Три листки за вiкном

Немає нічого вічного у цім світі, не вічно цвіте квітка, подумалося мені, коли танцював finalе, але чи значить це, що треба зневажати й оминати ту квітку або ж затикати носа, щоб не сприймати чудового аромату? Хай за кожне задоволення треба гірко розплачуватися, але чи розумно те задоволення оминати? Чи не стане отаке оминання тою ж таки розплатою, але тільки без задоволення? «Що воно, що воно?» — скакала в мені думка у такт музиці — я танцював контрданс, моя партнерка була мила мені, я хвилювався, у мене вливався струм її тіла, і, хоч прилипли до мене холодні п'явки очей мадам Фридерикс, я раптом подумав: щастя людське не така вже марниця; любов у світі не таке вже посліддя — я, здається, починаю входити у гарячу червону купіль, і мені від того заспівує кров. Відвів Софію Фридерикс до її охоронниці й побачив, що та всміхається до мене не тільки вустами, але й очима, виявляючи цілковиту прихильність. Відповів їй таким же усміхом і чемно вклонився.

— Гарно танцюєте, — сказала мадам Фридерикс, вважаючи за потрібне таки висловити вголос прихильність до мене. — Зовсім нагадали покійного мого чоловіка…

Її очі посмутніли, але ненадовго, — віддавала гречну данину шани тому, про якого, певне, й думати забула.

— О, я недостойний такої честі, — мовив мій гречний голос.

— Чому ви у нас ніколи не буваєте? — спитав голос діловий.

— Не мав честі бути запрошений, — відповів гречний голос.

— У дім, де є дівчата на виданні, можна приходити без запрошення, — зауважив діловий голос. — Але не про те йдеться. Я бачу: ви милий, серйозний молодий чоловік…

— Дякую за честь, — сказав чемний голос, я помітив, що надто часто вживаю слово «честь»: чи не надмірне це улягання?

— Заходьте, будемо дуже раді, — мовив діловий голос.

— О, це мені велика честь! — сказав я, знову вживаючи «честь».

Зрештою, пішов у курильну кімнату, з цікавості залишивши біля цього сімейства свою невидиму половину; мати з дочкою таки заговорили про мене.

— Він, здається, серйозно підбиває під тебе клинці, — сказав діловий голос.

— Але мамо, він тільки молодший учитель, — мовив голос ніжний.

— Чи так уже тобі перебирати? — сказав діловий голос. — Директор гімназії вважає, що цей пан цілком достойний молодик і ніщо не перешкоджатиме йому вислужитися.

— Але в нього таке прізвище! — зойкнув ніжний голос. — Подумати тільки: пані Сатановська.

— Замовкни! — ущипливе сказав діловий голос. — Мені вдається, що тобі…

— Я нічого не кажу, — перебив ніжний голос, у якому також озвалися ділові нотки. — Хіба я що кажу?

— Мені його прізвище не вадить, — сказала мати. — Більше дбаю про твою добру репутацію у світі… Звісно, це партія не така вже завидна, але не доводиться перебирати…

— Знаю, мамо, — зітхнула Софія, — і не збираюся йому відмовляти…

– І розумно зробиш, — сказала майже погрозливо мати, і я відплив од них, бо підслуховувати таку розмову трохи й непристойно, їхня ж практичність мене аж нітрохи не вражала: на те і ярмарок, щоб на ньому приглядатися й торгуватись. Що ж до рефлексій стосовно мого прізвища, то я звик до того зі шкільних років та й батько мій ставився до того філософічне…

Я спокійно курив сигарету, коли до мене підійшов Ленсаль. Досі він різавсь у карти, а трохи вигравши, поспішив вигадати причину, щоб відійти від картярів.

— Готуєтеся вступити у сімейне життя, пане Сатановський? — іронічно спитав він.

— З чого ви взяли? — здивувався я.

— О, про це говорять усі, — засміявся Ленсаль. — Чи ви, як той хлопець, котрий ховає голову й гадає, що його не видно?

Засміявся й майже побіг у передпокій, щоб утекти зі своїм виграшем, а я пустив з рота синій клубок диму, котрий граційно розклався на колечка…

Йдучи додому, я змушений був супроводжувати Охоцьку, бо третій пожилець нашого дому, Міхневич, чкурнув раніше, та й не столувався він у вдови. Жінка була в шубі, хоч не новій, але добрій, у хутряній шапочці, а руки ховала в муфті.

— Ніколи не подумала б, що з вас такий добрий танцюриста, — сказала вона, косуючи в мій бік.

