Три листки за вiкном

— Бачили? — сказав я, повертаючись до Охоцької, але вона вже знову лила сльози, наче вимагала, щоб я все-таки її втішав. Але я був надто сердитий, через це тільки нервово пройшовся по кухні, а тоді розвернувся на закаблуках і сповістив Охоцькій, що мені приходити до неї у дім не годиться, адже ми з нею маємо ворога, який не залишить нас у спокої, що це загрожує мені втратою місця, чого я, незважаючи на співчуття до її бідності, дозволити собі не можу.

— То ви відмовляєтеся в мене столуватися? — спитала Охоцька, дивлячись на мене трохи дивним поглядом, від чого в мене незвідь-чому почали свербіти п'яти — у ту хвилину я залюбки ними б накивав. Але було в цій жінці щось і притягальне, і язик мій не повернувся підтвердити її побоювання, окрім того, я мав домовленість з директором приймати її обіди в себе вдома і сказав їй про те, змовчавши, правда, що маю таку домовленість, а видаючи це своє рішення, як ввияв власної волі і як великодушність. Після цього обличчя Охоцькоі прикрасив усміх, який я не міг назвати неприємним.

— Ах, боже мій! — сказала вона простувато. Не вмер Данило, то його болячка задавила.

— Тобто як? — спитав я, не зовсім розуміючи. На те Охоцька легковажно махнула рукою і втерла тією рукою з очей сльози — почала оповідати мені про Біляшівського та його відчайдушний учинок.

— Здається, той старий вижив з розуму, ви не гадаєте?

— О ні! — сказав я, сідаючи до столу, щоб докінчити своє трапезування, двері ми так і не зачинили. — Я вважаю, що він справжній християнин.

Охоцька спинилася, здивовано розтуливши рота й показуючи рядок білосніжних зубів, але я не мав охоти розумувати, був зайнятий справою куди важливішою; я їв. Коли ж я їм, обличчя моє стає поважне й заклопотане, я можу тоді тільки слухати, а не говорити, все моє єство з осолодою приймає в себе харч, тим більше, що Охоцька була чудова господиня і вміла готувати так до ладу, що навіть мертвий не відмовився б скуштувати її страв. Вона знала це й любила, щоб їй таке підтверджували, я ж хвалив її не словами, а ділом, тобто їв з превеликим натхненням, відчуваючи, як шлунок упоєно наливається поживними соками, а стравохід блаженно здригається, приймаючи в себе таку розкіш; рот мій наповнювався солодкою слиною, і це викликало такої сили апетит, що я змушений був збирати волю, аби їсти не поспішаючи — жодна їжа інакше не принесе справжньої користі.

За кілька хвилин, легко посвистуючи, зайшов у парадне учитель латинської мови Міхневич. Він зирнув у відчинені двері й обірвав свист, накладаючи на вуста іронічну всмішку.

— Ви дуже поспішаєте, пане Міхневичу? — гукнув я, все-таки наважуючись обірвати свій урочистий акт, зрештою, я вже черпав ложкою намальовані на дні тарілки квіти.

Міхневич спинився, і його обличчя стало насторожене, начебто це таки він підглядав за нами.

— Адель Казимирівна, — сказав я, прикладаючи ложку до краю тарілки так, що вона впиралася ручкою об скатерку, — розкрила мені таємницю, з якою я вважаю за потрібне поділитися з вами, як із третім пожильцем нашого дому. Кажуть, десь тут заховано скарб на шістдесят тисяч червінців. Пані Охоцька пропонує нам шукати той скарб кожному в своїй квартирі, а коли хто знайде, поділити його на три частини, тобто по двадцять тисяч червінців кожному. Як ви до цього ставитеся?

Міхневич стояв супроти нас, трохи змінивши свою усмішку. Замість іронічної вона стала недовірлива.

— Хочете розіграти мене, пане Сатановський?

— Анітрохи, Борисе Олександровичу. Я зі свого боку пристаю на цю умову. Скарб може бути і в мене, і у вас, і в Аделі Казимирівни.

— Чи в зруйнованій частині будинку, — підхопила, анітрохи не нітячись, Охоцька. — Але там уже його шукали…

— Хто шукав? — спитав Міхневич, зовсім гасячи усмішку.

— Люди шукали, — відказав я. — Через це Адель Казимирівна і знає про цей скарб. Не шукали його тільки в тих кімнатах, у яких ми живемо. То як, Борисе Олександровичу?

