Три листки за вiкном

— Що з вами, пане? — кричав незмінне лакейчук, дзвонячи зубами.

— Хіба не бачиш, — тоном Дон-Кіхота відповідав Кулаківськнй. — Випробовую пістолета.

— Серед ночі? — дивувався хлопець, на що Кулаківський вибалушував очі й кричав, як той сміє вказувати своєму панові, коли випробовувати пістолет, і з лайкою відсилав спати.

Хлопець більше лякався господаря, ніж привидів, і перестрашено задкував, гадаючи, що його пан тратить на умі, і побоюючись, щоб той не бахнув спересердя і в нього. До гімназії цей педантичний чоловік почав запізнюватися, діти миттю відчули зміну й підіймали на його уроках такий рейвах, аж мусив втручатися інспектор, а одного разу, просто серед уроку, Кулаківський заснув. Учні тоді викрали в нього журнал і всі коли повиправляли на четвірки, чого вчитель фізики, звичайно, не помітив. Він ходив тепер трохи похитуючись, а очі його зробилися червоні. Я готовий був припинити наші нічні ігри, але сподівався малого: Кулаківський мав розповісти про те, що в нього відбувається, комусь із приятелів.

Він розповів про все полковнику Дупанову-Ростовському, і той, вислухавши хаотичну й нервову оповідь свого партнера по картах, довго реготав, трусячи круглим черевцем.

— Це ж вас хтось розігрує, мій любий! — сказав пересміявшись. — Чи маєте ворогів?

Кулаківський розповів про вдову і про свої напружені з нею стосунки. Останнім часом він навіть став люб'язний з нею, а за нічний заколот перепросив. Вдова загадково всміхнулася і защебетала: вона і в гадці не мала, що Кулаківський лякав злодіїв, їй здавалося, злодіям ні в нього, ні в неї поживитися нічим.

— Після того, коли з нею отак побалакав, — розповів учитель фізики, — я почув не тільки кроки й постріл, але й регіт. Реготало при тому так страшно, наче хтось прикладав до рота рупора.

— Го-го! — весело заходив по кімнаті полковник Дупанов-Ростовський. Він задоволене похрускував пальцями, і на його обличчі цвіла усмішка.

— Гадаєте, це її рук робота? — спитав Кулаківський.

— Не гадаю, а впевнений, — відповів бадьоро полковник. — Диявол і жінка — це брат і сестра.

— Значить — це був все-таки диявол? — спитав Кулаківський.

— Ну, ви вже зовсім здичавіли, — засміявся полковник. — Це диявол, якому можна спустити штани і добре його випарити. Гадаю, взвод солдатів із цим справиться. Хочете, я у вас переночую?

— Зробите мені ласку, — видихнув Кулаківський. Полковник прийшов до вчителя фізики о десятій. Вони випили пляшку і перекинулись у карти.

— Ловку історію ви мені оповіли, — сказав полковник, роздягаючись. — Наше життя таке бідне на події, що я залюбки повоюю з духами…

— О, не накликайте біди! — понуро сказав Кулаківський; випивши, він завжди відчував меланхолію.

Полковнику вчитель фізики відступив своє ліжко, сам же наказав постелити собі на дивані. Вони лягли, і тільки вогник лампади тьмяно блимотів у темряві.

— Я ніколи не вірив ні в нечисту силу, ні в духів, — заговорив Кулаківський, натягуючи ковдру до підборіддя. — Все, що е, думав я, — це є. Але тут таке твориться, ви зараз переконаєтеся…

— Буду щасливий, — сказав полковник, підбиваючи під щоку подушку.

Він заснув відразу, захропівши так голосно, що цим звуком переповнив весь дім. Кулаківський крутився на своєму дивані, і в нього не було сну ані в однім оці. Зрештою, почулися кроки, Кулаківський прислухався, а тоді кинувся до полковника, затрусивши його за плече.

— Ви чуєте, полковнику? — зашепотів він голосно. — Ходить!

Хропіння обірвалося.

— Хто тут? — схопився полковник, а побачивши біля себе білу постать, з розмаху вгатив їй у підборіддя. Кулаківський змахнув руками й гримнувся об підлогу.

— Це я, я! — загорлав він. — Воно вже почало ходити!

— А, це ви, звиняйте! — по-діловому озвався полковник. — Бачите, в мене солдатська реакція. То що ваші духи?

Кулаківський сидів на підлозі і плакав. Від удару він прикусив собі язика і тепер мусив солоно плюватися.

— Вже ходять! — сказав понуро.

— Але де? — спитав трохи роздратовано полковник. — Я нічого не чую.

У домі й справді стояла моторошна тиша. Полковник знову вмостився в ліжку і підбив під щоку подушку.

— Ви, Миколо Івановичу, хворий, — сказав він спокійно. — Я забув вас попередити: коли мене будите, тягніть за ногу. Інакше можу вдарити.

