Пригоди Шерлока Холмса. Том 3

— Так, — відповів я. — Але ви ще не пояснили мені, навіщо полковникові Морену знадобилося вбивати вельможного Рональда Адера.

— О, любий Ватсоне, тут ми вже переходимо до царини здогадів, а в ній навіть найчистішої логіки замало. Будь-хто може побудувати своє власне припущення на ґрунті наявних доказів, і ваше припущення може виявитись не менш вірогідним за моє.

— Ви вже маєте якесь припущення?

— Як на мене, то пояснити ці факти неважко. Слідство з’ясувало, що незадовго до того полковник Морен з юним Адером виграли в парі великі гроші. Але Морен, безперечно, грав нечисто — я давно знав, що він шахрай. Того дня Адер, очевидно, помітив, що Морен шахраює. Він, напевно, поговорив з полковником наодинці, погрожуючи викрити його, коли він сам не покине клуб і не пообіцяє назавжди облишити гру. Навряд чи такий порядний юнак, як Адер, міг би влаштувати на публіці скандал з людиною, добре всім відомою й набагато старшою за себе. Напевно, це сталося так, як я думаю, тобто без свідків. Вихід із клубу зруйнував би все Моренове життя — адже він жив лише з тих грошей, які вигравав у карти. Через те він і вбив Адера, який тим часом, не бажаючи скористатися з шахрайства свого партнера, підраховував, яку суму він має повернути. Щоб мати й сестра не розпитували, що то за імена та купки монет на столі, він замкнув двері зсередини. Вам цього досить?

— Немає сумніву, що все це — чистісінька правда.

— Це вже з’ясує слідство. А полковник Морен віднині більше нас не тривожитиме. Славнозвісна духова рушниця фон Гердера прикрасить музей Скотленд-Ярду, а містерові Шерлоку Холмсу ніхто відтепер не заважатиме відгадувати ті цікаві невеличкі загадки, що на них таке багате наше складне лондонське життя.

Будівничий з Норвуда

— З погляду фахівця-криміналіста, — мовив Шерлок Холмс, — Лондон утратив усяку цікавість відтоді, як загинув професор Моріарті.

— Побоююсь, що мало хто з порядних громадян погодиться з вами, — відповів я.

— Так, так, не можна бути себелюбцем, — усміхнувся він, підводячись із-за столу після сніданку. — Суспільство справді задоволене, й ніхто не програв, крім нещасного фахівця, що залишився без роботи. Коли ця людина була жива, кожна ранкова газета надавала мені нескінченні можливості. Часто з найменшого сліду, Ватсоне, чи з випадкового натяку мені було зрозуміло, що мозок великого лиходія знову працює; так, побачивши, як затремтів краєчок павутиння, можна миттю уявити собі хижого павука посередині. Дрібні крадіжки, загадкові вбивства, безглузді злочини — все це давало мені ключ до єдиного цілого. Для тих, хто вивчає злочинний світ, жодна столиця Європи не відкривала такого широкого поля дій, як Лондон. А тепер... — він жартома знизав плечима, ніби обурюючись результатом своїх зусиль.

Те, про що я розповідатиму, сталося за кілька місяців після Холмсового повернення; на його прохання я продав свою практику і оселився з ним у нашому давньому помешканні на Бейкер-стріт. Мою невеличку кенсинґтонську практику купив молодий лікар на ім’я Вернер; він без вагань погодився на найменшу ціну, яку мені вистачило духу запропонувати, — пояснення цього вчинку я дістав лише через кілька років, коли довідався, що Вернер — далекий Холмсів родич і гроші йому дав не хто інший, як мій друг.

Місяці нашого спільного життя були не такі бідні на події, як тепер видавалося Холмсові; переглядаючи свої нотатки з тих часів, я знаходжу там пригоду з паперами колишнього президента Мурільйо і приголомшливу трагедію з голландським пароплавом «Фрисландія», що ледве не коштувала нам обом життя. Але холодна, гордовита Холмсова вдача не сприймала захоплення натовпу, й він узяв з мене якнайсуворішу присягу ніколи більше не писати ні про нього самого, ні про його методи чи успіхи; цю заборону, як я пояснював раніше, він скасував лише зараз.

Після своєї жартівливої скарги містер Шерлок Холмс глибоко вмостивсь у кріслі й тільки-но заходився розгортати ранкову газету, як нашу увагу привернув різкий дзвінок і за ним — гучний стукіт, ніби хтось гатив у двері кулаком. Потім хтось із шумом ускочив до передпокою, вибіг нагору сходами, й за мить у нашій кімнаті з’явився блідий, скуйовджений, захеканий молодик із навіженими очима. Він переводив погляд то на одного, то на іншого з нас і, побачивши в наших очах здивування, став просити вибачення за такий безцеремонний візит.

— Пробачте, містере Холмсе, — видихнув він. — Не гнівайтесь на мене. Я, мабуть, зовсім збожеволів... Містере Холмсе, я — нещасний Джон Гектор Мак-Фарлейн.

Він чомусь був певен, що це прояснить нам і причину його відвідин, і незвичайну поведінку, але з подиву, що з’явився на обличчі мого друга, я зрозумів, що для нього це ім’я — така сама загадка, як і для мене.

