Бiкiнi

Емоційний імпульс, який я відчув, набагато випередив мою раціональну думку. Але моя пам'ять уже зафіксувала м'які риси обличчя того чоловіка, його статуру та манеру вдягатися.

Зараз його волосся було дуже білявим, на ньому були великі окуляри з чорною оправою, а постава — злегка сутулою.

Так ось як тепер замаскував себе Анрі! Колись він сказав мені, що його маски працювали тому, що були надзвичайно простими.

Він набував чіткої та виразної манери ходити й розмовляти, а потім додавав до неї кілька відволікаючих, але пам'ятних візуальних рис. Він ставав своєю новою маскою. Тепер, коли я все це добре знав, я міг упізнати його під будь-якою машкарою.

Чоловік з отими двома жінками був не хто інший, як Анрі Бенуа.

Розділ 107

Я впустив газету на підлогу й прослідкував поглядом за трійцею: обертальні двері пропустили їх на вулицю — одне за одним.

Я рушив до парадного входу, щоб поглянути, куди попрямував Анрі, і тим часом придумати якийсь план дій. Та перш ніж я встиг добратися до обертальних дверей, поперед мене набігла юрма туристів. Вони хихотіли, штовхалися — і забили собою прохід, а я розпачливо стояв, і мені хотілося загорлати: «Ви, ідіоти безмозкі, геть із дороги!»

Поки я спромігся вибратися з готелю, Анрі з двома жінками вже був далеко попереду. Він ішов повз аркаду, що тягнулася вздовж західного боку вулиці.

Потім трійця пішла вулицею Ру де Кастільйон до Ру де Ріволі. Добігши до рогу, я ледь встиг помітити, як вони звернули ліворуч.

Наступне, що я побачив, — це двоє красивих жінок, які, стоячи одна побіля одної, витріщилися на вітрину крамниці з дизайнерським взуттям, а біляве волосся Анрі виднілося далеко попереду.

Поки я намагався втримати його в полі зору, він пірнув у станцію метро «Тюїльрі» наприкінці вулиці.

Я кинувся через потік машин, збіг сходами на платформу, але ця станція — одна з найбільш пожвавлених, й Анрі вже ніде не було видно.

Я намагався охопити поглядом відразу всю платформу, мої очі пронизували натовпи пасажирів, що хвилями прокочувалися крізь станцію.

І я нарешті помітив його — на дальньому кінці платформи. Раптом він повернувся до мене, і я закляк на місці. Упродовж хвилини, яка здалася мені вічністю, я почувався абсолютно беззахисним, наче стояв на сцені під сліпучим світлом прожекторів.

Він не міг мене не побачити.

Я був якраз у полі його зору.

Але Анрі ніяк не відреагував, і я продовжував витріщатися на нього, а мої ноги поводилися так, наче їх приклеїли до бетонної поверхні.

Та раптом його образ наче змінився й набув чіткості. Тепер, коли я дивився прямо на нього, я побачив його довгий ніс, високий лоб та впале підборіддя.

Невже ж я дійсно такий дурний?

Спочатку в мене виникла стопроцентна впевненість. І зараз я також був на сто процентів упевнений — що все переплутав. Що повівся як останній ідіот, повний маразматик, бовдур і йолоп. Хто ж цей чоловік, за яким я стежив від готелю «Рітц»? Хто завгодно, але ніяк не Анрі.

Розділ 108

Я вибрався з метро й пригадав, як сказав Менді, що повернуся щонайбільше за дві години, а минуло вже три.

До готелю «Зелена мавпа» я повертався з порожніми руками — без шоколадки, без квітів та без коштовностей. Мені нічим було похвалитися, незважаючи на ескападу від готелю «Рітц» до метро. Нічим, окрім крихти інформації, яка могла виявитися критично важливою.

Анрі замовив номер у готелі «Рітц».

Вестибюль нашого маленького готелю був безлюдний, проте з бару пливли хмари сигаретного диму й лунала гучна розмова.

Реєстратура консьєржа була закрита.

Я зайшов за стіл, зняв ключ із гачка і став підійматися сходами до мого номера. Більше за все на світі мені хотілося спати.

Я постукав у двері, погукав Аманду, а коли ніхто не відповів, повернув ручку і вже було приготувався відчитати Менді й пояснити їй, що вона більше не має права пустувати й поводитися безвідповідально. Що мусить тепер бути подвійно обачливою: за себе й за дитину.

