Три листки за вiкном

Ми вже дійшли до мого помешкання й зупинилися. Я тремтів од холоду майже так само, як у тій кам'яній долині, в якій знайдено було труп Барановського.

— Але чому все це говорите мені? — спитав, кусаючи губи, щоб не зацокотіти зубами.

— Тому, що вам це потрібно сказати перш за все, — мовив Біляшівський, гостро в мене вдивляючись.

І я так само, як у день похорону Траутфеттера, побачив супроти себе ясні, розширені, трохи несамовиті очі. Мимовільно здригнувся, і в мене полилося щось гаряче, вимиваючи з тіла остуду й трем, щось таке, як вогонь, — мимоволі переповнився ним. Біляшівський узяв мене за лікоть.

— Бувайте здорові, юначе. Може, вам колись буде важко на серці, може, захочеться відчути поруч дружню й безкорисливу душу, приходьте, мій дім — ваш дім.

Повернувся різко, і тільки тепер я побачив, що весь світ засипано білими пушинками — пішов сніг. Між тих пушинок пропадала зігнута незграбна стареча постать, зникала в глибині неосвітленої вулиці й виглядала, як підбитий чорногуз.

Мої пальці щось несвідомо стискали. Розтулив їх — було то кляте пуздерко, яке приніс мені Барановський. Я не повірив Біляшівському, що то були ліки: сказав він це, щоб переконати мене в своїй правоті. Ну що ж, хай лишаться у мене, хто знає, як складеться моє життя, може, й ця річ не завадить, та й призначалася вона для мене. Подумав так, бо мав безнадійно зіпсований настрій, у грудях колотилася сіра мішанка — щось мене невдоволило. Хтось із нас повівся не так, як годилося, — чи я, чи Біляшівський, — не міг у тому розібратися. Надто різко зламав він мій блаженний настрій і те раювання, якого не так часто дізнаю. Сьогодні мені хотілося бути простим, натомість випало мудрувати й захищатися. Не було вже біля мене й запаху віталеньки, та й одежа моя не дихала жіночими частками, яких набралася в гостиннім домі Фридериксів. Залишалося одне: сховатись у своєму гнізді й забарикадуватись од світу. Лягти в ліжко й закурити. Дивитися на вогник свічки і гратися, звужуючи чи розширюючи очі…

Я ліг у ліжко й закурив. Змружував і розплющував очі, і вогник двоївся й троївся. Танцював на тоненькій ніжці гнотика — малий і сумний перелесник. Я теж був малий і сумний, тож спробував забути ніч, Біляшівського й усі оті мудрування. Будував навколо себе віталеньку, де мене так люб'язно зустріли й зовсім не цікавилися моїми поглядами на світ. Вони, ті дівчата й жінка, жили в цьому світі, і цим уже все сказано. Вони — квіти цього світу, а не будяки, як ми з Миколою Платоновичем.

Я ж хотів у цю мить спокою. Хотів, щоб моя втомлена голова відпочила, а в грудях оселилася радість. Щоб тепло й затишно зробилось у мене на серці — тоді не боятимуся заснути. Погашу свічку й опинюся в солодких хвилях забуття. Спершу побачу червоні хвилі, які покотяться на мене, а коли випливу, опинюсь у цій-таки кімнаті, але залитій перламутровим світлом. Розчиняться двері, і в них увійде гола й осяйна через те Софія. А може, зайде їх двоє, однакових, як дві краплі води, дівчат-близнят. Я також розполовинюся в їхніх очах: дві мої іпостасі ступлять назустріч. Спиною до нас за фортепіано сидітиме мадам Фридерикс і гратиме контрданс. Ми танцюватимемо повільно й зосереджено, старанно виконуючи всі належні рухи…

