Три листки за вiкном

— Нема диму без вогню, — сказав він.

— Тоді скажіть, в який спосіб уникнути пересудів? — наївно спитав я.

Ковнірчук подивився на мене трохи спантеличено.

— Найкращий спосіб уникнути пересудів, не грішити, — сказав він категорично.

На те я перехрестився й заклявся господом-богом, що в'явив правду, виявивши готовність поклястися й на євангелії.

Ковнірчук подивився милостивіше.

— Перестаньте в неї столуватися, — сказав він після роздуму.

— Але чим я поясню таку відмову? — спитав я. — Для неї це видимий спосіб зводити кінці з кінцями, а мені столуватись у неї зручно.

— Хай вам носять обід на квартиру, — холодно відповів директор і відвернувся.

Я відчув задоволення, бо директор ставав мимовільним моїм спільником. Не зле було б мені поцікавитися й тим, хто розпускав оці чутки і кого я, на превеликий свій подив, ще не знав. Я чемно подякував директору за науку і сказав, що Кулаківський залишив мені у спадок давньої роботи ікону, яку я можу залюбки віддарувати панові директору, знаючи його любов до таких святих реліквій. Ковнірчук радісно розсвітився усмішкою і подивився на мене по-дружньому.

— Я у вас її відкуплю, — швидко сказав він.

— Але помилуйте! — вигукнув я. — Чи можу я продавати річ, яку не купував?

— Може, воно й так, — мовив директор і знову відвернувся від мене, після чого я захотів щезнути йому з очей, як це умів робити. Але я не встиг покинути кабінет, як Ковнірчук різко повернувся до мене.

— А скільки, ви сказали, в тої вдовиці дітей?

— Троє, як соколів, — відказав я.

— Хм, хм, — заходив директор по кабінеті. — І вона гарненька з виду?

— Як на моє око, — сказав я.

— Хто був її чоловік?

— Один із чиновників губернської канцелярії, може, чули про такого — Охоцький?

— А-а, — протяг директор, і його очі блиснули, цю історію він знав…

Цей самий Охоцький був свого часу правою рукою правителя канцелярії Миколи Платоновича Біляшівського, його справу зафіксовано в мене серед осіб, що заслуговують на увагу. Син священика, він почав службу в губернській канцелярії писарем, дістаючи копійчану платню. Але умів крутитись у цьому світі і скоро став незамінимий в операціях, що їх проводив Микола Платонович. У голові тримав усі закони Російської імперії, а завдяки своїй надзвичайній пам'яті достеменно знав ще й історії всіх важливих справ у губернії, а також біографії всіх поміщиків та чиновників Не без його допомоги Микола Платонович склав свій капітал і мав змогу їздити в досить пишному екіпажі. Самому ж Охоцькому хоч і перепадало, але значно менше. Він оженився на потомственій дворянці, яка, окрім дворянського звання, не мала за душею нічого, бо батечко Охоцької зумів так вдало управитись зі своїм маєтком, що від нього дітям не лишилося ані ложки, і саме в такої потомственої дворянки я мав щастя столуватися. Після відставки Біляшівського змушений був покинути службу й Охоцький, але у змаганні колишнього правителя канцелярії з генерал-губернатором участі не брав. Він пустився берега і, слідуючи прикладу свого, доброї пам'яті, тестя, дуже швидко спустив з допомогою карт та горілочки всі свої не такі й великі заощадження. Отямився лише тоді, коли його перестали приймати у компаніях, в яких прогайнував свої гроші, а господар квартири, яку наймав, пригрозив викинути його з жінкою та дітьми на вулицю. Тоді Охоцький згадав Миколу Платоновича Біляшівського і вперше за довгий час вирішив його відвідати.

— Гаразд, — сказав Біляшівський, — я спробую влаштувати вас на службу.

Охоцький після того став завідувати судовим архівом, але після першої платні пропав. Він пропадав доти, доки були в нього гроші, а коли їх не стало, впав у меланхолію. Знову прийшов до Миколи Платоновича і звістив йому, що його мучать привиддя, що всі ті люди, яких йому доводилося дурити разом із Миколою Платоновичем, приходять до нього ночами й грозяться вчинити розправу. Так само нещадно гризе його жінка, а господар квартири знову погрожує виставити його на вулицю. Стояв перед Біляшівським, брудний і неголений, в обірваній та виваляній у болоті одежі, і плакав. Микола Платонович і цього разу виявив до нього співчуття. Він посадив Охоцького в крісло і, ходячи по кабінету, почав шпетити колишнього свого підлеглого. Говорив про те, що треба взяти себе в руки і що грішить у цьому світі кожен, але всі мають надію спастися, бо можуть щиро покаятися, а коли, покаявшись, вестимуть себе належно, їм простяться всі гріхи, а совість, відповідно, омиється. Охоцький перестав плакати і слухав свого колишнього патрона з підвищеним інтересом.

— А на які кошти живе зараз ваша родина? — спитав гостро Біляшівський.

Охоцький здивувався: останнім часом він про це не думав.