— Свого часу я брав уроки танців, — мовив я спокійно.

— Подобається вам Софія? — спитала Охоцька.

— Панна не з гірших, — зауважив я строго.

— О, я нічого не кажу! Коли б не її мати…

— Щось знаєте про її матір? — різко повернувся я.

— Добра, сердешна й чадолюбива жінка, — з усмішкою відказала Охоцька.

— Смієтеся з мене?

— Аніскільки, пане. — Вона зупинилася й подивилася на мене очима, повними сміху. — Просто чудно бачити вас закоханим.

— А мені чудно, що все так лізе людям на очі.

— Нічого дивного. — Охоцька вже йшла, не дивлячись на мене. — Такі справи цікавлять людей перш за все. То пікантний бік життя.

Я мовчав. Ішов і роздивлявся сніжини, які крутилися навколо. Ніч стояла тиха й запашна. Жінка, яка ступала поруч, була байдужа мені, зате відчував я ту, другу. Панну, з якою танцював цілий вечір. Тіло моє й досі було розчулене від того, і мені захотілося якнайшвидше прийти додому, зачинитися на всі замки, залізти у постіль і помріяти. Входила в мене світла хвиля, я розчинявсь у ній, починаючи втрачати звичну відчуженість од світу, відтак і світ ставав для мене повабний. Хто зна, думалося мені, а може, я в цьому світі не порошинка і не тля, може, і я колись зможу дотягтися до сильних миру чи принаймні наблизитися до них. Матиму власний екіпаж та особняк, а в ньому позолочені сервізи, і жінка моя ходитиме в дорогих хутрах, а я дозволю собі позирати на інших спогорда. Може, досягши цього, здобуду справжню гармонію та лад у душі і тільки посміюватимуся над тим, що колись вигадував чудну втечу від себе. Моя казкова здатність розкладатися на видимого й невидимого послужить мені для здобуття службової кар'єри, бо досі, хоч і дбав я про добру репутацію, але тільки для того, щоб мати право на самотність. Здобувати ж кар'єру — це активно діяти, це зіштовхувати тих, котрі стоять на заваді, й подобатися тим, від кого залежить доля твоя. Ковнірчук — ось достойний приклад для наслідування. Але Ковнірчук — мала птиця у лісі людей, далі посади директора гімназії його думки не летять, а я, при моїй здатності, міг би сягти вище. Даремно піддаюся впливові здитинілого Миколи Платоновича, того, котрий мав усе, про що можна мріяти, і котрий від усього відрікся. Він нестримно котиться донизу, цей міський дивак, і хай хтось його шанує, я знаю інше: ніхто йому не заздрить. Справжня ж людина — це та, подумалося мені, кому заздрять, хто володіє, а відтак володарює…

Охоцька посковзнулася, і я змушений був підтримати її.

— З вас поганий кавалер, — сказала вона, притуляючись до мене.

— О пані! — мовив я, почуваючи себе власником та володарем.

Я тримав її під руку і відчував ніжне жіноче тепло. І мені стало раптом байдуже, яка жінка біля мене: та, в яку збирався закохатися, чи ця, на яку вже й не дивився. Володіти і владарювати, подумав я, — це мати владу і над жінками, знову-таки, як уміє це робити Ковнірчук. Як воно просто тоді сталося: він прийшов до цієї Охоцької, і вона, як песик, покірно побігла за ним.

Ми вже зайшли у двір, і я відчув невластиву собі сміливість та відчайдушність. Коли вона так легко піддається, чому маю її відштовхувати.

— А що, пані Охоцька, — сказав я, по-півнячому наступаючи на неї грудьми. — Може б, пішли до мене й трошки собі побалакали?..

Охоцька раптом відскочила від мене, її обличчя стало старе й лихе.

— Що ви собі дозволяєте, пане Сатановський! — крикнула вона. — Оце такий добропорядний жених!..

Я згоряв серед подвір'я, наче хтось мене підпалив. Не дивився вже на Охоцьку, а боком-боком пробирався до дверей.

— От я розкажу про вас Ковнірчуку, — сказала Охоцька. — Всі ви, чоловіки, кобелі бридкі! Стереглися б краще, щоб вас не водили за носа, як придурків!..

Але я її не слухав. Шмигнув у відчинені двері парадного і з гримкотом помчав під залізні сходи. Внизу я почув чи схлип, чи сміх, і в серце мені ввігнався гострий ніж — я раптом зненавидів ту шльондру, що, певне, потішається наді мною.