Срiбний павук

— Високомаєстатна панно Маріє, — здалеку почав Гельмут.

— Ви, вельмишановна панно, очевидно, знаєте, як ми з Гельмутом до вас ставимося, — долучився Кароль.

Кельнер приніс десерт — малинове морозиво, каву і ананасовий лікер. Марія, яка завжди тішилася десертови, цього разу спохмурніла. Вона швидко випила саму каву і порожніми очима втупилася у своїх кавалерів:

— Говоріть просто, хлопці, що ви хочете?

— Розумієте, панно Маріє…

Через хвилин п’ятнадцять їхнього почергового белькотіння Марія втямила, що вони обидва закохані в неї до смерти і тепер ставлять їй щось на кшталт ультиматуму, або вона обере одного з них, або… Що «або», Марія не зрозуміла, бо ультиматники самі достеменно не знали, що вони зроблять у разі другого «або», та це має бути щось страшного.

— Гаразд, — сказала Марія, — хвилинку.

Вона встала з-за стола, підійшла до метрдотеля, щось шепнула йому, повернулася і сіла за столик. Випила лікеру, взялася до морозива. Всі троє депресивно мовчали. Через десять хвилин на вулиці почувся подвійний сигнал автомобільного клаксона.

— Все, хлопці, — силувано усміхнулася Марія, — дуже дякую вам за вечерю, сподіваюся, ви збагнули, що це останнє наше спільне застілля, як і те, що анульовано моє вам запрошення на чай. У крамницю заходити вам я не можу заборонити, але бачу, що ви принципово не носите золотого, тож робити вам у «Хризофілії», мабуть, нічого. Бувайте!

Вона вийшла, сіла у замовлену метрдотелем таксівку і відбула.

Гельмут з Каролем одночасно підвелися, вийшли, але не на дорогу, а в сад за рестораном, стали один проти одного.

— Це твоя ідея, німаку педантичний, — просичав Кароль і зацідив Гельмутови в ніс.

— Ах ти, гайдамако недовішаний, — крутнувся Гельмут і гепнув шпіцом Кароля в гомілку.

Через півгодини обидва, закривавлені, у подертих піджаках, повернулися в ресторан. Метрдотель не здивувався, а запросив їх у туалет, куди приніс баняк гарячої води, мило, вату, йод і щітку для одягу. Давши собі більш-менш лад, Кароль і Гельмут сіли за столик.

— Кельнере, горілки і оселедця. Швидко!

Вони, не дивлячись один на одного, випили по дві чарки, заїли, закурили.

— Що далі?

— Нічого, треба рятуватися.

Кароль з Гельмутом того вечора так напилися, що змушені були викликати з квестури чергового офіцера, аби той сів за кермо «мерседеса», розвіз їх додому і відігнав авто у службовий гараж. Зате наступного дня вони виробили план спільних дій щодо цієї, як її… а, Марії, що працює продавчинею у біжутерійній ятці. Вони її просто будуть відтепер іґнорувати, все, вони її не знають, вона — їх. Хай продає собі скельця в алюмінієвій оправі, а вони — сильні вольові мужні чоловіки — будуть займатися ділом — оно, скільки кримінальної погані розвелося в їхньому місті.

Детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль змінилися, вони вже не були такими веселими, дотепними, безтурботними, вони стали похмурими, замкнутими, а їх гумор забарвився винятково в чорний колір. Сказати, що вони ще більше здружилися, не скажеш, але пережитий разом епізод з Марією Видатговою змушував вбачати один у одному товариша по фіаско, а це передбачало якусь неусвідомлену спорідненість. Лиха доля гнала їх шукати порятунок від злого нерозділеного кохання. Гельмут захопився націонал-соціялізмом, почав читати «Майн кампф» Адольфа Гітлера і купив собі чорний шкіряний плащ, а Кароль взявся вивчати якусь старовинну мертву мову. Крім того, обидва ще з більшим завзяттям заходилися виконувати свої службові обов’язки — вони бралися за безнадійні справи і, як правило, розкривали їх, працювали у вихідні та свята і за найменшої нагоди встрявали в перестрілки, з яких обидва виходили неушкодженими, чого не можна сказати про їхніх візаві. Пили Кароль з Гельмутом рідше, але якщо раніше вони втішалися вишуканими наїдками і дорогими напоями, то тепер пили важко, похмуро, втомлено — аби напитися. Вони привчилися до скотчу — шотландської самогонки, яку не розводили зодервасером за тодішньою модою, а пили чистою, з двома-трьома кубиками льоду. В ювелірну крамницю «Хризофілія» на Панській, хоч як їх туди і не тягнуло, не заходили — виявляли волю. А якщо точніше, то просто дивилися один за одним, аби котрийсь не впав у сепаратизм…

— Алярм! — вигукнув шеф кримінального бюра Віктор Попеску, вбігши у кабінет інспекторів Штефанчука і Гартля, які, тяжко карані похмільними муками, саме заварили у порцеляновім чайнику англійського чаю й зібралися пити його з медом і цитриною.

