Iм'я рози

Ще раніше я чув, як він з великим скептицизмом говорив про універсальні ідеї і з великою шанобою — про речі індивідуальні: пізніше я переконався, що цю його схильність зумовило і його британське походження, і належність до францисканського чину. Але того дня я не мав сили зачинати богословські диспути: от я й зібгався клубочком у виділеному мені місці, обгорнувся ковдрою і запав у глибокий сон.

Новоприбулому могло здатися, що то лежить якийсь клунок. Так і справді здалося абатові, коли близько часу третього він прийшов поговорити з Вільямом. Тож мені вдалося непоміченим підслухати їхню першу бесіду. Без жодного злого умислу, адже показатися раптом гостеві було б куди неґречніше, ніж смиренно принишкнути, що я й зробив.

Отже, Аббон увійшов, вибачився за вторгнення, ще раз висловив свою радість з приводу Вільямового прибуття і сказав, що має поговорити з ним без свідків про доволі серйозні речі.

Він став вихваляти кмітливість, яку Вільям виказав в історії з конем, і запитав, яким чином він зміг так точно описати тварину, якої ніколи не бачив. Вільям стисло і незворушно описав йому шлях свого розумування, і гострота його розуму вельми втішила настоятеля. Мовляв, не можна було очікувати меншого від мужа, якого випереджала слава про його велику проникливість. Настоятель сказав, що одержав був листа від абата Фарфського, який не лише розповів йому про доручення, що його дав Вільямові імператор (про нього ще буде мова у наступні дні), але й повідомив, що мій учитель був інквізитором на деяких процесах в Англії та в Італії, де відзначився своєю проникливістю, а ще більше великою людяністю.

«Мені вельми припало до вподоби, — додав абат, — що у багатьох випадках ви визнавали невинність звинуваченого. Я вірю, а тим паче у сі вельми сумні дні, що лукавий ненастанно присутній у людських речах, — і крадькома озирнувся, мовби підозрюючи, що ворог блукає й у сих мурах, — але вірю і в те, що супостат не завше діє безпосередньо. Я знаю, що він може підбурити свої жертви, аби вони лиходіяли так, що провина впаде на праведного, і потім насолоджуваметься тим, що замість його прислужника спалять праведника. Нерідко, щоб довести свою горливість, інквізитори виривають зізнання у звинуваченого будь-якою ціною, гадаючи, що добрим інквізитором є лише той, хто доводить до кінця процес, знайшовши офірного козла…»

«Інквізитор теж буває начинням диявола», — мовив Вільям.

«Цілком може бути, — погодився абат вельми обережно, — адже плани Всевишнього незглибимі, та не мені кидати тінь підозри на таких достойних людей. Ба більше, сьогодні мені потрібні саме ви, як один із них. Сталося у цій обителі щось таке, що потребує уваги і поради такої проникливої і обачної людини, як ваша милість. Досить проникливої, щоб відкрити, і досить обачної (якщо потреба), щоб прикрити. Адже часто конечним буває з'ясувати провинність людей, котрі мають підноситися над іншими своєю святістю, але так, щоб можна було усунути причину зла, не допустивши, щоби провинний викликав до себе зневагу загалу. Пастиря, що припустився гріха, треба усунути з лику пастирів, але горе, якщо овечки перестануть довіряти пастирям».

«Розумію», — мовив Вільям. Я вже раніше помітив, що коли він висловлюється так швидко і ввічливо, зазвичай то був чесний спосіб приховати незгоду або збентеження.

«Тому, — продовжував настоятель, — я вважаю, що кожен випадок, коли йдеться про переступ пастиря, належить ввіряти лише таким людям, як ви, котрі не просто вміють відрізнити добро від зла, але й розуміють, що доречне, а що недоречне. Мене тішить думка, що ваша милість виносила осудний вирок лише тоді, коли…»

«…звинувачені були винні у злочинних діях, у зловмисному отруєнні, у розбещенні невинних дітей та інших неподобствах, що їх мої вуста не сміють вимовити…»

«…що ви виносили осудний вирок лише тоді, - продовжував абат, не зважаючи на те, що його перебили, — коли присутність диявола була такою очевидною в очах загалу, що не можна було вчинити інакше, бо поблажливість була б ще ганебнішою, ніж сам злочин».

«Коли я визнав когось винним, — уточнив Вільям, — він справді скоїв злочини такого кшталту, що я міг з чистим сумлінням передати його світському правосудцю».

