Бронзовий чорт

– Чим можу служити?

– Ви місцевий? – уточнив Толкупов.

– Ні.

– Зі Сходу?

– Із сусіднього села.

Видно, відповідь дещо розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків одразу збагнув, що саме ие сподобалося капітанові, бо додав:

– Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітане, маю два поранення і чотири ордени.

– Чому ж цей маскарад? – кивнув Толкунов на вишиванку. – Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди.

– Щоб усі в селі знали, який герой?

– А що в цьому поганого?

– І так знають, – пояснив голова. – Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.

– Злякався? Старшина набурмосився.

– Прошу вас, в якій справі? – запитав суворо. Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова і почав делікатно:

– Каштан мав на увазі…

– Знаю, що він мав на увазі, – перебив його сердито Гавришків. – Але ж шановний капітан сидить у штабі й тільки іноді вибирається з- за письмового столу, а тут стріляють, зокрема у сільрадівські вікна, й без цього, – витягнув з кишені гранату, – та без автомата до лісу й не потикайся.

Звичайно, він не знав, як Толкуиов пробиває консервну бляшанку й що на рахунку в нього мало не три десятки диверсантів, однак Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:

– Бандерівці приходили в село?

– Ще ні, але в Кодрах були позавчора, – махнув куксою на ліс. – За п'ять-шість кілометрів. Та береженого й бог береже.

– І як ви, – кивнув Бобрьонок на відтяту руку, – з автоматом?..

– Призвичаївся. Людина, якщо дуже потрібно, до всього призвичаїться.

– Сторонніх у селі нема? – суворо запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.

– Здається, нема.

– Чому – здається?

– Село велике, за всім не вгледиш.

– Мусиш.

– Та мушу, – раптом легко погодився Гавришків, – але ж не завжди виходить.

– Треба попитати людей, – попросив Бобрьонок, – може, хтось сьогодні вранці бачив людину, що накульгує. Чи кількох чоловіків. Можливо, військових.

Гавришків не став уточнювати, кого саме має на увазі майор, і це сподобалося Бобрьонкові: хоча, зрештою, лю- дина військова й має знати що до чого – чим менше ставиш запитань, тим краще.

Голова докурив цигарку аж до пучок, вони були в нього й так жовті, припалені, недбало кинув недопалок і мовив якось знехотя:

– Чув я, Настька казала…

– Що? – не стримався Бобрьонок. – Яка Настька? Голова пояснив:

– Є в нас така гергепа, вибехкалася на сажень, ніхто заміж не взяв, то злоститься. На жінок особливо, і чув я сьогодні: паплюжила Параску Ковтюхову. На світанку бачила, як та до закинутого хліва бігала. Настька, звичайно, за нею, причаїлася в байраці, півгодини, каже, лежала, змокла вся і вихолодилася, та недаремно: бачила, як із хліва до лісу чоловік пішов. Певно, Парасчин коханець, а може, й бандера. Хоча, це не виключає одне одного.

– Не казала – накульгував? – нетерпляче запитав Толкунов.

– Ні, не казала.

– А як би цю Настю побачити? – поцікавився Бобрьонок.

– На цвинтарі. Могилу копає, більш нікому, чоловіків У селі нема, – пояснив Гавришків, немов пробачався. – Старі й діти лишилися та інваліди. Й поховати по-справжньому нема кому… – Він не встиг договорити, як двері хати розчинилися, почали виносити труну, й Гавришків поспішив туди.

Першим ішов піп – розмахував кадилом і бурмотів щось, баби хрестилися і кланялися, за ними несли труну: попереду підставили плечі Гавришків і кульгавий Степан, далі – жінки, вони були значно нижчі на зріст, і труна якось неприродно задиралася вгору, Бобрьонкові чомусь здалося, що покійниця хоче вислизнути з неї. Та все ж труну благополучно вмостили на фіру, поклали поруч віко, й траурна процесія рушила вузькою вулицею вниз до річечки, за якою на крутому березі стояла старенька дерев'яна церква із цвинтарем.

