Фемiнiстка

Мацюцька сиділа на ліжку. Вона була бліда мов стіна й у руці стискала мого парабелума.

— Ага, — погрозливо сказав я, — ось де мій пістолет… Украла?

— Я… для самозахисту! — жалісно сказала Мацюцька. — Ти не будеш мене за це бити?

Я взяв пістолета й поставив його на запобіжник.

— Це ти стріляла?

— Авжеж!

— В кого?

Мацюцька похнюпилася.

— Мені не спалося, і я вийшла на балкон… аж раптом загавкав Більбонський. А потім на огорожі з'явилася така постать, і вона цілилася в Більбонського з автомата… На стволі таке було щось, як циліндр…

— Глушник! — буркнув я.

— …але я випередила його та як стрілила! Потім стрілила ще раз… Ти не будеш мене бити?

Я хитнув стволом автомата показуючи на двері.

— Ходімо, — похмуро сказав я, — подивимося… Хурделиця вже ущухла. Під ранок визоріло, й у небі світив

ясний холодний місяць. Більбонський підбіг до мене й, ухопивши за холошу, потяг до паркану. Я глянув і засвистів од подиву: на цегляній стіні чорніли довгі патьоки крови.

— Ой… а що це?! — вигукнула Мацюцька. Я криво посміхнувся.

— Це означає, що ти влучила, дорога кицю… Що ж, вітаю, вітаю!

— З чим?

— З першим пострілом! Це, знаєш, одна з найбільших подій у житті — все одно, що перший поцілунок чи перша зарплата… Підстрелити свого ближнього — це вчинок!

— Але ж я не вбила його, цього ближнього… га, Оскаре? Я закинув автомат на плече й рушив до дверей.

— Нічого… він потім помре, від утрати крови! Послухай, кізонько, — сказав я, коли ми зайшли в дім, — а як це ти примудрилася потягти мого пістолета?

Мацюцька винувато повісила носа.

— Ну, ми розмовляли в спальні, а він виглядав з-під подушки, а я тихенько витягла — й під сорочку…

— Але навіщо?!

— Він такий га-а-арний! — зачаровано видихнула Ма-цюцька. — Оскаре, ти подаруєш його мені?

Я й за голову взявся.

— А ти більше нічого не хочеш?

— Ні, більш нічого… — Вона почервоніла. — Ти, напевне, жартуєш?

— Знаєш, подарувати свого пістолета — це все одно… все одно, що… — Я збився з плигу, аж врешті знайшов, що сказати: — Ось ти, наприклад, могла б подарувати кому-небудь свого улюбленого плюшового ведмедика? — Вона мовчала, і я іронічно посміхнувся. — Ні в якому разі, правда ж?

— Правда! — неохоче буркнула вона.

— Значить, тему закрито… — я позіхнув і підвівся зі стільця. — А тепер — спати! Навряд, щоб на нас ще раз напали…

— Оскаре… — пошепки сказала вона. Я озирнувся.

— Ну, що тобі ще, диво ти?

— А можна… можна я буду спати з тобою?

— Ти? — не повірив я своїм вухам. — Зі мною?!

— Я… я боюся! Мені страшно самій… зі мною щось таке коїться! Оскаре, я прошу тебе… прошу, розумієш?

Я кивнув. Запізнена реакція на стрес… а тут ще й усвідомлення того, що ти вистрілив у таку ж людину, як сам, — і навіть поцілив, і навіть пролляв кров, яка он червоніє на снігу! Особи, які відзначаються надмірною емоційністю, можуть навіть дахом поїхати, адже кожному з дитинства вбивали в голову, що людина — це вінець творіння й посягати на її життя — великий, неспокутний гріх!

— Я розумію тебе, малечо… — сказав я, обіймаючи її. — Ти не будеш сама, обіцяю! Ходім же…

Ми зайшли в спальню. Я кинув свого акса в шухляду й, озирнувшись, побачив, що Мацюцька вже пірнула під ковдру. Вона лежала, скрутившись калачиком, і її лице було наче з мармуру.

— Та ти вся дригониш! — здивувавсь я, укладаючись поруч.

— Це н-нерви… — прошепотіла вона, цокаючи зубами. — Мені страшно… с-страшно!

Я пригорнув її, й вона притислася до мене, обхопивши руками й ногами, як мале звіря.

— Ну, заспокойся… заспокойся. Ти все зробила правильно. Ти хоробра дівчинка, котра не злякалася ворога й зуміла вистрілити першою… Якби ти цього не зробила, то він убив би Більбонського, а потім і нас! Нічого не вдієш, малечо, цей проклятий світ влаштовано таким чином, що виживає лише той, хто встигає першим натиснути на спуск… А заґавився, — значить, гаплик!