Абат на мить завагався, а тоді спитав: «Чому ви наголошуєте на злочинності дій, не згадуючи про їх диявольську причину?»

«Тому що міркувати про причини і наслідки — то річ вельми трудна, і єдиним суддею тут може бути Бог. Нам нелегко встановити достеменний зв'язок навіть між таким очевидним наслідком, як спалене дерево, та блискавицею, яка його спалила, а намагання прослідкувати іноді дуже довгі ланцюжки причин і наслідків мені здається таким же божевіллям, як намагання спорудити вежу, яка б сягала неба».

«Наш учитель з Аквіна, — мовив абат, — не боявся самою силою розуму довести існування Всевишнього, переходячи з причини до причини аж до самої неспричиненої першопричини».

«Хто я такий, — смиренно мовив Вільям, — щоби перечити учителеві з Аквіна? Адже його доказ існування Бога підтверджують стільки інших свідчень, що й сам доказ сей од цього кріпне. Бог промовляє до нас в глибині нашої душі, це знав ще Августин, і ви, Аббоне, славили б Господа та очевидність його присутності, навіть якби Тома не…» Він зупинився і додав: «Я так собі мислю».

«О, звичайно», — поспішно запевнив його настоятель, і ось таким чудовим способом мій учитель поклав край цій схоластичній диспуті, котра, очевидно, була йому зовсім не до смаку. Відтак він заговорив знову.

«Повернімось до процесів. Розумієте, ось, скажімо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвідом. Судячи з деяких неспростовних знаків, я можу припустити, що спричинником отруєння була інша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, мій розум до певної міри може покладатись на власну силу. Але навіщо мені ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходійство втрутилася якась інша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджує свою присутність виразними знаками, як ваш Гнідий. Але навіщо мені шукати цих доказів? Чи не досить мені знати, що винуватцем є оцей чоловік, і передати його світському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь».

«Але мені казали, що в одному процесі, який точився у Кількенні три роки тому і на якому кількох осіб звинувачено у скоєнні мерзенних злочинів, ви не відкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних».

«Але й ніколи не підтверджував його відкрито. Хоча й не відкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати свої судження щодо підступів лукавого, зокрема тоді, - додав він, і схоже було, що він прагне наголосити на цьому аргументі, - коли всі оскаржувателі, єпископ, міські радці і все поспільство, а може, й самі оскаржені, справді бажали відчути присутність нечистого? Отож, можливо, єдиним правдивим доказом присутності диявола є заповзяття, з яким у ту хвилину всі хотіли б бачити його діяння…»

«Значить, ви твердите, — мовив абат стурбованим тоном, — що на багатьох процесах диявол орудує не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддів?»

«Чи зважився б я твердити подібне? — спитав Вільям, і я зрозумів, що запитання було сформульоване так, що абат не міг відповісти ствердно; і тут Вільям скористався з його мовчання, аби змінити хід бесіди. — Але насправді усе це діла давно минулі. Я облишив сю шляхетну справу, і якщо я так вчинив, то на те була Божа воля…»

«Без сумніву», — погодився абат.

«…а тепер, — провадив далі Вільям, — я маю перейти до діла з іншими делікатними питаннями. І хотів би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милість мені усе розповість».

Абат, схоже, був задоволений, що може завершити цю розмову і повернутися до своєї проблеми. І став розповідати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кілька днів тому і спричинив чимало сум'яття серед ченців. Він, мовляв, розповідає це Вільямові як великому знавцеві людської душі і підступів лукавого, сподіваючись, що той зможе вділити дрібку свого безцінного часу, аби пролити світло на одну вельми сумну загадку. Отож трапилося так, що якось уранці один козопас знайшов Адельма з Отранто — монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мініатюриста, який прикрашав бібліотечні рукописи чудовими малюнками — внизу крутосхилу, над яким підноситься одна з башт Вежі. Оскільки його бачили на хорах під час повечер'я, але на полуношницю він не з'явився, виходить, звалився він туди у найтемніші години ночі. То була ніч великої сніговиці, коли схожі на град, гострі мов лезо клапті снігу вирували у поривистому південному вітрі. Його тіло, просякле наскрізь вологою від снігу, який спершу розтанув, а тоді взявся крижаною плівкою, знайшли у підніжжі урвища, пошматоване об каменюки, через які воно прокотилося. Бідолашне і крихке смертне тіло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскільки тіло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з'ясувати, звідки воно впало: безперечно, з одного з вікон, які трьома ярусами виходили на провалля з трьох боків башти.