Червоний диявол

Натомість Балики ще на початку XVIII століття в Києві були. «В одному з виписів із київських міських книг за 16 липня 1708 року зазначається, що «вдова, преждє бывшая житєлка Пєчєрска, а тепер в Києвє мешкаюча» Катерина Баличанка продала свою нерухомість поблизу Воскресенської церкви» (Н.Білоус). Можливо, ця Катерина, вдова Якова, була останньою з роду Балик, які жили в Києві.

Майже до середини XVIII століття дотягнули Аксаки — останній представник роду по чоловічій лінії помер 1749 року. Себто, йдеться про покатоличених, «ополячених» Аксаків — Ян Мартинович начебто перемінив віросповідування на смертному ложі, його сини вчинили це ще раніше. Були й інші Аксаки — про російських Аксакових, що мали з нашими Аксаками спільного предка і спільний герб, вже йшлося. І це ще не все: у тому ж «Реєстрі Війська Запорізького» за 1649 рік значаться аж двоє Аксаків. За припущенням Н.Яковенко («Аксаки, правнуки Тамерлана»), це могли бути потомки тих племінників Мартина Аксака, у яких він колись відібрав батьківську спадщину.

А найцікавішу кар’єру зробили Половці-Рожиновські. Певний Семен Юрійович, вже не Половець-Рожиновський, а просто Половець, син басанського самозванця, рішуче перейшов на козацький бік (як згадати, що вже його батечко був учасником повстання Косинського, то й не дивно) і дослужився до посади білоцерківського полковника. Щоправда, обіймав цю посаду недовго, як запевняли недоброзичливці, відсторонили його через службову непридатність. Більше пощастило Половцям у шлюбних зв’язках. Одна із дочок Семена Юрійовича, Ганна, вийшла за Петра Дорошенка, майбутнього гетьмана. Щоправда, прожила недовго, померла вже через рік після шлюбу, залишивши сиротою донечку на ім’я Любов. Пізніше ця Любов вийшла за Юхима Лизогуба. Їх сином був наказний гетьман Яків Юхимович Лизогуб, гіпотетичний автор «Лизогубівського літопису». Інший син Юхима Лизогуба та Любові Дорошенко, Семен, побрався з дочкою гетьмана Скоропадського, Іриною, їхній син, Семен Семенович Лизогуб, — з Анною Василівною Танською, а донька цієї пари, Тетяна Семенівна Лизогуб, праправнучка гетьмана Дорошенка, внучка гетьмана Скоропадського, вийшла заміж за Опанаса Дем’яновича Гоголь-Яновського і доводилася бабусею Миколі Васильовичу Гоголь-Яновському. От. У маєтку цієї поважної пані начебто гостював Тарас Шевченко.

Повернувшись до Семена Юрійовича Половця, полковника білоцерківського: була в нього ще одна донька, теж охрещена Ганною. (В ті часи не бачили нічого дивного в тому, що рідні сестри звалися однаково, у гетьмана Полуботка теж були дві доньки Ганни, цікаво, що подібної іменної традиції, принаймні щодо дочок, дотримувалися давні римляни). Ця Ганна-молодша вперше вийшла заміж за Самійла Фридрикевича, польського шляхтича, що перейшов на бік козаків, вдруге — за Івана Семеновича Мазепу, тоді ще не гетьмана, а не дуже значного, хоч дуже амбітного честолюбця. Шлюб з Ганною, старшою від свого другого чоловіка удовою з двома дітьми, не з романтичних причин укладався, а мав допомогти тодішньому чигиринському підчашію увійти до кола козацької старшини. Дітей у цьому шлюбі не було і взагалі нічим особливим Ганна Мазепина не відзначилася, переважно займалася домашніми справами і господарством. А все ж завдяки їй геніальний письменник Гоголь виявився посвояченим із бунтівним гетьманом.

Шлюбний фарт не покинув Половців і в XIX столітті: один із них одружився з дівчиною неясного, але дуже високого походження: вона начебто була дитям імператорського дому, незаконнонародженою донькою когось із великих князів. Немовлям її підкинули в дім найбагатшого петербурзького банкіра, вона стала його вихованкою і спадкоємицею.

Але це вже геть інша історія, цю, натомість, пора завершувати — вона й так уже затягнулася понад усіляку міру.

На прощання

Здавалося б, не так складно писати історичні романи. Не треба вигадувати фабулу дай Боже описати усе, що трапилося насправді. Та й з характерами проблем не буде.

Так просто воно, звісно, не є, історичним письменникам чимало доводиться напрацюватися, вибираючи з історичного океану саме те, що йому придасться, розповідаючи цікаво та ще й не без моралі. А от від таких, як ваша покірна служниця, справді тільки й вимагається, що правдивість, уважність і нелінивість.

Все-таки певного кодексу дотримуюся і я, зокрема, намагаюся описати людей минулих епох з точки зору саме їхнього часу, усіляко уникаючи поділу історичних персоналій на добрих і злих та виставляння їм оцінок за поведінку. Дуже при цьому сподіваючись, що і така історія теж комусь видасться цікавою. Когось змусить замислитися. Ще когось — сягнути до поважних історичних праць.

А ще хтось, разом зі мною, порівнюючи події рубежу XVI-XVII століть з найновішою історією, вирішить: хоч пройшло кілька століть, хоч Київ став великим містом, а киян тепер мільйони, та все ж характер міста зостався таким самим.

notes

a4

1

Переклад українською мовою здійснювався за текстом, поміщеним у томі сьомому 8-томного зібрання творів М.Старицького («Дніпро», Київ-1965). Оригінальна назва «Червоный дьявол».

Примітки до тексту поділяються на три категорії:

Кінцеві примітки, помічені римськими числами — примітки видання 1965 року.

Примітки внизу сторінки — або примітки першодруку, або примітки перекладача (ці останні виділені курсивом і помічені як Прим. пер.).

Для пояснення історичних джерел твору додані стаття В.Антновича «Київські війти Ходики» та післямова перекладача.

2

Цехмейстер — начальник цеха (Прим. першодруку).

3

Род однобортного кафтана. (Прим. першодруку).

4

Штука misterium — пробная работа, которую должен был приготовить цеховик для получения звання мастера. (Прим. першодруку).

5

Вступное — членский взнос при вступлении в звание ма¬стера. (Прим. першодруку).

6

Со1lаtіо — ужин, который должен был дать вновь вступивший в цех для цехових братчиков, причем стоимость ужина была строго определена цехом. (Прим. першодруку).

7

Привилегии. (Прим. першодруку).

8

Капщизна — налог с водки. (Прим. першодруку).

9

Варовое — налог с меду. (Прим. першодруку).

10

Солодовое — налог с пива. (Прим. першодруку).

11

Войт — городской голова. (Прим. першодруку).

12

Майтборское — магдебургское городское право. (Прим. першодруку).

13

Городские башенные ворота. Мийский — городской, от мисто, город. (Прим. першодруку).

14

Це суперечить попередньому реченню про те, що на чоботах Мартина Славути шпор не було.(Прим. пер.)

15

Славний, славутній — постійний епітет київського війта і поважніших городян у документах XVI-XVII століть.(Прим. пер.)

16

Справжнє прізвище Ходики — Кобизевич.(Прим. пер.)