— Значить, я була хорошою дівчинкою?

— Хорошою, хорошою… — потвердив я, погладивши її по голові.

— А… а можна мені поцілувати тебе? Я замалим не розреготався.

— Ну, — зробив я поважне обличчя, — принаймні можна спробувати!..

Вона міцно обняла мене за шию й так уп'ялася в губи, що в мене й голова обертом пішла.

— Ох, ти ж і цілуєшся! — Я легенько провів долонею їй по спині. — Що в тебе тут під сорочкою?

— Нічого нема… я там гола! Зняти?

— Не поспішай! — прошепотів я, укладаючи її горізнач. — Давай зробим ось так… Розслабся… ну, розслабся ж! І ні про що не думай…

Її вуста були повні й гарячі, і я нахилився, й припав до них, і поцілував її так міцно, що вона затремтіла, мов струна, й подалася мені назустріч усеньким тілом; її маленький прудкий язичок поворухнувся, торкаючись моїх губ, і я звівся на лікоть, і смикнув за поворозки, розпускаючи комір її сорочки, а тоді помалу став стягувати її вниз, цілуючи ніжну шийку, де шпарко бився й бився невидний живчик, і маленькі круглясті груденята з кораловими вершечками, котрі твердли у моїх губах, і зграбний живіт, що здіймався у гарячковому подиху, штовхаючи мене в обличчя…

…затремтіла в моїх обіймах, вигинаючись дугою, — і відкинула ковдру аж на поренчата, й виборсалася з сорочки, пожбуривши її геть одним порухом ноги, й розкинула коліна, одною рукою обіймаючи мене за шию, а другою нетерпляче спрямовуючи мою плоть в своє гаряче слизьке лоно…

— Оскаре… чуєш, Оскаре?

— Угу! — буркнув я, подаючись уперед всеньким тілом.

— А мені дадуть ото такий автомат, як у тебе?

— Авжеж! — хрипко потвердив я, провалюючись у неї довгим ковзким поштовхом.

— А пістолет?

—І пістолет! — потвердив я.

— А гранату?

—І гранату… Е ні, гранату не дадуть! Її тіло здивовано завмерло.

— А чого це?!

Я піднявся на ліктях і почав атакувати її, дедалі нарощуючи темп.

— Гранату, — сказав я, заплющивши очі й насилу усвідомлюючи свій голос, — тобі не дадуть… геть і не надійся! А знаєш, чому?

— Ну, й чому ж це?

— Бо ти її в колготки любиш ховати!

Вона обурено ляснула мене долонькою по спині.

— Ти що, знущаєшся з мене?!

— Розумієш, — сказав я, хапаючи її в обійми і впиваючись зубами в плече, — колготки можуть порватися, граната випаде — і як вибухне… у-у!

…коливаючись дедалі швидше й швидше, аж врешті перед очима рушили й попливли убік червоні плями, котрі, пульсуючи, накладалися на її обличчя, яке невпинно зростало й ось постало переді мною широким планом, ритмічно кидаючись із боку на бік, відкриваючи й закриваючи рота в безгучних зойках, щоразу глибше вгрузаючи в подушку, — й коли перший імпульс, неначе блискавиця, пронизав моє тіло, то переді мною знову неначеб відслонилася ота запона, і якимось внутрішнім зором, дуже чітко й реально я побачив оте містичне видиво: розпечена сіро-жовта пустеля з пологими пагорбами, що поросли верблюжою колючкою, бляклий небосхил, де, провалюючись за обрій, згасає руде вечірнє сонце, а потім, іще чіткіше й реальніше — чорний розтруб вогнемета, котрий видавався таким великим, що сливе цілком закривав усю оцю велетенську панораму; і знов огненна дрож пробігла мені по хребту, підіймаючись аж до основи черепа, й вибухнула нестерпним, сліпучо-білим полум'ям, пожираючи мій мозок…

…дивовижно біле й трепетне тіло, котре звивалося піді мною, кидаючись у ритмічних спазмах, густі русяві коси, що розметалися навсебіч, солодко лоскочучи мої плечі, широко відкритий рот, який хапав повітря, не в змозі перевести подих від нестерпної, болісної втіхи…

…ранок, який волошково зайнявся у вікні, звістуючи, що надходить новий день — і несе з собою нове зло й нову ненависть, і насильство, і біль, і розчарування, котрі одвіку панують в цьому проклятому світі, тому що ми виходимо з темряви — і в темряві щезаємо, так і не втямивши, навіщо ми жили, й любили, і раділи…

…сіро-жовта пустеля, котра зненацька здригнулася, наче від землетрусу, пішла глибокими вогненними тріщинами, і я відчув нараз, що тану, розтікаюся по ній і щезаю назавжди, наче вода, що всякає в розпечений пісок.