Бiкiнi

Але чистити мій жорсткий диск було запізно. Я вже відіслав роздруківку інтерв'ю Анрі та загальний план книги до Нью-Йорка, Леонарду Загамі. З роздруківок були зняті копії та розіслані редакторам правничої фірми, яку наймало видавництво «Рейвен-Воффорд». Рукопис буквально ряснів іменами членів «Альянсу». У кінцевому варіанті я планував змінити прізвища, як і пообіцяв Анрі.

І я продовжував напосідати на Ван дер Хойфеля:

— Якщо Вернер допоможе мені, то я допоможу йому.

— У вас замість мозку — тирса, містере Гокінс. Слухайте, що я вам кажу. Хорст Вернер — надзвичайно впливовий чоловік із довгими руками та сталевими кулаками. Де б ви не були, він вас дістане. Ви мене чуєте, Гокінсе? Боятися треба не Анрі — нашу заводну іграшку. Боятися треба Хорста Вернера.

Розділ 117

Ван дер Хойфель зненацька перервав нашу зустріч і сказав, що йому треба поспішати на літак.

Голова моя була як каструля-скороварка, що мала ось-ось вибухнути, бо в ній накопичився надмірний тиск. Небезпека для мене зросла вдвічі, і я тепер мав війну на два фронти: якщо я не напишу книгу, мене вб'є Анрі. Якщо ж я напишу книгу, то мене вб'є Вернер.

Я витягнув з-за пояса «Рюгер» і націлив його на голландця. Голосом, хрипким від невимовленого страху та гніву, я сказав:

— Пам'ятаєте, я сказав, що мені байдуже до вас та до «Альянсу»? Я передумав. Тепер мені не байдуже. Аж ніяк не байдуже.

Ван дер Хойфель зневажливо зміряв мене поглядом.

— Знімайте піджак, — наказав я, змахнувши пістолетом. — І решту одягу.

— Що це за коники, Гокінсе?

— Та я просто люблю спостерігати — як і ти. А тепер стули пельку. Знімай усю одіж! Сорочку, туфлі, труси — усе, що на тобі є.

— Ти й справді дурень, — сказав він, але став слухняно роздягатися. — Що ти проти мене маєш? Якусь порнографію в мене на комп'ютері? Це ж Амстердам. Ми — не такі цнотливі целки, як ви, громадяни США. Ти не зможеш начепити на мене цю справу. Ти бачив мене хоч в одному з цих відео? Навряд чи.

Я стояв, тримаючи пістолет обома руками й націливши його на Ван дер Хойфеля. Коли він роздягнувся догола, я наказав йому повернутися й спертися руками об стіну. А потім гепнув його руків'ям пістолета по голові — так само, як колись обійшовся зі мною Анрі.

Залишивши Ван дер Хойфеля непритомним на підлозі, я витягнув із купи його шмаття чорну краватку й міцно зв'язав йому руки за спиною. Його комп'ютер був підключений до Інтернету, і я швидко переслав електронною поштою всі відео Анрі Бенуа собі на комп'ютер. Що ще?

На столі у Ван дер Хойфеля був коробок із маркерами, тож я кинув один із них собі в кишеню.

А потім обдивився бездоганно чисту квартиру архітектора, яка займала увесь поверх. Цей чоловік явно пишався своїм помешканням та був естетом. Він мав багато красивих речей. Коштовні книги. Картини. Фотографії. Його стінна шафа являла собою музей одягу. Мені стало гидко від думки, що цей лихий мерзотник жив так розкішно й невимушено.

Я пішов до прекрасної, як на фото в журналі, кухні й відкрив газові горілки на газовій плиті.

А потім підпалив кухонні рушники та дорогезні скатертини. Коли полум'я сягнуло стелі, спрацювала розташована вгорі розбризкувальна система гасіння пожежі.

У сходовому колодязі задзвонив сигнал тривоги, і я не сумнівався, що такий самий сигнал пролунав і в місцевому пожежному відділенні.

Коли вода вже заливала чудову дерев'яну підлогу, я повернувся до головної кімнати, зібрав обидва комп'ютери — мій та Ван дер Хойфеля — і перекинув їх через плече.

А потім ляснув голландця по пиці, прокричав йому у вухо його ім'я й рвучко поставив на ноги.

— Вставай! Нумо, вставай! — заволав я.

Не звертаючи уваги на його запитання, я вивів його сходами на вулицю. З вікон валив дим, і, як я й сподівався, біля будинку вже встигнув зібратися чималенький натовп свідків: чоловіки та жінки в діловому одязі, старі люди та дітлахи на велосипедах, якими міська влада безплатно забезпечувала місцевих мешканців.

