Iм'я рози

«Ти ж чекав звуку сьомої сурми, правда? То ж послухай, що каже її голос: Запечатай оте, що сім громів казали, і того не пиши! Візьми, і з'їж її! І гіркість учинить вона для твого живота, та в устах твоїх буде солодка, як мед [309]. Бачиш? Тож я тепер запечатую те, що не мало бути сказане, і сам стаю сурмою».

І він, Хорхе, засміявся. Вперше я почув, як він сміється… Він сміявся горловим сміхом, вуста його не відображали радості, скоріше здавалось, що він плаче: «Ти цього не сподівався, Вільяме, не сподівався такого завершення, правда? Завдяки благодаті Господній цей старий знов перемагає, хіба не так?» Вільям спробував відібрати в нього книгу, але Хорхе, відчувши його порух через коливання повітря, відсахнувся назад, притискаючи лівицею фоліант до грудей, а правицею далі виривав сторінки і запихав собі до рота.

Він стояв по той бік стола, а Вільям, не годний до нього дістати, спробував різко обійти перешкоду. Але він перевернув свій ослін, зачепившись габітом, і Хорхе почув галас. Старий знов засміявся, цього разу голосніше, несподівано прудко простягнув праву руку і навпомацки схопив каганець; орієнтуючись на тепло, він знайшов полум'я, притис його рукою, не боячись болю, і полум'я згасло. Кімната запала у темряву, і ми востаннє почули сміх Хорхе, який вигукнув: «Шукайте мене, тепер я бачу краще!» Тоді він замовк і більше ми його не чули. Він рухався своєю звичною тихою ходою, завдяки якій його поява завше була несподіваною, і лиш раз по раз в різних місцях зали ми чули хрускіт роздертого паперу.

«Адсо! — гукнув Вільям, — стань на дверях, не дай йому вийти!»

Але сказав він це запізно, бо, ще раніше тремтячи від бажання кинутися на старого, лиш тільки запала темрява, я притьмом кинувся вперед, наміряючись обійти стіл з протилежного боку від того, де чулася присутність мого вчителя. Запізно я зрозумів, що так я дав змогу Хорхе дістатися до дверей, адже старий з дивовижною впевненістю вмів орієнтуватися у потемках. І справді, ми почули у себе за спиною хрускіт роздертого паперу, вже дещо приглушений, бо долинав він уже з суміжної кімнати. Водночас почули ми й інший шум — натужне, тривале скрипіння, скрегіт завісів.

«Дзеркало! — вигукнув Вільям, — він хоче замкнути нас тут!» Орієнтуючись на звуки, ми обоє кинулися до входу, я перечепився через ослін і забив собі ногу, та не звернув на це уваги, бо миттю зрозумів, що якщо Хорхе зачинить нас тут, ми ніколи не зможемо вийти: у темряві ми не зуміємо відчинити двері, не знаючи, на що і як треба натискати з цього боку.

Гадаю, Вільям рухався з таким же розпачем, що й я, бо я відчув його поруч і, діставшись до порога, ми обоє вже тиснули на задню стіну дзеркала, яка зачинялася перед нами. Ми якраз встигли, бо двері зупинилися, а невдовзі піддалися нашому натискові і знов відчинилися. Очевидно, Хорхе, відчувши, що сили нерівні, відійшов. Ми вийшли з проклятої кімнати, але вже не розуміли, куди пішов старий, бо темрява далі була повною. Раптом я згадав:

«Учителю, та ж я взяв із собою кресало!»

«То чого ж ти чекаєш, — вигукнув Вільям, — пошукай каганець і засвіти!»

Я пірнув у темряву, назад у finis Africae, навпомацки шукаючи каганець. То було чудо, що я швидко його знайшов, тоді понишпорив у рясі і витяг кресало. Руки мені тремтіли і я зробив дві чи три спроби, поки мені вдалося його запалити, а тим часом Вільям нетерпеливився біля дверей: «Швидше, швидше!» — і врешті я запалив світло.

«Мерщій, — далі піднукував мене Вільям, — інакше він з'їсть цілого Арістотеля!»

«І помре!» — вигукнув я стривожено, підбігаючи до нього і разом з ним кидаючись на пошуки.

«Мені байдуже, що той нечестивець помре! — кричав Вільям, обшукуючи поглядом все навколо і безладно метушачись. — Та й те, що він уже з'їв, і так вирішило його долю. Але я хочу забрати в нього книгу!»

Тоді зупинився і вже спокійніше додав: «Стій. Таким робом ми його ніколи не знайдемо. Замрімо на мить». Ми застигли у тиші. І не так далеко почули гамір — чиєсь тіло зачепило шафу, а відтак загуркотіли, падаючи, книжки. «Туди!» — вигукнули ми водночас.