Кулаківський важко звівся з підлоги, посовав щелепою, перевіряючи, чи добре вона рухається. Полковник хропів знову. Кулаківський сів на диван й опустив лице в долоні. В цей час знову почулися зовсім чіткі в нічній тиші кроки.

— Згинь, пропади, прояво! — гукнув Кулаківськнй хрипко. — Згинь з лиця землі і не мороч людських душ. Я вірю, що ти є, навіть, коли ти не такий, як тебе малюють. Коли ти просто збитошник — ти все одно диявол, бо не можна так мучити людину. Чуєш, ти?! — крикнув він пронизливо.

— Га? Що таке? — підскочив полковник. — Ви тягли мене за ногу?

— Спіть, спіть, пане полковнику, — заспокоїв його Кулаківський. — Здається, це тільки я чую.

Кроки чітко дудніли в мертвій застиглій тиглі дому. Полковник сів у ліжку, широко розкривши рота.

— Е, ні, Миколо Івановичу, — мовив він. — Тепер і я добре чую. І знаєте, той збитошник має велику ногу. Чоботи його на підковах, і він не старий.

— Звідки ви все це взяли, пане полковнику?

— Я все життя слухаю, як марширують солдати. І знаєте що: цей ваш дух ніколи солдатом не був. То цивільний чоловік, бо він ходить, як останній недотепа…

Від цих слів я відчув, що кров прилила мені до щік. Я зупинився. Все, що сказав полковник, було правда. Здається, я тут переграв. Треба було, щоб полковник так і не почув моїх кроків, хай би вважав все хворим витвором уяви Кулаківського. Мені захотілося вихопити пістолет і гримнути просто в димар, але я знав, що старого солдата це не злякає, більше того, він безпомильно визначить, з якої марки зброї стріляли. Я вже передчував, які думки снуються в його голові: завтра він приведе сюди солдатів і почне полювання. Звісно, нічого він і нікого не піймає, але і нічим не допоможе своєму приятелю: той уже був переможений.

— Лягайте і спокійно спіть, — сказав полковник. — Завтра цей дух лежатиме під різками. Це чорт, який не має хвоста…

Кулаківський зітхнув. Він ліг на канапу і скрутився бубликом.

— Ви що, не вірите мені? — спитав здивовано полковник.

— Вам я вірю, — обізвався Кулаківський. — Значно важче повірити собі самому.

— Не дурійте, Миколо Івановичу, — собі вірити чи не вірити немає ніякої потреби.

Кулаківський засопів, удаючи, що спить. Полковник зі смаком позіхнув.

— Пістолета ви мені віддайте, — сказав він. — Пістолет у цій справі ні до чого.

«Йди геть, дияволе, — думав Кулаківський, лежачи з заплющеними очима. — Йди геть і згинь!»

— Знаєте, що я думаю? — мовив уголос. — Коли то просто збитошник — це все одно диявол, бо не може звичайна людина так мучити іншу…

Але полковник уже спав. З присвистом, прихропом, з прицмаком, повітря з силою виривалося з його густо зарослого волоссям носа, від чого кожна волосина бриніла, як сталева. Повітря виривалось і з рота — був той рот, як полкова сурма, що трубила цілому полку збір. Сам полковник виїжджав на білому коні свого сну, одна рука його впиралась у бік, а друга трималася за повіддя. Гриміли барабани, два ряди солдат вилаштувалися шеренгами, а між них тягли оголене й закривавлене тіло… Я знав, що полковник у такий спосіб уявляє мене, недаремно на його сонних вустах зацвітає така холодно-зневажлива усмішка, він упевнений і немилостивий, бо зумів узяти наді мною гору. Він знає, що та нещасна жертва, яка повертає на всі боки скривлене обличчя й молить її пожаліти, — тільки нікчемний шматок м'яса. Він вірив, що всі і все у цьому світі — стерво, що барабани витворюють найліпшу музику, бо вони б'ють по шкірі, яка теж колись обтягувала живу плоть. Був він гарний, цей полковник, чи, може, гарним бачив себе уві сні: білі зуби його блищали під сонцем, а очі лили холодну крицю. Мені стало жаль його голої самовпевненості, але я не відчував до нього співчуття. Я знав, що справжнє стерво — не той розтовчений на м'ясо винуватець, що його женуть крізь стрій і честять шпіцрутенами, а він сам, бо є дивна закономірність у світі: людина часто є зматеріалізованою часткою власних облуд. Можливо, ця істина стосується й мене, але це нічого не змінює. Бо я записую в цю «Чорну книгу» не лише історії інших людей, це, окрім усього, й моя власна історія з тією тільки різницею, що інші тут судяться, а я присутній. Мене вразило в цій історії інше: Кулаківський уже не відчуває гумору своєї ситуації. Людина, в якій посіяно сумнів, — ось що найцікавіше! Людина, в якій посіяно сумнів, стає часткою світового болю, вона смутна, а смутний не сяде на білого коня свого сну й не ошкірить білі зуби, як герой чи переможець. Він бере палицю в руки, заплющує очі й починає вимацувати собі шлях.