Бронзовий чорт
Бронзовий чорт читать книгу онлайн
Это роман украинского советского писателя в двух частях ("Бронзовый черт" и "Марафон длиной в неделю") о попытке гитлеровской разведки организовать покушение на Верховного Главнокомандующего Красной Армии, а также о работниках контрразведки СМЕРШ, своевременно обезвредивших фашистских диверсантов.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
– Цієї ночі вартували?
– Ні.
Бобрьонок швидко прикинув: людина з лісу, напевно, не могла знати про засідку – йшла до села й завітала до Параски, а та вже відправила зайшлого до хліва, а потім і сама тихенько подалася туди.
Майор перезирнувся з Толкуновим. Справді, були випадки, коли абвер закидав шпигунів на раніше підготовлені явки чи людей із місцевих, які могли використати своїх родичів та знайомих. Запитав у голови:
– А як вона, Параска? Нічого за нею не водиться? Гавришків стеїіув плечима.
– Не чув… Хоча, от що… Я людина тут нова, та дійшло й до мене: був у Параски хлопець, з оточенціві., А перед тим, як наші прийшли, зник.
Це вже була принаймні якась ниточка, за котру можна було вхопитися, але майор, підморгнувши непомітно Толкунову, відрізав:
– Пусте… Ті оточенці, які до дівок поприлипали, давно вже в армії. Вибачте, старшина, – потиснув ліву руку Гавришкову, – нам уже час, машина чекає.
Справді, «віліс» стояв на протилежному березі річки і шофер навіть кілька разів просигналив, – даючи знати, що прибув у точно визначений час.
Вони проїхали селом повільно й не криючись, і Бобрьонок із задоволенням побачив, що Параска стоїть на ґанку.
Жінка провела «віліс» довгим поглядом, офіцери проїхали так близько, що Бобрьонок зумів побачити навіть вираз Парасчиного обличчя – якийсь відчужений і байдужий, а може, це тільки видалося йому, бо Параска навіть махнула їм, і майор підвів руку, відповідаючи на вітання.
«Віліс» зупинився там, де з лісу на путівець вийшов кульгавий. Шофер Віктор витяг досить великий шмат брезенту, розстелив на траві, її розшукувачі простягнулися на ньому, дивлячись, як порається хлопець.
Віктор поставив на брезент повний термос міцного й солодкого чаю, гострим ножем відкрив бляшанку тушонки, поклав півбуханця хліба – то був офіцерський пайок, але Віктор від себе додав ще кілька помідорів і дві цибулини, встиг заскочити в Маневичах на базар. А що таке помідори? Зараз вони коштують копійки, тітки виносять відрами, бо вродили…
Віктор явно применшував свою роль в організації додаткової пайки, грошей у нього, як правило, не було, та їй які гроші в звичайного єфрейтора, мабуть, стрільнув когось із знайомих – добра душа, розіб'ється, а зробить приємність.
Толкунов лежав горілиць, вдивлявся пильно в небо, наче й справді в його безхмарності було щось дивне, і капітана, мабуть, не обходила Вікторова турботливість. І взагалі наче ніщо не обходило: ні помідори, ні масна тушонка, котра пахла так, що в Бобрьонка рот давно сповнився слиною, капітан міг обійтися навіть без гарячого чаю, міг обійдися без усього, аби був міцний тютюн та кусень хліба із сіллю – славився у Смерші своєю невибагливістю і байдужістю до так званих матеріальних благ, задовольнявся мінімальними і майже ніколи не скаржився. Правда, це не виключало того, що за нагоди міг і випити в колі товаришів, і смачно попоїсти.
– Готово, – сказав Віктор.
Толкунов перевернувся на живіт, одбатував великий шмат хліба, витягнув ножем з банки тушонку й почав жувати повільно, немов не було виснажливої ночі й голодного дня. Не відриваючись від їжі, запитав у Бобрьонка:
– Вітьку відпустимо?
– Звичайно, щоб машиною тут і не пахло. Толкунов зиркнув на годинник.
– Дотемна ще лісом походимо.
– Угу, – погодився майор і відкусив половину великого, соковитого й неймовірно смачного помідора. – Ти приєднуйся, – запропонував Вікторові.
– Та я вже…
– Не кривляйся, – сказав Толкунов суворо. – Чим у їдальні годували? Кашею?
– Пшоняною.
– Це тобі не каша.
– Точно, не каша, – посміхнувся той якось просвітлено – справді, що такому здоровому хлопцеві солдатська пайка, на один зуб, а тут тушонка й помідори.