Міхневич тільки хмикнув, махнув рукою й пішов, спробувавши так само засвистати, як передоцім. Але вдати із себе байдужого не зміг — він обірвав свист. Заскрипів ключ у замку, двері розчинилися, а тоді й плеснули. Я сидів за столом і трусився з реготу.

— Гадаєте, це він підглядав? — спитала тихо Охоцька.

— А то ж хто? — мовив я. — Треба ж чоловікові хоч якось дати по носі.

— Я не думала, що ви вмієте жартувати, — блиснула оком Охоцька. — По-моєму, він не повірив…

— Ще й як. Більше навіть, ніж я сподівався. Охоцька поставила переді мною другу страву, а раз так, то мені було вже не до смішків.

— Думаєте, він такий дурний?

— Не думаю, а сподіваюся, — сказав я, беручи ножа й виделку. — Тепер можете сміливо зачиняти двері…

Охоцька пішла, похитуючи стегнами, виконувати моє прохання, і я раптом помітив, що тіло її зберегло всі звабні округлості, зрештою, вона йшла так, наче хотіла мені це продемонструвати. Але я недовго втішався таким гріховним спогляданням — мене наглило щось важливіше й конкретніше: переді мною стояла запахуща страва, і рот мені вже давно переповнився слиною. Мій ніж зручно й легко перерізав смаженину, а виделка пришпилила відбатований шматок до порцелянового дна. Очі мої заслалися солодким димом, а ще солодше дав сигнал мій шлунок, кличучи так, наче хто заволав у пустелі. «Ось воно справжнє пащекування», — подумав я, пускаючи в хід зуби, які миттю відчули соковиту м'якість м'яса з хрумтячою шкіркою. Я знав, що Охоцька дивиться на мене, як завжди, коли я споживаю їжу; знав, що той погляд її захоплений, адже це вона примушує мене впадати в такий виказистий транс, це й руки виготували це кулінарне диво, а раз так, ми в цьому світі мали єдність. Це було навіть щось від плотського з'єднання, адже недаремно так повелося, що їжу готує чоловіку жінка. Саме в цьому секрет задоволеності жінки, коли її страви чоловіку смакують.

– Їсте, наче бог, — м'яко сказала Охоцька, підходячи до столу, щоб прибрати тарілку від першої страви.

Я пробурмотів щось невиразне, не до розмов мені було. Я їв. Їли мої руки, бо це вони брали те, що було в тарілці, їло обличчя, бо саме туди доносилася страва, їли шия і груди, бо через них перепускався харч; живіт мій рівномірно похитувався, бо ковтав безперервно порційки, що припливали до нього згори; таким чином, їла вся горішня половина мого єства, і не диво, що в цей час я не міг нічого ні говорити, ні думати — ще ніколи не бувало, щоб хтось думав ногами чи задом.

— Я був би зовсім невдячний, — сказав я, умиротворено дивлячись на порожню, замащену соусом тарілку, — коли б відмовився від такої кухні, яку пропонуєте ви, Аделе Казимирівно. Але нам треба зважати й на умовності цього світу. Давайте вирішимо так: приноситимете їжу мені нагору, а коли це вам буде обтяжливе, то якийсь раз-другий, я можу спуститися й сам, щоб узяти страву.

— То зайве, — сказала Охоцька. — Раз я взялася столувати, то даватиму обід зі своїх рук.

Я мимоволі зирнув на вдову і побачив не очі, а масло. Від того мені трохи замлоїло під лопаткою, і я подумав, чи не зайшов у стосунках з нею надто далеко. В цей час я згадав і про її трьох дітей, від чого обличчя моє витяглося і зачерствіло.

— Коли на те пішло, можете посилати до мене з обідом когось із дітей, — сказав я і цього разу подбав, щоб не зустрічатися очима з Охоцькою…

Я не міг зневажити люб'язного запрошення Ленсаля, який після нашої проходки в дощовий вечір почав, всупереч моїм побоюванням, ставитися до мене зовсім прихильно: цю прихильність, скажу відверто, я не зовсім розумів. Здається, я був Ленсалю для чогось потрібний, отож зважив, що найліпший спосіб довідатись про це — піти на деяке з ним зближення. Сам Ленсаль уже був людиною «без історії», тобто ніяк не виходив із прийнятих людською мораллю норм — такі люди мене майже не цікавлять. Вони, як тіні, ковзають по життю і непомітно з нього зникають; в Ленсаля ж його житейське завдання ускладнюється ще й суспільною потребою перетворювати у ковзкі тіні своїх вихованців — призначення будь-якої виховної системи досягати якнайбільшої стандартизації людського типу.