Викрадений лист

― Але це неможливо, ― зазначив я, ― щоб лист був у руках міністра, ― як це, безперечно, і єсть, ― а він би ховав його десь в іншому місці, не у власній своїй кватирі?

― Це навряд чи можливо, ― сказав Дюпен. ― Теперішній особливий стан речей при дворі, а зокрема інтриг, що в них, як відомо, замішаний Д., вимагає моментальної ужитковости документу ― вимагає можливости зразу пустити його в хід ― річ майже однаково важна з самим посіданням.

― Можливости зразу пустити його в хід? ― сказав я.

― Себ-то знищити, ― відказав Дюпен.

― Правда, ― згодився я; ― тоді ясно, що лист на його квартирі. Що до того, щоб він був на самій особі міністра, ми можемо це уважати поза питанням.

― Цілковито, ― сказав префект. ― На нього двічі роблено засідку, двічі немов би грабовано, і при цьому пильно обшукувано під моїм власним доглядом.

― Ви могли б не робити собі цього клопоту, ― мовив Дюпен. ― Д., я певен, не зовсім божевільна людина, а, значить мусив передбачати засідку, як неминучу річ.

― Не зовсім божевільна, сказав Ґ., ― але ж він поет, а це, я вважаю, від божевільного один крок.

― Правда ваша, ― відказав Дюпен, пустивши довгу і вельми задумливу хмару диму, ― хоч я і сам маю на совісті деяке віршоробство.

― Сподіваюсь, ви розкажете нам докладно, ― сказав я, ― обставини вашого розшуку.

― Ну що ж, ми обирали час і шукали скрізь. Я маю великий досвід у цих справах. Я брав цілий будинок, кімнату за кімнатою, присвячуючи кожній кімнаті всі ночі цілого тижня. Ми оглядали спершу обстанову в кожнім приміщенні. Ми розчиняли всі можливі шухляди; а я певен, ви знаєте, що для добре муштрованого поліційного агента така річ, як секретна шухляда, є річ неможлива. Хто упустить «секретну» шухляду при подібному трусі, той дурень та й годі. Це така проста річ. Існує певна сума простору ― обсягу, що з нею рахуєшся в кожному столі. Ми маємо на це точні правила. П’ятнадцята частка лінії не втече од нас. По столах ми звернулися до стільців. Подушки на них ми геть випробували тонкими довгими голками, то їх ви бачили як я уживав. Із столів ми поскидали кришки.

― Для чого це?

― Часом людина, хотівши сховати якусь річ, здвигає кришку із стола або з іншої подібно зробленої меблі; тоді видовбує ніжку, закладає у ямку ту річ і ставить кришку назад. Спід та вершок стовпів коло ліжка служить для того самого.

― А порожнечу не чути на постук? ― запитався я.

― Аж ніяк: коли річ заховано, округ неї набивається скільки треба вати. До того ж, у даному разі ми мусили діяти без ніякого шуму.

― Але ж ви не могли зрушати ― ви ж не могли розбирати усі речі в кімнаті, де тільки можна було зробити таку схованку, як ви кажете. Листа можна згорнути в тонку спіральну закрутку, не дуже одмінну формою чи обсягом від плетінної спиці, і в такому вигляді заховати, наприклад, у поперечину крісла. Не розбирали ж ви на частки усі крісла?

― Звичайно, що ні; ми зробили краще ― ми оглядали поперечини кожного стільця в домі та звязки всякого роду меблів найсильнішим мікроскопом. Були б тільки десь сліди недавнього зрушення, ми враз би їх викрили. Єдина, приміром, цятка пороху з-під свердла була б нам така ж очевидна, як яблуко.

― Певен, що ви заглядали й до люстер, між рамою та склом, випробовували ліжка й постелі, завіси й килими.

― Це звичайно; і коли ми отак роздивлялися кожну річ з обстанови, то взялись оглядати самий будинок. Ми розділили всю його поверхню на відділи, перенумерували їх, щоб не було жодної прогалини; тоді ми розглянули окремо кожен квадратовий дюйм цього дому, включаючи два сусідні будинки, мікроскопом, як і раніш.

― Два сусідні будинки? ― аж гукнув я, ― багато ж ви мусили мати клопоту.

― Та й мали; але нагороду обіцяно величезну.

― Ви й включили й ґрунт круг домів?

― Там все замощено цеглою. Нам там було поглядно мало турбот. Ми оглянули мох між цеглинами і побачили, що їх не займано.

― Ви зазирнули, звичайно, і в папери Д. та між книжки його книгозбірні?

― Певне; ми розкривали кожен звязок і кіпу; не тільки розкрили кожну книжку, ба й перегорнули кожен листок у кожному томі, а не тільки їх перетрусили, як роблять, буває, деякі поліційні урядовці. Ми також зміряли обсяг кожної оправи як-найпильнішим виміром і до кожної вжили вельми старанного мікроскопічного огляду. Коли б якусь оправу недавно займано, абсолютно неможлива річ, щоб це уникло нашої уваги. Яких п’ять чи шість томів, щойно із рук оправника, ми пильне випробували вздовж голками.

― Ви оглянули поміст під килимами?

― Безперечно. Ми зсували кожний килим і роздивлялись мостини в мікроскоп.

― І шпалери на стінах?

― Так.

― Зазирали в льохи?

― Авжеж.

― Тоді, ― сказав я, ― ви похибили, і листа немає в кватирі, як ви гадаєте.

― Боюся, що ваша правда, ― відказав префект. ― А тепер, Дюпен, що б ви мені порадили робити?

― Знову зробити огульний трус у кватирі.

― Це абсолютно непотрібна річ, ― відмовив Ґ. ― Що листа там немає, це річ така сама певна, як те, що я дихаю.

― У мене нема для вас кращої поради, ― сказав Дюпен. ― Ви, звичайно, маєте точний опис листа?

― А як же! ― і тут префект, витягши пам’ятну книжку, взявся вичитувати докладний опис внутрішнього, а надто зовнішнього вигляду викраденого документу. Перечитавши цей опис, він скоро від нас забрався в такім пригніченім настрої, якого я доти зроду не бачив у цього поважного джентлмена.

Десь місяць перèгодя він учинив нам другу візиту і знайшов нас приблизно за тим самим заняттям. Він узяв люльку й крісло і завів якусь ординарну розмову. Нарешті я запитав його:

― Ну, гаразд, але ж, Ґ., як там із викраденим листом? Я певен, ви таки врешті рішили, що міністра не перемудруєш?

― Щоб він пропав, кажу ― так! я зробив другий огляд, як порадив Дюпен, але вся праця марне пішла, як я і гадав був.

― А яку там призначено нагороду, ви казали?

― О, дуже багато ― дуже щедра нагорода ― я не хочу казати точно, скільки саме; але одне я скажу, що я не вагався б дати мій власний чек на п’ятдесят тисяч франків тому, хто добуде мені цього листа. Він важить що день, то все більше ― і нагороду уже подвоєно. А проте, коли б її збільшили хоч і втроє, я негоден нічого зробити, крім того, що вже зробив.

― Ну що ж, ― сказав Дюпен протягом, поміж затяжками із своєї люльки, ― я справді… гадаю, Ґ., … Ви таки не постарались… не вложили всіх своїх сил у цю справу. Ви могли б зробити… трошки більше, гадаю, га?

― Як ― яким чином?

― Ну як же ― пуф, пуф ― ви могли б ― пуф, пуф ― попросити поради, га? ― пуф, пуф, пуф. Пам’ятаєте, може, історію, що розказують про Абернеті?*

― Не пам’ятаю; к чорту Абернеті!

― Певна річ: к чорту та й годі! А було це так, що колись один багатий скнара рішив на дурничку дістати від цього Абернеті медичну консультацію. Скориставшись для цього звичайною розмовою в приватному товаристві, він розповів лікареві свою хворобу так, немов про якусь третю особу.

― «Припустім», сказав скнара, «що симптоми у нього такі й такі; тепер, докторе, що б ви йому сказали?»

― «Що б я сказав!» відмовив Абернеті; «ну, сказав би звернутись до лікаря, певна річ».

― Але ж, ― сказав префект трохи збентежений, ― я зовсім охоче звернувся до вас по пораду і заплачу за неї. Я справді дам п’ятдесят тисяч франків тому, хто поможе мені в цій справі.

― Коли так, ― відказав Дюпен, розчинивши шухляду та добувши чекову книжку, ― ви прекрасно можете зразу вписати мені на чек зазначену суму. Підпишете чек, то я дам вам листа.

Я не стямився з дива. Префект виглядав абсолютно як громом прибитий. Кільки хвилин він лишався німий і недвижний, неймовірно видивляючись на мого друга, з розкритим ротом і очима, мов би готовими вискочити з орбіт; потім, як видно, отямившись, він схопив перо, по кількох павзах та безтямно застиглих поглядах, врешті заповнив і підписав таки чек на п’ятдесят тисяч франків та й подав його через стіл Дюпенові. Дюпен пильне розглянув його і поклав до портфельки, одімкнув бюро, дістав звідти листа і подав префектові. Той схопив його в справжній агонії радости, розгорнув тремтячою рукою, кинув скорий погляд на його зміст; тоді, нічого на дорозі не бачивши, прожогом кинувсь до виходу та й вилетів безцеремонно з кімнати і з дому, так і не мовивши ані словечка, відколи Дюпен сказав підписати йому чек.