Пригоди Шерлока Холмса. Том 3

— Можете не поспішати, Ватсоне. Ніхто нам не заважатиме. Натисніть, будь ласка, дзвінок. Тут у будинку немає нікого, крім старої Марти, що пречудово зіграла свою роль. Я привіз її сюди, тільки-но взявшися за цю справу. О, Марто, це ви! Вам приємно буде дізнатися, що все гаразд.

Старенька з’явилася на дверях. Вона всміхнулася і вклонилася містерові Холмсу, але трохи злякано позирнула на того, хто лежав на канапі.

— Все гаразд, Марто. З ним нічого не сталося.

— Дуже рада, містере Холмсе. По-своєму то був непоганий хазяїн. Навіть хотів, щоб я поїхала з його дружиною до Німеччини, але це не збіглося би з вашими намірами, чи не так, сер?

— Звичайно ж, ні. Поки ви залишалися тут, я був спокійний. Але сьогодні нам довелося чекати вашого сигналу.

— Це через секретаря, сер.

— Так, я знаю. Ми зустріли його автомобіль.

— Я думала, що він ніколи вже звідси не піде. Я знала, сер, що ви не мали наміру застати його тут.

— Справді, ні. То дурниця, що зачекали з півгодини. Тільки-но я побачив, що ви загасили лампу, як зрозумів, що дорога вільна. Завтра, Марто, ви можете завітати до мене в готель «Кларидж» у Лондоні.

— Дуже добре, сер.

— Гадаю, у вас усе готове до від’їзду?

— Так, сер. Сьогодні хазяїн послав сім листів. Адреси я переписала, як завжди.

— Чудово, Марто. Завтра я перегляну їх. На добраніч. Оці папери, — провадив він, коли старенька пішла, — не багато важать, бо наведені в них відомості давно вже, звичайно, переслали до Німеччини. Це все оригінали, які не так легко вивезти за кордон.

— То від них немає жодної користі?

— Я не сказав би, Ватсоне. В усякому разі вони свідчать, що відомо й що невідомо німцям. Слід сказати, що більша частина цих паперів ішла через мої руки й тепер нічого не варта. Я радий буду на схилі своїх літ дивитись, як німецький крейсер проходитиме протоку Солент, керуючися схемою мінних загороджень, яку склав я сам. Постривайте-но, Ватсоне. — Холмс зупинився і взяв свого давнього друга за плечі. — Я ще не бачив вас при світлі. Як вам велося всі ці роки? Ви й досі той самий жвавий юнак, що колись.

— Зараз я почуваю себе на двадцять літ молодшим, Холмсе. Ніколи ще не був такий щасливий, як тоді, коли одержав вашу телеграму з проханням приїхати автомобілем до Гаріча. І ви, Холмсе, теж анітрохи не змінилися, хіба що оця жахлива борідка...

— Батьківщина вимагає жертви, Ватсоне, — мовив Холмс, смикнувши себе за борідку. — Завтра це стане лише недобрим спогадом. Зголю бороду, зміню ще трохи обличчя й знову стану в готелі «Кларідж» самим собою — таким, як був до цієї американської штучки... пробачте, Ватсоне, я зовсім, напевно, забув англійську мову, — таким, як був до цього виступу в ролі американця.

— Але ж ви покинули роботу, Холмсе. Ми чули, що ви живете самітником серед бджіл та книжок на маленькій фермі в Сасексі.

— Саме так, Ватсоне. Ось плід мого дозвілля, праця моїх останніх років! — Він узяв зі столу книжку й прочитав заголовок: — «Практичний посібник із бджільництва, з додатком деяких спостережень над бджолиною маткою». Як сказав Шекспір, «я зробив це, хлопчик». Погляньте на плід нічних роздумів і повних праці днів, коли я стежив за працьовитими бджілками так само, як колись за злочинцями в Лондоні.

— Але як сталося, що ви знову взялися до роботи?

— Мені й самому дивно. На міністра закордонних справ я не зважав би, але коли вже сам прем’єр зробив ласку відвідати мій скромний прихисток!.. Річ у тім, Ватсоне, що цей джентльмен на канапі — занадто твердий горішок для нас. Зі свого боку це найкращий фахівець. У нас увесь час щось було не до ладу, й ніхто не міг зрозуміти чому. Деяких агентів підозрювали, ловили, проте було видно, що ними керує чиясь дужа таємна рука. Конче потрібно було її викрити. На мене тиснули, наполягали, щоб я взявся за цю справу. Вона коштувала мені двох років життя, Ватсоне, але ці роки принесли чимало приємних хвилювань. Спочатку я вирушив до Чикаго, пройшов школу в таємному ірландському товаристві в Буфало, завдав неабиякого клопоту констеблям у Скіберині й нарешті привернув до себе увагу одного з агентів фон Борка; той відрекомендував мене як найпевнішу людину, — отже, як бачите, роботи було багато. Відтоді фон Борк вшановував мене своєю довірою, незважаючи на те, що чи не всі його наміри руйнувались і п’ятеро найкращих агентів потрапили за ґрати. Я стежив за ними, Ватсоне, й прибирав їх, тільки-но вони дозрівали... Ну, сер, гадаю, вам уже краще?

