Три листки за вiкном

Я починав бридитися цією грою, бо в ній змінювався не тільки Кулаківський, але і я сам. Я не повинен піддаватися спокусі, бо не моє діло поліпшувати світ чи йому співчувати. Зрештою, коли б це сталося, я відчув би, що в мені починає народжуватися нове «я», яке вступить у змагання з першим, тобто перестану бути цілісною натурою. Але я хотів жити. Гостро, скажено хотів жити, а для цього треба зробитися холодним і поміркованим. Лихий світ, а не я, я ж тільки безсторонній його літописець.

Таке крутилося мені в голові, коли повертався я порожніми житомирськими вулицями додому. Десь віддалік цокотів копитами кінь і торохтів віз — хтось їхав, незважаючи на ніч. Осіннє небо було покрите баранчастими хмарками, крізь які проглядали зорі, місяць з'являвся, обливаючи все мертвим світлом, а тоді пропадав, перебиваючись крізь хмару: напливала на місто тінь. Оце поморгування нічного світила дало мені сколошканий настрій, кроки мої звучали на хіднику надто лунко, і їх не глушило листя, яке покривало кам'яні плити. Йти мені було недалеко, але я раптом відчув, що мене хтось у цій ночі чатує. Миттю насторожився, і недаремно — з підворітні виступила важка, кострубата постать і дихнула густою хвилею горілчаного перегару. В цей час виплив з-за хмари місяць, і я побачив заросле щетиною широке обличчя, грубий ніс і кошлаті брови.

— Дай тютюнцю! — сказав хрипкий бас, а я миттю зметикував, до чого тут йдеться, ноги мої самі рвонулися з-під мене, і я помчав, дзвінко цокотячи підкованими чобітьми.

— Ах ти, зараза! — ревнув бас, і за мною загупало й застугоніло — злодюга мене наздоганяв.

Я біг легко і стрімко, майже не торкаючись хідника, розтуливши рота і вирячивши очі; напасник увіч за мною не встигав. Повторювалося те, що пережив я у Києві на Хрестах, серце моє перелякано лопотіло, я різко завернув за ріг і з розмаху налетів на якогось чоловіка, що стояв, розставивши руки і бажаючи зловити мене, як зайця. Ми покотилися з цим другим напасником по землі, і в мене ввіп'ялися цупкі руки.

— От і піймався, півнику! — захрипів мій супротивник, насідаючи на мене. Я чув, що добігає до нас перший напасник, і рвонувся з такою силою, що тягар з мене скотився. Я метнувся навтьоки, але мій противенець устиг схопити мене за ногу. Я розвернувся і вгатив носком чобота просто в обличчя злодюги. Той зойкнув і відпустив мого чобота, а я чимдуж поцокотів вулицею. Перед тим, як звернути за ріг, я побачив, що перший напасник спинився біля другого — той продовжував лежати на землі. Боячись і тут засідки, я перебіг вулицею, але мене ніхто вже не чатував, і я помчався, як вітер, до своєї квартири — звідси до неї було рукою подати. Напасники мене не переслідували, і я пішов, віддихуючись, бо дістав ядуху і мусив якийсь час безпомічно хапати ротом повітря. Груди мої стали вузькі від розширеного й перестрашеного серця — колотилося воно, як пташка у клітці, і боляче товкло собі боки. Я поспішно відчинив двері, хоч руки мені тремтіли, а коли накинув защіпку з того боку, почув, що по вулиці знову біжать.

— Що, випустили? — почувся за вікном незнайомий голос.

— Наче крізь землю запався, — відказав бас.

— А де Іван? — спитав незнайомий голос.

— Він там без пам'яті валяється. Той падлюка йому носком у морду загатив…

Я стояв за дверима, тремтячи всім тілом, і слухав, як віддаляються від мого дому важкі кроки. Нервовий сміх почав лоскотати мені горло, і я тоненько хихикнув. Зайшов у кімнату і, не запалюючи світла (місячне сяйво розливалося по кімнатах і загасало, і я потрапляв, як у хвилі, із світла у тьму), почав скидати із себе одежу. Вряди-годи виривався з мене тонкий смішець, і я судомно трусився. Черпнув квартою води і задзвонив зубами об бляшаний крайчик. Воду пив глитаючи, горло було наче дерев'яне. Після того ліг у ліжко, замотавсь у ковдру, лишивши відслоненим тільки ніс. Хотілося мені затишку й тепла, бо надто багато розтратив сьогодні енергії. Не по мені такі витрати, тож перш ніж пірнути в солодкий сон, я міцно заклявся жити розважливіше і без таких непотрібних мені пригод…