— Шефе, — наливаючи чай у кухлики, сказав Кароль, — якщо навіть вбили його величність, чаю ми мусимо випити.

— Інакше з нас користи не буде, — підтвердив Гельмут.

Попеску знав своїх підлеглих, тому з усіх сил намагався бути спокійним:

— Добре, пийте чай, але слухайте, що я буду казати.

— Слухаємо вас дуже уважно.

— Як ви зрозуміли, алярм!

— Знайоме слово.

— Жартуватимете, коли усіх бандитів переловите, а поки що ситуація така: щойно зателефонували з Хотина, що банда, за моїми даними, Теодора Грібана пограбувала тамтешнє відділення «Банка Бассарабієй», взяли дванадцять мільйонів леїв. Тепер вони, озброєні автоматами, на «опель-адміралі» їдуть у бік Чернівців, їх переслідує місцева поліція. Ми повинні виїхати їм назустріч і перехопити, перш ніж вони звернуть у бік Новоселиці, де зможуть сховатися. Отож беріть «мерседес», автомати зі зброярні і — з Богом. Автобус «Фіят-622» з чотою жандарів уже виїхав у той бік.

— Хто командує жандарями? — спитав Гельмут, обпікаючи рот гарячим чаєм.

— Суб-лейтенат Єпур.

— Хай буде, — поблажливо кивнув Кароль, — шефе, автоматів нам не потрібно, а ось по чотири ручні гранати візьмемо.

Детективи допили чай, взяли зі своїх шухляд по п’ять комплектів набоїв, одягнулися — Кароль у твідове зимове пальто, а Гельмут у свій з останнього часу незмінний шкіряний плащ, обидва — у франтуваті капелюхи-«борсаліно», хоча й була люта зима, і вибігли з квестури, прихопивши дорогою у зброярні гранати.

За кермом «мерседеса» сидів Гельмут і вів авто так, ніби це були спортові перегони влітку на сухій дорозі, а не рух по обледенілій, присипаній сніжком дорозі. Їх заносило на поворотах, вони кілька разів мали перекинутися і вірогідно вбитися на смерть, але швидкости не зменшували і вже за Прутом обігнали автобус з жандарями. Гельмут посиґналив клаксоном, а Кароль махнув рукою суб-лейтенанту Єпуру, мовляв, наздоганяйте.

«Опель-адмірал» з грабіжниками вони зустріли біля Чотирьох Корчмів. Сили були нерівні — бандитів повна машина, до того ж вони озброєні автоматами, а ні хотинських переслідувачів, ні чернівецьких жандарів щось не помітно. Плану, як воно водиться за інструкціями керівництва, вони не мали ніякого, тому поклалися лише на інтуїцію. Гельмут розвернув «мерседес» упоперек дороги, детективи вистрибнули з авта і, засівши за нього, відкрили вогонь з револьверів по «опель-адміралу». Бандити у відповідь вдарили з автоматів.

— Два «томпсони» і один «маузер», — визначив Кароль. — А це «орбіта»!

— Заткнути їх гранатою? — спитав Гельмут.

— Ти не докинеш, тут понад сто метрів.

— Тоді хоч налякаю. — Гельмут жбурнув гранату у бік «опель-адмірала», яка шкоди бандитам не завдала, але стріляти вони перестали.

— Бачиш, — Гельмут поміняв обойму у своєму парабелумі, — ось так ми їх будемо забавляти, доки прибудуть жандарі.

— І ті хотинські з того боку, — додав Кароль, набиваючи свій блискучий піжонський кольт.

— Ну що, — Гельмут насунув на очі капелюх, — я щось замерз, може, трохи постріляємо.

— Давай!

Обидва висунулися з-за авта і вдарили по «опель-адміралу»: розбили вітрове скло, фари і, судячи з пронизливого вереску, поранили або вбили одного бандита. У відповідь заторохкотіли автомати. Кароль і Гельмут залягли за шини, перечекали шквал стрілянини, а потім жбурнули по гранаті. Через якийсь час вони помітили, що розбійники міняють тактику: четверо з них, по два з кожного боку, бігцем кинулися у придорожні шанці і почали просуватися до «мерседеса».