– Я так гадаю, – вів далі Толкунов, – ми пройдемо байраком, я там нагледів одне місце, та, на жаль, ще не встиг обшукати.
З Толкуновим працювати – задоволення. Ні словом ще не перемовились, а вже зрозумів Бобрьонка. От і зараз: розкладає все по поличках, буцім думає однаково з майором.
– Потім ти в хліві засядеш, а я біля Парасчиної хати. Той молодик може раніше прийти, бери його одразу, нам дівка ні до чого, нікуди вона не дінеться, з нею побалакаємо потім, а ось на її хахаля мені дуже хочеться глянути.
– А не краще нам обом – біля хати?
– Навіщо?
– Якщо не один він з лісу вийде?
– А дівка дарма шлях до хліва проклала? Всі туди підуть. Я там роздивився, коли поверталися: є гарне місце, звідки й Парасчина хата проглядається, й підступи до хліва. Я тобі на допомогу завжди встигну.
– Встигнеш, – погодився Бобрьонок, – а коли він чи вони до хати прийдуть?
– Ну, з двома я сам упораюсь, – спокійно мовив Толкунов, зрештою, Бобрьонок добре знав, що справді впорається. – А якщо їх буде більше, тобі свисну,
– Домовилися.
Вони швидко прикінчили все, що виклав Віктор на брезент, не лишили нічого і в термосі. Не чекаючи, поки той прибере, заглибилися в ліс.
Толкунов узяв круто праворуч, і скоро розшукувачі спустилися до не дуже глибокого, але темного, із струмочком на дні байраку.
Капітан виламав з ліщинового куща міцну палицю, розсував нею чагарники, іноді, як справжній мінер, тицяв за гостреним кінцем у грунт, нічого не знаходив, але не лаявся і взагалі нічим не висловлював свого незадоволення.
Майор ішов метрів за п'ятнадцять від Толкунова протилежним боком байраку, точніше, не йшов, а, як кажуть, просувався, – вся зона ліворуч од струмка належала йому, і не помітити чогось підозрілого просто не міг.
Пройшли з кілометр, байрак повертав, починалася досить широка скалубина.
Бобрьонок зупинився на мить, орієнтуючись, і тут Толкунова спіткала перша удача. Біля самого струмка помітив на траві жменьку свіжої землі, вона не могла опинитися тут випадково (взагалі, нічого випадкового в лісі, на глибоке капітанове переконання, не було й не могло бути), його око відразу зачепилося за цю свіжу грудку. Правда, її міг лишити лось чи кабан, однак тварина лишила б і сліди, а слідів не було – жодного сліду, тільки жменька піщаного лісового грунту.
Толкунов опустився на коліна біля грудочки, Бобрьонок одразу помітив це й запитав:
– Щось знайшов?
Капітан тільки підняв застережливо руку, розглядаючи землю. Обережно зняв верхній шар – земля була ще волога всередині, не встигла просохнути й розсипатися, отже, грудка опинилася тут порівняно недавно.
Толкунов уважно роздивився довкруж. Помітив ледь прим'яту траву й розрізану чимось гострим бур'янину. Підійшов туди, запустив палець під зрізане стебло й підняв шматок вирізаного та акуратно покладеного назад дерну. Розгріб грунт і побачив шовк парашута. Лише тоді підкликав майора й показав, як диверсант добре, із знанням справи закопав парашут.
– Він вибирав землю жменями, відносив і кидав у струмок, – пояснив. – А що грудку випадково впустив – якби не вона, ніколи б не знайшли.
В тайнику лежав лише парашут, залишений кульгавим, шовк був розірваний, вони приклали клапоть, знятий з дуба, – все сходилося, і Бобрьонок уперше подумав, що, певно, літак скинув лише одного парашутиста. До того ж шпигуна, який добре знав навколишню місцевість.
Майор швидко зорієнтувався. Диверсант зробив невеличкий гак, метрів триста чи чотириста, щоб закопати парашут. Він поспішав це зробити одразу, либонь, у гарячці забув про пошкоджену ногу. Обладнавши схованку, поспішив до Жашковичів, але тут нога дала про себе знати. Перебинтував її, вийшов на путівець і дістався до хати Параски.
І, можливо, вся ця історія якось пов'язана з оточеіщем, що прижився був у молодиці.
Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями – вилежувались на м'якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, проте одразу вгамувався. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить, не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою і настирливішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк: