Оголошено вбивство

Невеличкий автомобіль ривком заїхав на задній дворик садиби «Боулдерс».

Табунець качок та іншої домашньої птиці оточив жінок, коли вони вийшли з машини.

— Мерґатройд їх не погодувала, — сказала міс Гінчкліф, — що вона собі думає?

— А важко дістати корм? — запитала міс Марпл.

Міс Гінчкліф підморгнула:

— Я у великій дружбі з більшістю фермерів, — сказала вона.

Порозганявши ногами пташине товариство, вона провела міс Марпл до котеджу.

— Сподіваюся, ви не намокли?

— Ні, це дуже добрий макінтош.

— Я запалю вогонь у каміні, якщо Мерґатройд не запалила його. Агов, Мерґатройд! Де ти, жінко? Мерґатройд! А де собака? Вона кудись зникла.

Знадвору долинуло тонке тужливе виття.

— Ох, ти ж, клятуща суко!

Міс Гінчкліф почовгала до дверей і погукала:

— Куті, Куті. Дурне ім'я, але так вони її назвали. Треба буде знайти для неї інше ім'я. Сюди, Куті.

Рудий сетер обнюхував якийсь згорток, що лежав під туго натягнутою мотузкою, де досі теліпався на вітрі жмут одягу.

— У Мерґатройд не стало навіть тямки занести білизну в дім. Куди вона заподілася?

Знову рудий сетер тицьнув носом у те, що здавалося купою одягу, закрученого вітром, підняв носа високо в повітря й знову завив.

— Що сталося із собакою?

Міс Гінчкліф широкою ходою пішла через траву.

Міс Марпл відчула, що сталося, і швидко побігла за нею. Вони стояли там поруч, краплі дощу падали на них, і рука старшої жінки обхоплювала плечі молодшої.

Вона відчувала, як її м'язи напружуються і клякнуть, тоді як міс Гінчкліф стояла й дивилася на тіло, що лежало там із посинілим, перекошеним обличчям і виваленим язиком.

— Я вб'ю її, ту стерву, яка це зробила, — сказала міс Гінчкліф низьким, спокійним голосом, — якщо вона потрапить мені до рук.

Міс Марпл перепитала:

— А?

Міс Гінчкліф обернула до неї своє спотворене від болю обличчя.

— Так. Я знаю, хто це був — досить точно знаю. Хтось із трьох.

Вона постояла ще мить, дивлячись на свою мертву подругу, а тоді обернулася до будинку.

Її голос лунав сухо й жорстко.

— Ми повинні зателефонувати в поліцію, — сказала вона. — А поки ми їх чекатимемо, я вам усе розповім. Я почасти винна в тому, що Мерґатройд лежить тут мертва. Я влаштувала гру А вбивство не гра.

— Ні, — сказала міс Марпл. — Убивство не гра.

— Ви дещо знаєте про це, чи не так? — запитала міс Гінчкліф, підіймаючи слухавку й набираючи номер.

Вона зробила коротке повідомлення й повісила слухавку.

— Вони будуть тут через кілька хвилин… Так, я чула, ви брали участь у таких справах раніше… Здається, Едмунд Светенгем сказав мені це… Ви хочете знати, що ми тут робили, Мерґатройд і я?

І вона лаконічно розповіла про розмову, яка відбулася між ними, перед тим як вона поїхала до станції.

— Вона покликала мене, ви знаєте, коли я вже поїхала… Тому я й знаю, що йдеться про жінку, а не чоловіка… Якби я так не поспішала — якби я лиш вислухала її! Та клята собака зачекала б ще чверть години, нічого б із нею не сталося.

— Не звинувачуйте себе, моя люба. З цього немає користі. Ви не могли передбачити.

— Ні, я не могла… Щось стукнуло в шибку вікна, я пам’ятаю. Можливо, вона була там, зовні… тоді, звичайно, вона підійшла зовсім близько й усе чула… адже ми з Мерґатройд, можна сказати, кричали, мов несамовиті… Вона чула… Вона все чула…

— Ви досі мені не сказали, що сказала вам ваша подруга…

— Лиш одне речення: «Там її не було!» Вона помовчала.

— Тепер ви розумієте? Були лише три жінки, яких ми не виключили. Місіс Светенгем, місіс Істербрук, Джулія Симонс. І одна з цих трьох не була там… Вона не була там, у вітальні, бо прослизнула крізь інші двері й була в холі.

— Атож, — сказала міс Марпл. — Я розумію.

— Це одна з тих трьох. Я не знаю, котра. Але я довідаюся!

— Пробачте мені, — сказала міс Марпл. — Але чи вона — я маю на увазі міс Мерґатройд — сказала це точно так, як ви мені передали?

— Тобто як це точно так, як я передала?

— О, моя люба, як мені вам пояснити? Ви сказали це так. Там її не було. Майже з однаковим наголосом на кожному слові. Розумієте, ви можете це сказати принаймні двома способами. Ви можете сказати: «Її там не було». Тобто підтверджуючи вже висловлену підозру. Або ви можете сказати (дуже схоже на те, як ви сказали тепер): «Там її не було», зробивши очевидний наголос на слові там.

— Я не знаю. — Міс Гінчкліф похитала головою. — Я не пам'ятаю… Як я можу пам'ятати? Я думаю, атож, я думаю, вона сказала: «Її там не було». Це досить природно, як мені здається. Але, власне кажучи, я не знаю. А яка різниця?

— Думаю, різниця є, — замислено сказала міс Марпл. — І вона вказує на дещо, не дуже ясно, але вказує. Атож, різниця вельми помітна.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

МІС МАРПЛ ЗНИКЛА

Листоноша, на превелике своє невдоволення, віднедавна одержав розпорядження розносити листи в Чипінґ-Клеґорні не тільки вранці, а й пополудні.

Цього конкретного полудня він залишив три листи в «Літл-Педоксі» за десять хвилин до п'ятої..

Один був адресований Філіпі Геймс і написаний школярським почерком; два інші — міс Блеклок. Вона розпечатала їх, коли вона й Філіпа сиділи за чайним столом. Рясна злива дозволила Філіпі покинути «Даяс-Хол» сьогодні раніше, бо після того як вона позачиняла теплиці, робити їй більш не було чого.

Міс Блеклок розірвала першого конверта, у якому був рахунок за ремонт кухонного бойлера. Вона сердито пирхнула:

— Ціни Даймонда абсурдні — цілком абсурдні. Проте я не маю підстав сподіватися, що хтось узяв би менше.

Вона відкрила другого листа, написаного незнайомим їй почерком:

Міс Блеклок спершу прочитала цього листа з чистим подивом, а потім із похмурим нерозумінням. Вона подивилася на Філіпу, яка всміхалася над листом сина.

— Джулія і Патрик уже повернулися, ти не знаєш?

Філіпа підвела очі.

— Атож, вони прийшли відразу після мене. Зараз вони, певно, перевдягаються. Вимокли під дощем.

— Можу я попросити тебе покликати їх?

— Звичайно.

— Стривай хвилину, я хочу, щоб ти це прочитала.

Вона простягла Філіпі листа, якого одержала. Філіпа прочитала й спохмурніла.

— Я не розумію…

— Так само не розумію і я… Гадаю, я маю право на пояснення. Поклич Патрика та Джулію, Філіпо.

Філіпа гукнула, стоячи внизу сходів.

— Патрику! Джуліє! Міс Блеклок хоче вас бачити.

Патрик збіг униз сходами й увійшов до кімнати.

— Не йди, Філіпо, — сказала міс Блеклок.

— Привіт, тітко Леті, — весело сказав Патрик. — Я вам потрібен?

— Так потрібен. Можливо, ти поясниш мені це?

На обличчі Патрика з'явився вираз майже комічної розгубленості, коли він читав листа.

— Я ж хотів послати їй телеграму! Що я за осел!

— Цей лист, я сподіваюся, від твоєї сестри Джулії?

— Так, так, від неї. у Міс Блеклок похмуро запитала:

— Тоді поясни мені, будь ласка, хто та молода жінка, яку ти привів сюди як Джулію Симонс і яку я вважала твоєю сестрою і своєю родичкою.

— Розумієте… тітко Леті… справа в тому… я спробую вам пояснити… звісно, мені не слід було робити це… Але мені так хотілося утнути якийсь жарт. Якщо дозволите мені пояснити…

— Я чекаю твоїх пояснень. Хто ця молода жінка?

— Я зустрівся з нею на одному коктейлі, відразу по тому як демобілізувався з армії. Ми почали розмовляти, і я сказав їй, що їду сюди, і тоді нам спало на думку, що було б непоганим жартом, якби я привіз її сюди… Річ у тому, що Джулія, справжня Джулія шалено мріяла про театр, і мати пережила кілька нападів — так їй цього не хотілося, — проте Джулії пощастило приєднатися до цікавої трупи в Перті чи десь там, і вона вирішила спробувати — але, щоб мати не турбувалася, вселити їй думку, що вона тут, зі мною, навчається на адміністратора як добра й порядна дівчина.