Гараж пана Якобса

— Не думаю, — відповів доктор Горн. — Людина, яка справді вірує, навряд чи погодиться вступити в таку суперечку, бо вона знає наперед, що це безнадійна річ. Зрештою, тема ця, по-моєму, досить заяложена. Один думає так, другий — так, а довести тут не можна нічого.

— Та це давно відомо, — сказав Зіррінгауз. — Але Рудольф цього разу висловив дещо досить оригінальне… Може, ти розкажеш Едуардові ще раз?

— Ні, — сказав адвокат категорично, — я знаю, він таких речей не любить. До того ж, це була просто скороминуща ідея, я навряд чи зможу зараз усе пригадати…

— Зате я зможу, — запевнив Зіррінгауз. — Рудольф накреслив таку картину: якийсь природознавець створив у своїй лабораторії пару мурашок. Дика ідея, але спробуй собі уявити…

— Ми припускаємо, що дія відбувається у 2051 році, — чемно зауважив доктор Горн.

— Хоч би й так. Отже, сфабрикувавши цих мурах, він поселяє їх укупі і починає спостерігати, як поступово розвивається ціла мурашина держава. Він встановлює контроль над кожною мурашкою, заводить картотеку, і скоро виявляється, що в поведінці окремих комах є велика різниця. В той час як більшість поводиться цілком нормально, деякі з них прагнуть допомагати своїм ближнім-мурахам, а інші — навпаки, кусають їх і весь час обкрадають. Нашого природознавця цей останній вид чомусь починає дратувати; чому — він сам не знає. Перший вид, навпаки, тішить його. Проте, замість того щоб просто видалити тих нехороших пінцетом, він видає обов’язковий для всіх своїх мурах закон: в міру сил наслідувати поведінку виду № 1. І ця заповідь якимсь таємничим способом стає відомою мурахам, що не менш дивним чином уявляють свого господаря теж мурашкою. Та користі з цього мало: в принципі все лишається по-старому. Ти ще слухаєш?

— Гм… дуже цікаво, — сказав доктор Горн.

— І от одного чудового дня нашому експериментаторові терпець уривається. Він виливає на свій мурашник пляшку сірчаної кислоти, збирає трупи в коробочку і відносить у свою лабораторію. Там він знову пробуджує їх до життя, але вже з іншим наміром; з допомогою картотеки оцінювати поведінку кожної мурашки, щоб винагороджувати або карати всі їхні вчинки. Тепер слухай: деякі з мурашок усе це знали наперед. Тому вони на цей раз мудро придушують бажання кусатись або грабувати, за що дістають щедру винагороду. Тепер постає питання: чи не хитріші ці мурашки за свого творця? От приблизно те, що розповів Рудольф.

Доктор Горн слухав з якоюсь досадою. Він повернувся до Крамера і сказав:

— Ти знаєш, Рудольфе, що я зовсім не ортодоксальний християнин; але мені ніколи не спали б на думку такі цинічні речі.

— Який же тут цинізм, коли людина каже правду або те, що цілком щиро вважає правдою?

— По-моєму, цинізм — це коли кажуть гірку правду так, наче радіють з цього.

— А що це взагалі означає — гірка правда? Візьмімо, наприклад, загальновідомий факт: у житті дуже багато несправедливості. Це правда. Але чому неодмінно гірка правда? Тому що, на твій погляд, повинно бути інакше? В світі повинна панувати справедливість? Так це ж неможлива річ.

— Зовсім не обов’язково неможлива, — заперечив доктор Горн, згадавши свого улюбленого автора — Бернарда Шоу.

— Аякже! Завваж: вимога справедливості — це вимога рівності. Цю вимогу висуває заздрість, і заздрість же знаходить поживу у всякій нерівності. Ця історія ні в якому разі не кінчається з досягненням майнової рівності, як думає дехто з соціалістів. Бо один високий — другий низенький, один вродливий — другий бридкий, один боязкий — другий хоробрий і так далі. Люди різні, й долі їх різні. Коли б це було не так, як нудно жилося б на світі! Саме з цієї причини не може існувати рівності, а значить, і ніякої справедливості.

— Ти, Рудольфе, як завжди, доводиш усе до крайності. Справедливість — це ідеал, до якого ми пориваємось, не досягаючи його. Але треба принаймні робити все, що в наших силах, щоб уникнути свідомої несправедливості. Бо ніщо інше не завдає такого болю.

