Предок

До цього часу, кажу, дівчина жила, як жилося, терпіла покірно, брала те, що життя несло їй, і в голову не спадало їй прирівняти власне життя до того, яким жгівуть інші, та спитати: чому живе вона так, чому бідує, чому поневіряється? До цього часу оповідав хто, що ось там пані Тицька-Петацька пошила собі таку й таку сукню, з такими й такими причандалами, й коштує та сукня 300 карбованців,— дівчина одказувала: «Еге? Певно добра десь сукня!» — й без усякого жалю поглядала на свою стару перкалеву, й у голові їй не спадало спитати: чому Тицька-Петацька має собі за 300, а вона за 3 карбованці? Оповіда хто, що там пан Паршинський купив собі коней по 500 карбованців,— дівчина не вражаючись оглядала свої ноги у подертих черевиках і цікаву панчоху, що виглядала звідти,— ті ноги, що весь вік були її одинокими кіньми,— й не відказувала, не жалувалася.

— О, він багатир! — казала дівчина, й цього доволі було для неї.

Так було до цього часу, і нараз у голові стало питання: чому це було усе так?

Бо така була її доля.

А чому в неї така доля, чому не інша? Чому вона бідувала? Хто в тім винуватий, що батько мучив її, що мати свариться, нарікає на неї цілий день? Що вона сама мерзне в своїй хижі, що мусить бігати за копійкою?.. І вперше сама відказала собі на це: «Люде».

Вона оглянулася на своє життя й бачила там не саме одне лихо: побачила вона там кривду, кривду без кінця; вона вже вважала себе не «бідною дівчиною», а скривдженою. Вона тепер гнівалася на життя, на людей: чи допомогли вони їй, чи підкріпили, чи привітали, хоч словом ласкавим обізвалися потім, образивши, скривдивши її?.. Та не хоче вона й слова їх ласкавого: порубаного слізьми не загоїш!.. Зони знищили її й потім нявчать солодко: «бідна дівчина», «бідна дівчина». Скільки разів чула вона це за собою й яка б рада була тепер оці слова кинути їм, щоб подавились вони їми... А перед очима ставали спогади, як поневірялась вона, як кривдили її... До цього часу вона терпіла, тепер не могла терпіти. Спогади пекли, дошкуляли її, й вона корчилась, як від болю, на своєму ліжкові.

Така година—бо часом це в одну годину разом станеться — багато змінює в чоловікові: наче народиться вдруге. Як є в його сила й хист і воля дужа — поставить він мету свою перед собою, постановить добувати долі або метиться; і вийде з його або щось добре, або зле. Але що ж тому робити, в кого нема ані сили, ані хисту, ані волі дужої, хто увесь вік тільки тужив, хто сам не ступив, рукою не посунув, як не штовхав його притьмом голод або чужа воля?..

Дівчина мучилася: то кляла, лютилася, то плакала, нудилась, не знаючи, що робити; а спогади, спогади в'їдливі, пекучі йшли без краю, без кінця; на хвилинку голову мов па-мороки заб’ють, а потім знову... А тут ще мов навмисне лізли у вуха уривки якогось мізерного вальсика, якого рипали на тому вечорі дві скрипки, й оцей вальсик допікав дівчині найгірше, одриваючи від думок, що стояли над душею тепер. Вона сиділа на ліжку, притулилась до стіни, і раз по раз тиснула голову руками; тулилася до стіни, стискала плечі, ламала руки, мов хотіла видавити з себе думку, що робити їй тепер. Вона відчула, що не може жити так більше; не було в неї нічого, окрім батьківської науки, а тепер ця наука вже більше не гоїла ран її душі; вона кинула її... Що ж тепер робити? І, дурно силкуючись надумати, вона тужила та мучилась...

Й відразу надумалася. Наче не від неї самої вилинула думка — вмерти. Дівчина здригнулася, наче до огню доторкнулася; усе в голові закрутилося й пропало. Наче чоловік розбігся й став відразу: під ногами круча і яряться там сиві хвилі; відскочив він з переляку, кинувся в другий бік — і там шумить хвиля, ще у інший — і там так само. І чує чоловік, що нема вже йому дороги, що мусить він загинути тут, посеред безкрайого темного моря.

