Таeмниця iндiанського острова

Вони вже мало скидалися на людей. У їхній подобі почали проступати тваринні риси — нібито спостерігалася зворотна хода еволюції. Суддя Уоргрейв сидів насупившись, абсолютно нерухомо, мов стара мудра черепаха, — тільки очима час від часу кидав на присутніх насторожені пронизливі погляди. Колишній інспектор Блор виглядав ще важкішим і незграбнішим — хоч рухався повільно й нечутно, немов кішка. Очі його налито кров'ю, в них відбивалися лють і дурість водночас. Своїм виглядом він нагадував зацькованого звіра, готового кинутися на своїх переслідувачів. У Філіпа Ломбарда різко підвищилась робота всіх органів чуття. Його вуха реагували на найменший шерех. Хода стала прудкішою й енергійнішою, тіло рухалося пружно, ба, навіть граціозно. І ще він увесь час посміхався, при цьому вуста кривилися, відкриваючи довгі білі зуби.

Віра Клейторн була зовсім спокійна. Здебільшого вона сиділа, скорчившися в кріслі, й безтямно дивилася просто перед собою. Вигляд у неї був украй здивований. Вона скидалася на пташеня, котре врізалося голівкою у шибку й, потрапивши у міцні долоні людини, налякане мало не до смерті, зіщулилося, не в силі поворухнутися.

В Армстронга нерви були в явно жалюгідному стані. Увесь трусився, руки тремтіли. Запалював сигарету за сигаретою й майже одразу гасив. Вимушена пасивність, на яку всі були приречені, вражала його, либонь, найбільше, раз у раз він починав збуджено вивертати зливу слів:

— Ми… ми не повинні тут ось так покірно сидіти, не вживаючи ніяких заходів! Адже має бути щось, напевно має бути щось… Коли б ми запалили багаття…

— У таку ось погоду? — похмуро спитав Блор.

Дощ лив як з відра. Пориви вітру стрясали будинок. Дощові струмені ритмічно періщили по шибках, і цей монотонний звук зводив з розуму. П'ятеро, що вижили, не пустивши й пари з вуст, склали план кампанії. Усі зібралися у вітальні, вийти дозволялося тільки поодинці, решта чекали його повернення.

— Це тільки справа часу, — промовив Ломбард. — Погода покращає, і тоді ми зможемо вжити якихось заходів: подати сигнали… запалити багаття… спорудити пліт, — ну хоч що-небудь!

Армстронга раптом опанував приступ нервового сміху.

— Справа часу, кажете? Часу?! Але в нас немає часу, ми не можемо дозволити собі чекати! Нас усіх буде вбито…

Тихий, виразний голос судді пролунав рішуче і зворушливо:

— Якщо тільки ми виявимо необережність. Ми мусимо бути дуже обережними!..

Ленч пройшов без найменшого дотримання етикету. Вся п'ятірка разом зайшла на кухню. У коморі виявили повно консервів — одкрили банку яловичих язиків і дві банки компоту та й попоїли навстоячки, біля кухонного столу. Потім також гуртом повернулися до вітальні, щоб сидіти там — знову сидіти, слідкуючи одне за одним… Думки безладно снували в їхніх головах — темні, гарячкові, божевільні…

«Це Армстронг… Він тоді дивився на мене спідлоба… В нього очі психа… так, психа… Він, певно, такий лікар, як я китайський імператор… Ну звичайно ж, справа в цьому… Він просто вдає із себе лікаря, а насправді, мабуть, утік з божевільні… Саме так і є! Чи сказати їм про це?.. Заволати?.. Ні, цим його тільки злякаєш… До того ж він вигляда цілком нормальним… Котра година?.. Лише чверть на четверту!.. О боже, так і я з глузду з'їду… Так, це Армстронг! Он як він стежить за мною…»

«Ні, до мене їм не добратися — руки короткі! В мене стане сили відбитися^. Я не вперше потрапляю в небезпечну халепу. Але де ж, під три чорти, міг дітися мій пістолет? Хто взяв його?.. Ніхто не взяв його — ми це знаємо. Нас усіх обшукано… Здається, ні в кого він не може бути… Але хтось із нас таки знає, де він!..»

«У них усіх несповна розуму… Вони всі тут збожеволіють… Бояться смерті… Всі ми боїмося смерті… І я боюся смерті… та це не може завадити її приходу… «Катафалк подано, сер». — Де це я прочи