Посадивши Ван дер Хойфеля на бордюр, я витягнув із кишені маркер і написав голландцю на лобі: «Убивця».

Він щось верещав людям у натовпі пронизливим неприємним голосом, про щось їх благаючи, але я зрозумів лише одне слово: «Поліція». З'явилися стільникові телефони, й охочі почали натискати кнопки.

Невдовзі завили сирени, і коли вони наблизилися, то мені захотілося вити разом із ними. Але я все одно тримав Ван дер Хойфеля під прицілом і чекав, поки не приїде поліція.

Коли ж вона нарешті приїхала, я поклав «Рюгер» на тротуар і показав на лоб голландця.

Розділ 118

Швейцарія.

Двоє поліцейських сиділи спереду, я — ззаду, і авто мчало до Венгена — крихітного альпійського містечка, що приліпилося біля підніжжя гори Айгер. Попри заборону на автомобільну їзду в цьому ідилічному лижному курорті, наш броньовик зміївся вузькими звивистими дорогами, вкритими шаром ожеледі. Вхопившись за ручку, я нахилився, вдивляючись уперед. Я не боявся, що авто може перекинутися через бар'єр безпеки й полетіти вниз. Я боявся, що ми не доберемося вчасно до Хорста Вернера.

На додачу до повної збірки відео, що їх зняв Анрі Бенуа, у комп'ютері Ван дер Хойфеля знайшовся його контактний список. Роздруківки зізнань Анрі, які він начитав на касети, я передав поліції. І пояснив зв'язок між Анрі Бенуа — серійним найманим убивцею — та тими, хто йому платив.

У копів відразу ж поліпшився настрій.

Тільки після недавнього вбивства двох молодих жінок на Барбадосі вся низка недавніх жертв Анрі та десятки жахливих убивств, скоєних раніше в Європі, Азії та Америці, вишикувалися в один ланцюжок. І тепер швейцарська поліція була налаштована оптимістично: якщо на Хорста Вернера правильно натиснути, то він неодмінно видасть маніяка. Поки ми мчали до вілли Вернера, правоохоронці брали за сраку членів «Альянсу» в інших країнах. Ці години мали б стати моїм тріумфом, але я перебував у стані непереборної паніки.

Я міг би зателефонувати друзям, але там, де зараз переховувалася Аманда, телефонів не було. Тому я й гадки не мав, скільки годин чи навіть днів пройде, перш ніж я дізнаюся, чи все з нею гаразд. І хоча Ван дер Хойфель й обізвав Анрі заводною іграшкою, кому, як не мені, краще було знати — а останніми днями я дізнався ще більше — про його безжальність, його винахідливість та його нестримну жагу помсти. Анрі хотів, щоб членів «Альянсу», його ляльководів, спіймали, а він би в такий спосіб спекався їх і отримав би можливість жити так, як йому заманеться.

Авто, у якому я їхав, загальмувало, ковзнуло по льоду вперемішку з гравієм і зупинилося під високою кам'яною стіною. Ця стіна огороджувала схожий на фортецю маєток, збудований біля підніжжя пагорба.

Відчинилися й хряснули двері автомобіля, заквакали й затріщали поліцейські рації. Обабіч нас згрупувалися спецназівці в бронежилетах, озброєні автоматами, гранатометами та якимось навороченим причандаллям, назви якого я навіть не знав.

За п'ятдесят ярдів, потойбіч засніженого поля, тріснуло й розбилося скло. То вибили вікно в кутовій кімнаті вілли. Полетіли кулі, і загриміли гранати, вибухаючи в районі нанесення удару.

Під вогнем прикриття десяток спецназівців кинулися на штурм вілли, і я почув тріск і гуркіт — то зірвалися й покотилися вниз купи снігу з крутого схилу за фортецею Вернера. Хтось закричав по-німецьки, знову вибухнула стрілянина, і я уявив, як зараз на ношах винесуть труп Хорста Вернера.

Якщо його вб'ють, то як же ми потім вийдемо на Анрі?

Масивні двері розчинилися. Спецназівці, що притиснулися до стін, націлили на одвірок свої автомати й гвинтівки. І тут я побачив його.

Зі свого кам'яного будинку вийшов Хорст Вернер — утілення зла, особа, яку Ван дер Хойфель схарактеризував як чоловіка з «довгими руками та сталевими кулаками», як того, з ким би він мені не радив зустрічатися. То був широкогрудий тип із козячою борідкою та в окулярах у золотій оправі, вдягнений у синє пальто. Незважаючи на те, що він тримав руки за головою, у ньому вгадувалася військова виправка.