Таке було з дівчиною. Смерть лякала її; вона хотіла знайти собі інший вихід, починала думати про щось інше, але думки усе на те звертали, що нема іншої дороги, тільки вмерти,— наче того химородника у Гоголевому оповіданні, що, куди б не їхав він, якась сила велетня усе тягла його до місця його кари. Страх брав її, як думала вона про смерть; вона здавалася дівчині якоюсь темрявою порожньою, вона чула наче холодне повивання від неї й кидалася мерщій до життя, але тут уставали такі спогади, такі образки, що вся її охота до життя пропадала. Краще було вмерти, аніж знову пити гірку свою чашу, поневірятись, бідувати в кривді, у всяких образах; краще була б смерть, хоч і віяло від неї такою пусткою, таким холодом. І вона чула вже ту смерть коло себе, наче налягала вона на неї; вона пручалась, вибивалась, а та наче давила її, забираючись своїми щелепами глибше та глибше. Не рухаючись, аж похолоділа, сиділа дівчина, притулившись до муру, прислухаючись до тієї боротьби, що клекотіла в ній, боротьби межи смертю та життям. Смерть брала гору, вона чула це... усе менше та менше пручалося життя в холодних мертвих обіймах... Годі!

Хитаючись встала вона з ліжка й засвітила свічку. Полум'я освітило її лице. Страшно було на неї глянути, таке зробилося з неї за невеликий час!.. Лице змарніло, позеленіло; очі дивились несамовито. Дівчина уся трусилась; вона насилу знайшла корець з водою й поставець з сірниками, почала ламати сірники холодними пальцями й кидати їх у воду. Сірники падали один за другим і мокли у воді, що почала вже смердіти фосфором... Дівчина не чула того духу й не бачила того пиття, що готувала собі; її наче заморочило на хвилину після того всього, що прийшлося пережити за цю ніч. Вона спинилася лише тоді, як сірників не стало й поставець стояв порожній; в корці вода стала рудою й погано смерділа. Дівчина прочумалась відразу і згадала все: її затрясло так, що вона не встояла на ногах і сіла на долівці. Вона помішала пальцем в корці і прибрала трісочки в один куток, але випити не стало сили,й вона поставила корець на долівці перед собою.

Тим часом світло збудило матір, вона знову

заворушилась за запоном і сердито спитала спросоння:

— Що це ти там свічки палиш, Марусю, не даєш спати? Загасила б ти краще, дала б мені чистий покій...— замурмотала маги, ледве вимовляючи останні слова...

Дівчина прислухалася, чи не ворухнеться мати, і, переконавшись, що та спить знову, повернулася до свого корця й задумалася. Нова думка стала в голові. Вона досі думала все за себе, забула за матір, а тепер згадала — і стала її шкода. Люди, бідуючи, докучають одно другому, але наче якось приростають до себе; а ще в такий час, коли збираються вмирати... Дівчина вже не пам'ятала тепер більше, як сердилась її мати, вередувала, їла її; вона забула усе те й любила свою матір, що бідувала, поневірялась укупі. Подумала, як її мати жити буде без неї, й сором її взяв, що хотіла її кинути. «Добрі люди не покинуть»,— сказати хотіла, та й стала: хіба не знала вона, як то жити межи тих «добрих людей»? Той, хто видумав «чесну бідність», мабуть, ніколи не був голодним, не плакав в холоднім покої, не тиснув у тузі голову задубілими руками...

Дівчина хотіла була вже вивернути корця, але знову спинилась: як таки не подумала вона, що мусить з матір'ю й сама бідувати, мусить рятуватись від злих людей, від цього проклятого писаря?

— Не можна, не можна! — аж скрикнула дівчина і, не оглядаючись на материне ліжко, мов боялася, що мати докірливо затримає її або що вона сама втратить рішучість, підняла корця... Поганий дух від сірників заняв її дух. Знову взяв її страх, жаль умирати... Руки затрусились, зуби зацокотіли. Вона ледве перемогла себе, притулила корець до губ...

— Боже, боже! — востаннє з страшенною тугою прошепотіла вона й ковтнула раз... другий... Корець брязнув, впавши додолу...

Свічка якось сумно, мов сирота, блимала в тихім покої. Мати байдуже спала за запоном...

НЕРОБОЧИЙ ГРИЦЬКО КРИВИЙ 2

Волинський образок з початку XVIII віку І

ув хмурий день восени. Сиві, важкі хмари облягли все небо, й воно наче нагнулося, налите водою, нависло хмурою покришкою над самою головою. Повітря було повне вогкості, і дощ мов збирався щохвилини. Сумно виглядав залитий водою шлях, і густі ліси понуро стояли навкруги, тихі, нерухомі, мовчки скидаючи листок за листком на мокру листяну ж настілку. Пташки розлетілись, поховались, і гучливий в'їдливий крик мокрого крука панував сам навколо, наче глузуючи з сумної агонії літнього життя, з його минулої краси й сили.