Наступного дня почалася військова операція по ліквідації духів та привидів, якою керував безпосередньо пан полковник Дупанов-Ростовський. Для цього було виділено двадцять чотири солдати в повній амуніції. Вони промарширували без барабанів та стягів, але в повному бойовому порядку через місто рівно о десятій годині вечора. Ясна річ, що збирали на себе безліч очей, та й не могли інакше, бо струсили своїм одновимірним кроком не одну вулицю — від тупоту солдатських чобіт у будинках, повз які проходили, подзенькувало скло. В такому порядку вони підійшли до старого дерев'яного дому, в якому мешкав Кулаківський, і під голосну команду фельдфебеля розійшлися по чітко визначених полковником місцях. Двоє розташувалося на залізних сходах, один став в передухідді біля дверей учителя фізики, двоє було поставлено внизу, біля вхідних дверей, в їхній обов'язок входило також стежити за дверима вдови і вчителя латини Міхневича. Четверо полізли на горище, а що горище виявилося просторе, туди послано було поміч ще з чотирьох солдатів. Решта оточила правильним колом (з чітко визначеною дистанцією пост від поста) цілий будинок. Сам полковник приїхав на коні й особисто перевірив сторожу, полізши навіть на горище. Звідти він виліз закурений і змушений був чхнути рівно стільки разів, скільки солдатів сторожувало сьогодні будинок, солдатам же на горищі чхати було суворо заборонено під страхом покарання шпіцрутенами. Тому солдати використали момент, щоб вичхатися саме тоді, коли чхав полковник. Потому солдати, боячись зворушити куряву, позастигали на горищі, як мумії. Зміни караулу не передбачалося, солдати перед цим спали цілий день, бо зміна караулу з її урочистим церемоніалом законно викликала б немалу й зайву при такій делікатній ситуації метушню. На люб'язне запрошення Кулаківського погостювати в нього, полковник рішуче відмовився, покладаючись на тверде правило, що там, де не спить начальник, не спатимуть і солдати. Він тільки прийняв пропозицію вмитися, бо його обличчя після горища стало підозріло смугасте, а на форменому кашкеті загніздилося кілька павуків, яких полковник безпечно заніс у квартиру Кулаківського, наче провіщаючи, що ця квартира має спорожніти.

Солдати простояли в караулі цілу ніч, пости перевіряв фельдфебель, а на ранок прискакав сам полковник. Фельдфебель доповів йому, що за ніч ніяких подій не відбулося, а ворожих вилазок помічено не було. Полковник криво всміхнувся на це повідомлення, остаточно переконавшись, що страшили Кулаківського не духи, а люди. Ясна річ, вони не могли не помітити солдатів, які прийшли сюди з таким парадом, та й пильні караули їх до будинку не допустили б. Полковник дав розпорядження тримати солдатів біля будинку цілий тиждень, а сам уже сюди більше не навідувався, мав більше задоволення при картах, в які різався щовечора. Кулаківський на ті вечори вже не ходив, але полковник швидко знайшов йому заміну. Був це той-таки Адольф Карлович Берген, який привів у захват товариство досить промовистим фокусом: добре випивши, він трощив лобом горіхи, і не знайшлося жодного, що його лоб не розбив би. Це викликало в компанії немалий ентузіазм, а Адольф Карлович уперше зажив собі більш-менш твердого авторитету.

Кулаківський же після того, як було знято караул, відчув до своєї квартири обридження. Остогид йому й самий Житомир, і він, з'їздивши в Київ і заплативши відповідну суму правителю канцелярії учбового округу, перевівся у Кам'янець-Подільський. Квартира, в якій він жив, належала гімназії і здавалася безкоштовно, і я подав директорові прохання, щоб її відрядили мені, оскільки наймати квартиру в місті мені не по кишені.

— А ви не боїтеся духів? — спитав директор, криво усміхаючись.

Я чемно відказав, що нічим не відрізняюся від інших, але коли є змога зекономити сто двадцять карбованців у рік, то тут не зупинишся ні перед якими страхами.

— Значить, страхи коштуватимуть вам сто двадцять карбованців у рік? — не без іронії спитав директор.