— Тепер уявіть таке, — продовжив Біляшівський. — Ви — це я, а я — це ви. Я приходжу до вас з проханням допомогти, але ви знаєте, що я не втримаю ні позичених грошей, ні службового місця, яке ви мені вистарали б. Що б ви вчинили?

Охоцький довго мовчав. Він сидів, стуливши повіки, й німо похитував головою.

— Я не хочу настирливо вимагати у вас відповіді, — сказав Микола Платонович. — Подумайте й приходьте до мене знову. Даю вам слово, що вчиню за вашою волею. Ви чесна людина, і я переконаний, що чесно й по совісті все вирішите. А ще підіть додому і гляньте на себе в дзеркало.

Охоцький кивнув і, похитуючись, пішов геть. Він утрапив додому саме під той час, коли не було там ні дружини, ні дітей, і таки подививсь у дзеркало. На нього глянула почвара: неголена, з запухлими очима і з синяками по всьому обличчю. Волосся було сплутане й розколошкане, і дивилася та почвара несамовито. Охоцький ретельно вмився, заліпив синяки папером і, розвівши мило, почав голитися. Він виголився старанно й чисто, зачесав волосся, скинув із себе пошматовану й брудну одежу й одяг чисту. Після того знову взяв бритву, наточив й об шкіряний пас, а відтак спокійно перерізав собі горло.

Саме в цей час повернулася з прогулянки жінка з дітьми, вона наробила гвалту і вчасно доставила чоловіка до лікаря. Він зашив Охоцькому горло, але той так і не оклигав. Став безвольний і байдужий, нікого не впізнавав, навіть Миколу Платоновича, який весь час підтримував його родину і все намагався з Охоцьким побалакати. Але той говорити не міг, а коли Микола Платонович написав йому кілька запитань, він подивився на папір і лишився незворушний. Через три місяці після цієї пригоди він помер, а Микола Платонович, у йому відомий спосіб, вистарав для вдови Охоцького гімназійну квартиру, хоч ні сама вдова, ні її чоловік до гімназії ніякого відношення не мали. Біляшівський викликався й далі допомагати Охоцькій, але, бажаючи бути вільною в своїх діях, вдова рішуче від того відмовилася: відчувала досить сили, щоб змагатися з життям самотужки.

— Бути комусь зобов'язаною — це щось страшне! — сказала вона мені в час одного з обідів. — Я не така вже й безпомічна.

Після того Микола Платонович відвідував її лише зрідка, але вона завжди зустрічала його холодно, і він, зрештою, перестав приходити. Останнім його благодійним актом цій| родині був пам'ятник на могилі Охотцького на православному цвинтарі. Цей пам'ятник за житомирською традицією зображав дуба з обламаним гіллям — очевидно, Микола Платонович у свій спосіб відчував перед Охоцьким вину…

Я вийшов з директорового кабінету і зіштовхнувся з учителем латинської мови Міхневичем. Той якось криво всміхнувся, зирнувши на мене, і поспішив відійти, зовсім, як той кіт, котрий знає, чиє сало з'їв. Я відповів йому такою ж усмішкою, а що він не міг того побачити, відбив її на його плечах. Досі я вважав цього чоловіка ординарним, з тих численних сірячків, за якими немає жодної історії, але тепер мусив придивитися до нього пильніше. Він ішов переді мною по коридору, вкрадливо ступаючи на носки, і саме ця його хода мене зацікавила — все тіло його похилилося вперед, начебто він принюхувався до чогось тільки собі відомого. Мені прийшла до голови дивна думка: а що, коли переді мною моє власне подобенство, тобто той, котрий хоче тільки вдавати із себе отакого сірячка, а справжню свою суть старанно приховує. Може, й він має здатність приклеювати до іншого свою тінь, а десь там, за стіною, потайки пише свою «Чорну книгу», одним із персонажів якої є я. Можливо, зараз він смакує мої незаконні амурні стосунки з вдовою, а може, це його фах — цікавитися незаконними амурними стосунками. Я мимоволі пригадав, з якою злостивістю оповідав він мені історію Ленсаля про те, як купував той собі посаду інспектора, при цьому обличчя його радісно світилося, і він по-змовницькому мені підморгував. Під оком у нього посіпувався живчик, а руки аж тремтіли від збудження. Міхневич пішов, понісши причеплений будяк мого погляду, — відтепер уже і його історія стане предметом мого досліду. Здається, це він прикипав до замкової щілини оком чи вухом, коли я із задоволенням споживав смаковиті борщі й печені Охоцької, слухаючи при цьому її безкінечні оповіді: це він із солодким любострастям слухав нашу буденну воркітню — кухня вдовиці була відразу за дверима і не відділялася, як це звичайно, передпокоєм. Можливо, чув він і мої добродушні кпини, які я іноді дозволяв собі щодо вдовиці, бо, приймаючи їжу, я завжди добродушний і тримаюся без остороги. Я майже фізично почув, як відходить він потім, наковтавшись наших слів, — отак само обережно ступаючи на носки і тримаючи на вустах блазенську усмішку, щоб потім переповісти про мене щось перебільшено сороміцьке, по-змовницькому підморгуючи і стишуючи голос; я напевне знав, що тоді в нього під оком посіпувався живчик…