Доктор Крамер знизав плечима й холодно відповів:

— Шопенгауер був іншої думки. Він говорив, щонайбільшого болю завдає природжена нерівність: бридкий злиться на вродливого, бездарний — на талановитого. Адже безробітний може розбагатіти, багатий підприємець завтра може прокинутись банкротом; а природженої нерівності позбутись не можна.

— Авжеж, — втрутився господар, — поки що, мабуть, не можна. Але в Західному Берліні є вже заклади, в яких вправний хірург за надзвичайно високу плату може зробити з бридкого обличчя досить привабливе. Може, через якусь сотню років така операція буде доступна кожному — так само, як для нас зараз послуги перукаря. І Шопенгауер залишиться далеко позаду.

Цими словами Зіррінгауз ніби хотів завдати суперечці смертельного удару. Він добре знав, чим вона може скінчитись: часом Горн і Крамер просто починали сваритись. В таких випадках найкращим виходом була якась репліка, що спрямовувала розмову в інший бік. Зіррінгауз на подібні речі був мастак, але сьогодні він не мав успіху. Очевидно, адвокат трохи образився на Горна за відбитки пальців і тепер знайшов поле бою, на якому ніби хотів помститись, притиснувши супротивника до стінки своєю блискучою риторикою.

І раптом Крамер здивував Зіррінгауза, відмовившись від свого наміру. Він підняв руки, засміявся й сказав:

— Ну, Еде, давай уже покінчимо з тими відбитками. Хоч раз у житті побачу, як це робиться.

Криміналрат відкрив коробочку, накапав на пластинку чорної фарби і розкачав її валиком у тонесеньку плівочку. Потім вийняв аркушик паперу, перегнув його посередині і поклав згином на край столу. Одна половинка аркушика була призначена для правої руки, друга — для лівої.

Горн з легеньким натиском прокотив кінчик адвокатового пальця — від одного краю нігтя до другого — по вкритій фарбою пластинці і зразу ж відпечатав його на папері — вже без натиску. Те ж саме він зробив з усіма десятьма пальцями Крамера. Вся процедура тривала майже п’ять хвилин, у цілковитій мовчанці.

— Одного тільки я не розумію, — сказав доктор Крамер, коли все було закінчено. — 3 одного боку, кажуть, що іноді навіть частини відбитка одного пальця буває досить для ідентифікації, а з другого — ти зняв у мене відбитки всіх десяти, притому найвищої якості.

Криміналрат пояснив.

— Але одну річ вони забули покласти в цю твою коробочку. Я маю на увазі розчинник, яким можна було б змити оцю гидоту.

Господар підвівся, щоб принести флакон з бензином. Раптом з сусідньої кімнати донеслось тихе дзижчання телефону.

Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся.

— Це тебе, Едуарде.

Доктор Горн встав. Що б це могло бути? Погляд його випадково сковзнув по Крамерові, який витирав пальці бензином. І Горна вразив дивний вираз адвокатового обличчя — вираз якогось задоволення чи навіть прихованого тріумфу. «Щось мені вже ввижатись починає. Нерви, нерви… — відкинув він цю думку. — Але й справді Рудольф сьогодні якийсь… спробуй зрозумій його…»

Горн вийшов і взяв трубку. Якусь мить він сподівався, що об’явився Ірінгс. Але потім спитав:

— Це ви, Вольф?

— Так, пане криміналрат. Справа от у чому: я тільки що був у гаражі. Зробив одне відкриття. В глибині двору стоїть великий автомобіль обтічної форми, американський. Я заліз у нього. Машина броньована.

— Що? Що таке? — перепитав доктор Горн, хоч у відношенні цього типово ділового повідомлення не могло виникнути найменшого сумніву.

— Так. Цілком точно встановлено.

— Американський, кажете?

— Модель американська. Але номер КВ. Належить Якобсу. «Крейслер», восьмициліндровий мотор, сто тридцять п’ять кінських сил, вага дві тонни…

— Досить, досить, — доктор Горн притишив голос і прикрив мікрофон рукою, так що його слів не можна було розібрати вже за три кроки.

— Чекайте біля задніх воріт гаража. Я зараз приїду сам.

Горн поклав трубку і повернувся до друзів. Звістку про те, що йому треба йти, вони зустріли з великим невдоволенням. Особливо старався затримати його Крамер, якого наче хто підмінив. Він запропонував зробити їхній традиційний рейд по ресторанах Курфюрстендама або Будапестерштрасе. Але зрештою їм довелося втішитись перспективою завтрашньої зустрічі.