— Беріть цигарку, містере Мак-Фарлейне, — підсунув йому цигарницю Холмс. — Гадаю, що мій друг доктор Ватсон, судячи зі стану вашого здоров’я, мав би виписати вам заспокійливі ліки. Останніми днями стоїть така спека! Ну от, коли ви трохи оговтались, сідайте, будь ласка, на цей стілець і помаленьку, розважливо розкажіть, хто ви й чого хочете. Ви назвали своє ім’я так, ніби я мушу його знати, але крім тих очевидних подробиць, що ви парубок, адвокат, масон і слабуєте на задишку, мені про вас більше нічогісінько не відомо.

Знаючи методи свого друга, я відразу визначив усе те, що привело його до цих висновків, — і неохайність в одежі, і якісь ділові папери у кишені, й підвіску на ланцюжку годинника, й важке дихання. Але наш відвідувач лише вражено глянув на Холмса.

— Так, ви маєте рацію, містере Холмсе; додам лише, що нині я — найнещасніша людина в Лондоні. Небом благаю вас, не покиньте мене в біді, містере Холмсе! Якщо вони прийдуть заарештувати мене до того, як я скінчу свою розповідь, то попросіть їх зачекати, поки я розкажу вам усю правду. Я піду до тюрми спокійно, коли знатиму, що ви допоможете мені.

— Заарештувати вас! — вигукнув Холмс. — Це справді чудо... справді цікаво. В чому ж вас звинувачують?

— В убивстві містера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.

Напруга на обличчі мого друга змінилася співчуттям — змішаним, як здалося мені, з задоволенням.

— О Боже! — усміхнувся він. — А я лише хвилину тому, за сніданком, скаржився своєму колезі докторові Ватсону, що химерні події зникли зі шпальт наших газет.

Наш відвідувач простяг тремтячу руку до числа «Дейлі Телеграф», що й досі лежало на Холмсових колінах.

— Якби ви встигли переглянути газети, сер, вам не довелося б питати, навіщо я прийшов сьогодні вранці до вас. Мені здається, що про мене й моє нещастя нині говорять усі. — Він показав нам першу сторінку газети. — Ось воно; я прочитаю вам, з вашого дозволу. Слухайте, містере Холмсе, які заголовки: «Таємнича пригода в Ловер-Норвуді. Зникнення відомого будівничого. Підозра в убивстві й підпалі. Злочинець залишив сліди». Вони вже йдуть цими слідами, містере Холмсе, і я знаю, що вони скоро будуть тут. За мною стежили від самісінького вокзалу Лондон— Бридж, і я певен, що тепер вони чекають лише ордер на арешт. Це розіб’є серце моїй матусі, розіб’є серце! — Він одчайдушно заламував руки, хитаючись на стільці.

Я з цікавістю оглядав цього чоловіка, якого звинувачували в жорстокому злочині. Він був світло-русявий, гарний, із м’яким, чисто виголеним обличчям, переляканими блакитними очима й тонкими, майже дитячими вустами. Років йому було десь із двадцять сім, а за вбранням та поведінкою він здавався вихованим джентльменом. З кишені його літнього пальта стирчав жмуток паперів, що свідчив про його професію.

— Ми мусимо скористатися тим часом, який у нас є, — сказав Холмс. — Ватсоне, візьміть, будь ласка, газету і прочитайте допис.

Під хвацькими заголовками, які щойно оголосив наш клієнт, я прочитав таку досить прикметну розповідь:

«Минулої ночі — чи радше рано-вранці — в Ловер-Норвуді стався випадок, що наводить на думку про тяжкий злочин. Містер Джонас Олдейкр — відомий мешканець цієї округи, де він уже. багато років брав підряди на будівництво, — неодружений, мав п’ятдесят два роки й мешкав у садибі «Глибока долина», що біля Сайденгема, поблизу Сайденгемського шляху. Він мав славу потаємного, відлюдькуватого чоловіка з химерними звичками; кілька років тому облишив справу, завдяки якій надбав великі гроші Але трохи будівельних матеріалів у нього залишилось: він зберігав їх на задньому дворі, і вчора ввечері, близько дванадцятої години, там зайнявся стіс дощок. Пожежники негайно виїхали, але сухе дерево палало таким полум’ям, що загасити його було неможливо, й стіс згорів дощенту. З першого погляду здавалось, ніби то звичайнісінький нещасний випадок, але невдовзі з’ясувались обставини, які вказували на тяжкий злочин. Усіх здивувало, що на місці пригоди не було хазяїна; його почали шукати, але ніде не знайшли. Коли оглядали його кімнату, то побачили, що ліжко стоїть незаймане, сейф відімкнено, по підлозі розкидано папери, всюди видніють криваві плями і, нарешті, в кутку стоїть дубовий ціпок, держак якого забруднено кров’ю. Все це свідчило про криваву сутичку. Відомо, що ввечері в спальні містера Джонаса Олдейкра побував пізній гість, і є докази, що знайдений ціпок належить саме цій особі: це молодий лондонський адвокат Джон Гектор Мак-Фарлейн, молодший партнер контори «Ґрем та Мак-Фарлейн», Іст-Енд, Ґрешем-Білдинґс, 426. Поліція вважає, що виявлені докази ясно свідчать про причини, які підштовхнули його до злочину; сподіваємося, що найближчим часом з’являться нові відомості».