обличчя Кросбі. А хтось пояснював йому: «Сі-ай-сі — Counter Intelligence Corps — американська контррозвідка. Чули про таке?» — «Мауbе». — «Ви б краще не носили з собою таких речей, — це знову був голос Рут, — а то вас ще колись за це арештують!» — «Як ви можете говорити так, коли я вже спав у вашому ліжку», — запротестував Александер. «За це ви одержували долари, — сердився Кросбі. — Besides, ти не працював на нас, ти робив banknotes, оті кляті банкноти, Джонні!» — «Кажіть усю правду, — заклинала його людина з сивим волоссям, — інформувати про все мене особисто!»

Александер злякано кинувся. Перед ним на столі горіла лампа; темні меблі вже не здавалися такими зловісними. Двері, мабуть, були відхилені, бо він виразно чув два голоси.

— Наш головний свідок, здається, заснув, — упізнав він голос комісара Вольфа. — Важко повірити в таку підлість, пробачте мені на слові, — продовжував він, видимо, почату раніше розмову, — але інакше цього не назвеш! Якщо дозволите дати вам пораду — не подавайте у відставку, пане криміналрат. Боріться. Можете розраховувати на мою цілковиту підтримку!

— Мені дуже приємно чути таке від вас, дуже приємно, дорогий колего, — відповів втомлений глухий голос, — але з цього нічого не вийде, повірте мені.

— Ви вважаєте, що він надто міцно сидить на своєму місці, так? Безперечно. Боротьба буде нелегкою. Але разом ми переможемо, я в цьому твердо впевнений. Історія з Шенцліном скрутить йому в’язи. Приховати важливі показання — це вдесятеро важча провина, ніж те, що закидають вам. Не будемо здаватися, хоч би там що! Треба вивести весь цей набрід на чисту воду!

— Я вже написав, колего Вольф.

— Що? Заяву про відставку?

— Так.

— Ви ще подумайте. Я дуже прошу вас від імені нашого відділу. До речі — наш відділ. Я, очевидно, теж впав у неласку: мене переводять. Знаєте куди? В комісаріат у справах садових крадіжок. Моє шанування! Так я їм і бігатиму за вкраденими поливальницями чи падалицею! Якщо йдете ви, тоді піду і я. Тоді я піду неодмінно.

— Я… я, на вашому місці, цього не робив би. У вас сім’я.

— Ваша правда. Тому вам треба залишитись. Інакше я просто не зможу там працювати. Мене вже й так частенько нудить — пробачте на слові. А зараз я піду. Поговоріть, будь ласка, докладно про все з Шенцліном, тоді побачите, як наш шеф наставив нам носа.

Він вийшов. За ним грюкнули двері, і через хвилину в кімнату зайшов блідий сивий чоловік в окулярах з чорною оправою. Він чомусь був у пальті і в руці тримав капелюха. Александер підвівся. Очевидно, це доктор Горн.

— Добривечір, — машинально промовив криміналрат і впустив з рук капелюха. — Як ви сюди потрапили?

— Пане криміналрат…

— Сідайте, — кивнув йому Горн, — забув ваше ім’я… але це не так важливо, — він відхилився на спинку крісла. — Ви хочете мені щось розповісти, але, боюсь, це не становить особливого інтересу — вже не становить… Ви бачили коли-небудь комісара Ірінгса? Ні?.. А адвоката Рудольфа Крамера? Він, здається, ще називав себе доктором Шерцом.

— Шерца я знаю. Востаннє я чув його голос сьогодні вранці годині о десятій.

Горн схилився вперед, руки в нього тремтіли. Він попросив докладно описати йому Шерца, але, здавалось, майже не слухав. Він неуважно кивав головою, його землисте обличчя нервово посмикувалось.

— Ви знаєте й Зіррінгауза, Георга Зіррінгауза?

Александер сказав, що не знає.

— Ви сиділи в підвалі разом з його дочкою. Вам це відомо? Він… він помер. Георг помер. Ви розумієте? Цього не можна зрозуміти. Веронал, пане, така приємна річ… — прошепотів він ледь чутно, так, що важко було розібрати, — здається, у мене теж десь лежить у тумбочці одна трубочка… — він тихо засміявся, і в Александера мороз пішов поза шкірою. — Можливо, мій сусід з триста вісімдесят першої кімнати матиме роботу… — Горн замовк і невидющим поглядом дивився просто перед себе. Очі в нього блищали, як у божевільного. Щось стисло Александерові горло.

— Що… що це я тут наговорив… ви не звертайте уваги… пане… пане…

— Шенцлін, — здавленим голосом сказав Александер і підвівся. — Пане криміналрат, я прийшов до вас, щоб віддати вам записну книжку, яку я знайшов у бібліотеці вілли. Тут список членів банди Якобса…

Горн мовчки простяг руку. Він перегорнув усі сторінки книжечки, навіть придивився до неї біля лампи і повернув Александеру.

— Здається, ви маєте рацію, пане Шенцлін. Це справді схоже на список. Ось вам моя порада: підіть з нею в президіум народної поліції. Всі зазначені тут адреси, які не відомі нам, — це адреси з східної зони. Ви не знаєте, як туди пройти? Я… я поясню вам…

Якобс ввімкнув фари. Їх світло ковзнуло по лісу і піщаних дюнах — дикому безлюдному ландшафту. Він не знав цієї місцевості, але орієнтувався з допомогою карти — поруч з ним лежав розгорнутий атлас. За Цемпіном вліво відходила бетонована дорога, що вела до узбережжя. На повороті фари освітили облізлу табличку. «Увага! Заміновано! Прохід заборонено!» — прочитав Якобс і зітхнув з полегкістю: він не збився з шляху. Під час війни тут був випробний полігон ракет «фау», від шпигунів і диверсантів він був захищений мінним поясом. Тоді ж проклали й бетоновану дорогу, по якій зараз їхав «крейслер». Вона доходила майже до моря. Там, де її уявне продовження перетинає берегову лінію, і знаходилось домовлене місце зустрічі.

Якобс глянув на годинник: залишалося ще десять хвилин. Дорога погіршала. Бетон місцями був пошкоджений бомбами, від занесених піском воронок в усі боки зигзагами розбігались тріщини. Всюди валялися уламки цементу й арматурного заліза, ніби тут підірвали міцне укріплення. Раптом дорога поділилася на дві, і почався підйом. Якобс узяв праворуч і вимкнув фари. Нагорі він зупинив машину. Шуміло море. Нічого не було видно.

Якобс вийшов з машини, лишивши дверцята відчиненими, і пішов до моря. Він пробирався хвойним ліском. Гілки стьобали його по обличчю. Потім піднявся на дюну, де стояв телеграфний стовп. Тут пахло водоростями, гнилим деревом і дохлою рибою. Між соснами, покорченими від морських вітрів, показалась зовсім близько — рукою подати — темна поверхня моря. Хвилі, набігаючи на сірий пісок, розбивали свої піняві гребені об палі берегозахисних дамб… Над морем нависло темне осіннє небо, по якому пливли клапті хмар. Північно-західний вітер пронизливо свистів у телеграфних проводах, хвилями пригинав до землі високу траву на дюнах. Моторного човна ніде не було видно.