Я відчинив двері й відразу ж відчув: щось не так. Аманди в ліжку не було. Може, вона у ванній? Може, їй стало зле?

Увійшовши до кімнати, я гукнув:

— Менді?

І раптом двері за моєю спиною з хряскотом зачинилися. Я різко обернувся — і спробував збагнути незбагненне. Те, чого не мусило бути.

Якийсь чорний чоловік тримав Аманду, обхопивши її лівою рукою поперек грудей, а правою приставивши до скроні пістолет. На ньому були гумові рукавички. Сині рукавички. Такі самі, які я вже десь бачив. Я кинув блискавичний погляд на обличчя Менді. З її рота стирчав кляп. У її очах застиг вираз дикого жаху; крізь кляп пробивався безсловесний крик.

Чорний чоловік вишкірився мені, міцніше вхопив Аманду й націлив на мене пістолет.

— Ой, Амандо, — сказав він. — Ти лишень поглянь, хто до нас прийшов! А ми вже чекати втомилися, правда, крихітко? Утім, ми славно повеселилися, еге ж?

Усі фрагменти інформації зійшлися докупи: сині рукавички, знайома інтонація, блідо-сірі очі й театральний грим. Ні, я не помилився. Бо годинами слухав цей голос вживу й на магнітофоні. Це був Анрі. Але ж як йому вдалося нас знайти?

Мої думки розбіглися в сотні напрямків одночасно.

Мене привів до Парижа страх. Але тепер, коли Анрі опинився в мене на порозі, я більше не боявся. Я сказився від люті, і в моїх венах запульсував чистий адреналін. То був шалений емоційний порив, із тих, що дозволяють людині підняти й відсунути авто, що наїхало на дитячий візок, або кинутися всередину палаючого будинку, начхавши на небезпеку.

Я висмикнув револьвер із-за поясу, звів курок і крикнув:

— Відпусти її!

Здається, Анрі не повірив, що я вистрелю. Криво посміхнувшись, він відказав:

— Опусти пістолет, Бене. Я просто хочу поговорити.

Я підійшов до маніяка й приставив дуло йому до лоба. Він знову криво всміхнувся й блиснув золотим зубом, який, вочевидь, був частиною його нової маски. Точнісінько в той момент, коли я натиснув на гачок, Анрі зацідив мені ногою в стегно. Я гепнувся на столик, його ніжки зламалися, і я полетів на підлогу.

Спершу я подумав: «Невже я поцілив у Менді?» Але відразу ж побачив кров на руці Анрі й почув, як стукнувся й ковзнув по підлозі його пістолет.

Він сильно відштовхнув від себе Менді, і вона впала прямо на мене. Я скотив її з грудей і спробував підвестися, та Анрі пришпилив мене до підлоги, наступивши важким черевиком мені на руку.

Презирливо глянувши на мене, він сказав:

— Сидів би ти вдома та роботою займався, Бене! Якби ти просто робив свою роботу, то ми не мали б зараз оцієї невеличкої проблеми, але тепер я не можу тобі довіряти. Шкода лише, що я не взяв із собою відеокамеру.

Нагнувшись, він відігнув мої пальці, витягнув пістолет із моєї руки й націлив його спочатку на мене, а потім — на Менді.

— Ну, хто бажає померти першим? — спитав він. — Ти чи ти?

Розділ 109

В очах у мене потемніло. Невже це відбувається насправді? Ми з Амандою зараз помремо. Я відчув дихання Анрі на своєму обличчі — то він всвердлив ствол револьвера мені в праве око. Менді спробувала закричати, але крізь кляп прорвався тільки комариний писк.

— Заткни пельку! — гаркнув на неї Анрі.

Аманда так і зробила.

У мене на очах виступили сльози. Може, від болю, а може — від пекучого жалю, що я більше ніколи не побачу Аманду. Що вона теж помре. І що наша дитина так і не народиться.

И Анрі вистрелив — прямо в килим біля мого вуха. Я на мить оглух. Потім він смикнув мене за петельки, підняв мою голову й загорлав прямо у вухо:

— Пиши свою трикляту книгу, Бене! їдь додому й роби свою роботу. Я телефонуватиму тобі в Лос-Анджелес кожного вечора, і якщо ти не братимеш слухавку, я знайду тебе. Ти ж знаєш, що я це неодмінно зроблю. Обіцяю тут вам обом: другого шансу я вам не дам.