Майор з Толкуновим попленталися слідом. Позаду них прилаштувався лише дід у капелюсі, йшов, ледь переставляючи ноги, але запропонував офіцерам:

– Ви на поминки верніться, не пошкодуєте. Бімберу повна сулія, а кому пити? Баби на цьому не розуміються, їм що бімбер, що казьонка – все одно без користі, прошу я вас…

Через річку колись був перекинутий міст, його розібрали, лишилися тільки дві колоди, по яких і почали переходити люди. Фіра поїхала вбрід, грунт тут був глизявий, а коняка й так ледь переставляла ноги, кульгавий Степан вйокав на неї й підбадьорював батогом, але скоро фіра остаточно загрузла. Дві жінки спустилися туди й разом з головою сільради почали штовхати. Нарешті фіра важко зрушила й вони пішли за нею вбрід – добре, що вода ледь сягала колін.

А вгорі по колодах над фірою з труною повільно просувалася вервечка чорних жіночих постатей – видовисько було таке сумовите, що навіть балакучий дід принишк: зупинився, почав хреститися, й губи в нього дрібно тремтіли.

Біля могили стояла висока жінка – в її вигляді не було нічого жіночого – пласка й безгруда.

Голова розуміюче перезирнувся з Бобрьонком, офіцери відійшли вбік до церкви, сіли на лавицю під бузковим кущем і дочекалися кінця похорону, хоч Толкунов і габзував крізь зуби клятого попа, який явно затягував процедуру.

Нарешті голова підвів до них Настьку. Бобрьонок запропонував жінці місце на лавці, проте вона відмовилась, стояла, спираючись на лопату з сирою, ще не обтрушеною землею, і очі в неї тривожно бігали,

– А розкажи, Настю, – ласкаво, мало не ніжно почав Гавришків, – як ти вранці Параску вистежила…

– Для чого? – запитала Настя. Голос у неї був чоловічий, майже бас.

– Цікавляться люди.

– А що цікавого? Параска – курва, всі знають, що коханця принадила, жив з нею, не криючись, може, то він і був…

– Може, – погодився голова. – А ти не помітила, той жевжик, що з хліва до лісу подався, не накульгував?

– Може, й накульгував, – Иастька наступила великим солдатським черевиком, обліпленим рудою землею, на заступ, увігнала його в грунт. – Але для чого Парасці кульгавий?

– Коли саме ви побачили Параску? – спробував уточнити Бобрьонок. – О котрій годині?

– А в мене що, дзиґар є? – Вперше Настька зобразила на обличчі щось схоже на посмішку. – Темно ще було, ледь сіріло.

– Де живе Параска? – запитав Бобрьонок.

– Ви з Пилипівського лісу прийшли? – уточнив голова. Майор кивнув, і Гавришків пояснив: – Повз Парасчину хату проходили, крайня, мало не в лісі.

– І бабця в неї глуха?

– Недочуває.

Бобрьонок згадав звабливу молодицю і те, що вона явно чогось не договорювала.

Але для чого їй посеред ночі потаємно пробиратися до хліва? Якщо парашутист вийшов з Пилипівського лісу, одразу шмигонув би до Парасчиної хати.

– Ви точно бачили, що із хліва па світанку вийшов чоловік? – запитав Бобрьонок у Насті.

– Не сліпа ще. І Параска одразу назад до села… Курва вона – я кажу, й все село знає.

– Добре, – махнув рукою майор, – дякую. Тільки от що: про нашу розмову нікому, щоб Параска не дізналася.

– Аякже, не скажу, – злостиво зблиснула очима Настя, для чогось енергійно зробила в землі заступом скіпець, закинула заступ на плече й почвалала, як справжній землекоп, широко, по-чоловічому.

– Не вірте, рознесе поч селу, як сорока, – плюнув на млю Гавришків і затер чоботом. – Язиката..

Майор поділився з ним своїми сумнівами: все ж не міг збагнути, для чого жінці бігати вночі до хліва, коли кращого місця для побачення, як у власній хаті, знайти важко.

Голова подумав трохи й пояснив:

– Усе правильно, і ця Параска голову на плечах має. Ми із Степаном, он, бачите, поїхав, – вказав пальцем на кульгавого, який погнав фіру назад до села, – біля Парасчиної хати засідки влаштовуємо. Бандери якщо прийдуть, то з того боку. Ми там і крутимось…

– І Параска не могла не знати цього?

– Звичайно, очі ж має… Та й не крилися ми від неї. Там за подвір'ям оденок стоїть, то ми в ньому.