Останнє зауваження було адресоване самому фон Боркові, що спочатку важко дихав і моргав, але тепер лежав тихо, слухаючи Холмсову розповідь. Раптом обличчя його злісно перекосилось і він вивергнув шалений потік німецької лайки. Холмс, поки його арештант сипав прокльонами, швидко переглядав документи.

— Німецька мова не дуже мелодійна, але найвиразніша з усіх мов, — зауважив Холмс, коли фон Борк знесилено зупинився. — Овва, овва! — додав він, уважно оглянувши копію якогось креслення. — Ще одна пташка потрапила до клітки. Я й не думав, що цей скарбник — такий негідник, хоч і давно вже накинув на нього оком. А вам, містере фон Борку, доведеться багато за що відповідати.

Полонений важко підвів голову й вирячився на свого ворога з дивною сумішшю подиву та ненависті в очах.

— Я з вами поквитаюсь, Олтемонте, — поволі проказав він. — Хай це мені коштуватиме життя, але я з вами поквитаюся.

— Мила давня пісенька, — мовив Холмс. — Як часто я чув її раніше! Улюблений мотив небіжчика професора Моріарті. І полковник Себастьян Морен теж, бува, її наспівував. А я й досі живий і пасічникую в Сасексі.

— Клятий зраднику, подвійний зраднику! — вигукнув німець, силкуючись розірвати ремені й спопеляючи Холмса лютими очима.

— Ні, ні, все це не так погано, — сказав, усміхаючись, Холмс. — Як вам доводять мої слова, ніякого містера Олтемонта з Чикаго не існує. Я використав його, й він зник.

— То хто ж ви?

— Анітрохи не важить, хто я такий, проте якщо вже вам так цікаво, містере фон Борку, то можу сказати, що це не перше моє знайомство з членами вашої родини. Колись я розплутав чимало справ у Німеччині, тож моє ім’я, напевно, відоме вам.

— Хотів би я знати його, — похмуро сказав німець.

— Це я сприяв тому, щоб розірвалася спілка між Ірен Адлер та покійним королем Богемії, коли ваш двоюрідний брат Генріх був послом. Це я врятував графа фон Ґрафенштайна, старшого брата вашої матері, від руки вбивці — нігіліста Кльопмана. Це я...

Фон Борк здивовано сів.

— Є лише одна людина... — почав він.

— Саме так, — підтвердив Холмс.

Фон Борк застогнав і знову впав на канапу.

— І майже всі відомості йшли через вас! — вигукнув він. — Чого ж вони варті? Що я наробив? Кінець моїй кар’єрі!

— Матеріал у вас справді не дуже певний, — відказав Холмс. — Він потребує перевірки, але часу у вас на те замало. Ваш адмірал виявить, що нові гармати більші, а крейсери трохи швидші, ніж він сподівався.

Фон Борк у відчаї вхопився за власне горло.

— Свого часу виявиться ще чимало помилок. Проте у вас є одна риса, вельми рідкісна для німця, містере фон Борку: ви спортсмен і не ображатиметесь на мене, коли зрозумієте, що, обдуривши стількох людей, насамкінець виявились обдурені самі. Врешті-решт ви працювали на користь своєї країни, а я — на користь своєї, — що може бути природнішим? І до того ж, — додав він без жодної злості, поклавши долоню йому на плече, — краще буде загинути від руки шляхетного ворога. Я вже переглянув усі папери, Ватсоне. Якщо ви допоможете мені підняти полоненого, то гадаю, що нам слід негайно вирушати до Лондона.

Зсунути фон Борка з місця було нелегко: відчай подвоїв його сили. Нарешті, вхопивши німця за обидва лікті, двоє друзів неквапом повели його садовою стежкою — тією самою, якою він лише кілька годин тому так гордовито походжав, вислуховуючи привітання відомого дипломата. Після короткої боротьби його, досі скрученого по руках ременями, посадили на вільне місце в маленькому автомобілі. Поряд із ним поставили його дорогоцінну валізу.