Я затремтів. Устав, загасив сигару й почав роздягатися. В кімнаті було холодно. Дрож пройшов по моєму тілі, я дмухнув на свічку й швидко поліз під ковдру. Загорнувся й приплющив очі. Чекав, щоб з'явилося те, що намислив, але навколо була темрява: глуха, чорна й непрозора. Я лежав, самотній, у ній, а може, мене в ній починало не ставати. Був тільки учень гімназії Барановський, який ішов по припорошеній снігом землі і мав щільно заплющені очі. Кінчалася відлига, й починався мороз, він попав саме на цей перепад. Підходив до прірви, а з ним разом і я. Хотів вирватись із його тіла, але був мертво до нього приклеєний. «Ні, я не хочу, не хочу!» — закричав, я, і голос мій розбивсь у долині, як дзеркало, — на тисячі скалок. Я вирішив погасити це видиво і створити інший образ. Зараз я його намалюю. Відчув, що закоханий у дівчину, яку малюю, але все моє тіло тремтіло від холоду. Від холоду а чи від збудження. Я подав руку Софії: прошу, панно, я ваш! На мене дивилося намальоване, здивоване, а трохи й перестрашене обличчя. «Я ваш, панно!» — мовив голосніше. Дівчина затулила руками оголені перса, і її обличчя спотворилося від страху. Розтулила рота й закричала без крику, кричала й відступала від мене. Тоді повернулася й побігла. Незграбно й спотикаючись — входила в непрозору тьму. Я побіг слідом. Закусив губу і мчав, аж серце мені зупинялося. Не міг дозволити їй утекти, а може, це так вона зваблює мене? Може, веде мене так у затишну віталеньку, в якій будемо тільки вдвох? Ноги мені мліли, очі вибалушувалися, я безгучно кликав її, безгучно прохав, бо таки хотів, щоб хтось мене в цьому світі полюбив. Але дівчини вже не було, а тільки кам'яна круча, на самому краєчку якої стояв Барановський. Повернув до мене зелене й худе обличчя й дивився. «Я вас любив, пане вчителю, — сказав він просто й лагідно. — Тому не штовхайте мене в прірву!» — «Бідний, бідний хлопчику! — прошепотів я. — Чи ж я тебе в ту прірву штовхав?» Повернувся й пішов од нього геть. Назад у свою порожню й самотню кімнату, в якій хотів знайти загублений спокій. Хотів лягти в ліжко, запалити сигару й дивитися на теплий вогник свічки. Хотів знову намалювати на полотні уяви образ коханої й переконати себе, що люблю її. «Я вас люблю, панно Фридерикс, — твердив я, наче учень, котрий зазубрює урока. — Я вас люблю…»

Сад Фридериксів був засипаний снігом, гілля густо обросло інеєм, і коли хмари в небі не затуляли сонця, цей сад наливався осяйним світлом, грали й мінилися кришталево-крижані спалахи, а земля іскрила. Це світло осяювало обличчя Софії, з якою гуляв по розчищеній доріжці, й ніколи панна не здавалася мені такою гарною, як у той момент. Оповідала про квіти, які росли тут улітку, про клумби й газони, про дерева та фрукти, які тут родили. Очі її захоплено блискотіли, а вуста розчервонілися, ніби ягоди. Грали півмісяці рум'янців на щоках, а рука без рукавички, яку витягувала з муфти, була ніжна й прозора. Від дихання біля рота звивалася біла хмарка, і я мимоволі подумав, що весь цей іній і є її замерзле дихання.

На сад дивилося троє вікон з будинку Фридериксів, і я знав, що в кожному за фіранками завмерло по парі очей. Ці очі стежили за нами й не втомлювалися, бо запалилися гострою цікавістю, але зараз мені було байдуже й до цих очей, я оповідав Софії про своє дитинство і про свого доброчесного батечка. Про залізні принципи його існування і про його теорію чесної бідності. Зрештою, це вперше так докладно згадав я в Житомирі про батька, хтозна-навіщо розповідав про нього зараз — ідеали чесної бідності не завжди подобаються паннам на виданні. Але язик мій натхненно молов, і це, здається, трохи пригасило радісний настрій співрозмовниці.

— Такі люди, як ваш батько, — сказала вона, — здебільшого не здобувають кар'єри.

— О, воістину! — відповів я. — Він тієї кар'єри й не здобув. Як був титулярним радником, ним і залишився.

— А ви, — спитали мене ніжні вуста, — теж хочете бути тільки титулярним радником?

— Аж ніяк! — заперечив я. — Коли вже ступати на драбину світу, нерозумно не підійматися по ній.

— Ах, як чудово ви висловилися! — вигукнула Софія, і від її срібного голосу з найближчої гіллячки осипався сніг. — Мені казала мамінька, що вас вважають за багатонадійного…

— Було б для кого старатися, — сказав багатозначно й торкнувся руки, що висунулась у цей час із муфти. На те від трьох вікон, що дивилися на нас, полилися потужні струмені, я навіть розрізнив, хто звідки дивиться: посередині підглядала мадам Фридерикс, з правої руки — Наталя, а з лівої — покоївка.

— Аж не віриться, — сказав я, — що така ніжна ручка любить домашню роботу.

— А я не люблю домашньої роботи. Люблю тільки варити варення й пекти пироги… Правда, це старомодно?

— Для сучасної жінки, — сказав я переконано, — це немалі достойності.