Ми побігли в той бік, звідки чулися звуки, але тут же усвідомили, що мусимо стишити крок. Справді, поза межами finis Africae бібліотеку того вечора пронизували протяги, які свистіли і стогнали залежно від сили вітру назовні. Метушня, яку ми здійняли, ще підсилила їх, і вони загрожували погасити запалений з такими зусиллями каганець. Якщо ми не могли пришвидшити ходи, добре було б якось сповільнити просування Хорхе. Та Вільям здогадався вчинити протилежне і вигукнув: «Не втечеш од нас, старий, тепер ми маєм світло!» То було мудре рішення, бо відкриття це, мабуть, кинуло Хорхе у сум'яття — він приспішив крок, ризикуючи втратити рівновагу, яку дозволяла йому утримувати ота його магічна чутливість видющого у темряві. І справді, невдовзі ми знов почули гуркіт, а коли, йдучи за цим звуком, увійшли у залу Y слова YSPANIA, побачили, що він упав на землю, далі тримаючи книгу в руках і пробуючи стати на ноги посеред фоліантів, що звалилися зі столу, на який він був налетів, перекинувши його. І намагаючись підвестися, він далі виривав сторінки, немовби хотів чимшвидше зжерти свою здобич.

Коли ми підбігли до нього, він вже майже був на ногах і, відчувши нашу присутність, позадкував, повернувшись до нас лицем. У червоному світлі каганця обличчя його здалося нам моторошним: риси його змінилися, нездоровий піт стікав йому по чолі і щоках, очі його, зазвичай смертельно білі, налилися кров'ю, з вуст йому виставали краї пергамену, немов у голодного звіра, який настільки набив собі пащу, що не може проковтнути їжу. Його колись достойна постать старця тепер, під тягарем страху, у полоні неминучої дії отрути, яка вже наповнювала йому жили, перекошена його розпачливою, воістину диявольською рішучістю, здавалася огидною і гротесковою; в інший час вона могла б викликати сміх, але ми теж майже втратили людську подобу і стали схожі на собак, які цькують звірину. І, замість того щоб спокійно схопити його, ми з силою накинулись на нього, він вирвався, притис руки до грудей, захищаючи книгу, я тримав його лівою рукою, а правою намагався високо тримати каганець, але торкнувся полум'ям його обличчя, і він відчув його теплоту. Тоді у нього вирвався здушений звук, схожий на рев, з уст йому випали клапті паперу, він одірвав правицю від книги, шарпнув її до каганця, вихопив його з моїх рук і кинув уперед…

Каганець упав просто на книжки, які звалились були зі столу і тепер лежали одна на одній, порозгортавшись і збившись в купу. Олива пролилася, вогонь притьмом вхопився за тонкий пергамен, який спалахнув, немов в'язка сухих галузок. Усе це сталося сливе за одну мить, полум'я бухнуло від фоліантів, немов ті віковічні сторінки століттями прагнули згоріти і тепер ликували, втамовуючи свою древню спраглість вселенського пожару. Вільям усвідомив, що діється, і відпустив старого — і той, відчувши свободу, відступив на кілька кроків. Вільям загаявся — ясна річ, надто довго — думаючи, чи знов хапати Хорхе чи кидатись гасити вогонь. Одна книга, старша від інших, згоріла майже миттєво, викинувши ввись язик полум'я.

Легкі подуви вітру, здатні погасити слабкий вогонь, натомість підживляли сильніше полум'я, ба навіть видували з нього блудливі іскорки.

«Мерщій погаси цей вогонь! — гукнув Вільям. — Інакше тут все згорить!»

Я кинувся було до вогню, але тоді зупинився, бо не знав, що робити. Вільям підбіг мені на поміч. Витягнувши руки до пожежі, ми очима шукали чогось, чим би його загасити; мені блиснула в голові думка, я стягнув через голову свій габіт і спробував було кинути на вогнище. Та спалахи вогню, які здіймалися вже надто високо, пожерли мою рясу. Я відсмикнув попечені руки, обернувся до Вільяма і побачив, як з-за його спини знов наближається Хорхе. Жар був вже такий сильний, що він дуже добре його відчув і, достеменно зрозумівши, з якого боку вогонь, кинув у нього Арістотеля.

У пориві гніву Вільям шалено штовхнув старого, який налетів на шафу, вдарившись головою об гострий край, впав на землю… Але Вільям, вивергнувши, як мені почулось, страхітливе прокляття, перестав зважати на нього. Він повернувся до книжок. Але запізно. Арістотель, себто те, що залишилось од нього після того, як старий ним поживився, вже горів.