Червоний диявол

Як подумати, то кияни з такою ж пристрастю сприймали питання про те, кому належать київські шинки, як і про те, кому належать київські храми. Але це останнє заслуговує окремого розгляду. Ми ж поки що розглянемо певний ідеологічний пункт.

Добра давнина і грізна новина

Ми звикли до уявлення, що з бігом часу становище основної маси людей, їхній рівень життя й добробуту та соціальний устрій покращуються. Хоча й нарікаємо інколи на занепад звичаїв порівняно зі старими добрими часами, все-таки не дуже б хотіли у ті добрі старі часи перебратися. І загалом віримо у науковий, технічний, суспільний та всякий інший прогрес.

Варто б, однак, пам’ятати, що ця ідея прогресу є доволі свіжою, сформованою чи не в добу Просвітництва. В попередні історичні епохи люди думали зовсім інакше. Античність вірила у золотий вік на початку існування світу, який потім змінився іншими віками, кожен гірший за попередній, аж до найгіршого, залізного, що вже припав на їхню долю. Людина середньовіччя і раннього модерну протиставляла давнину новині. Давнина була доброю, випробуваною часом, суголосною потребам та звичаям, новина — щонайменше підозрілою, а то й відверто зловісною, нічого доброго вона не приносила, від неї слід було забезпечуватись та захищатися.

Це загальне уявлення домодерної Європи і, мабуть, усього домодерного часу взагалі, однак кияни XVI століття мали особливі причини протиставляти давнину новині, віддаючи рішучу перевагу цій першій. У майже забутій, замерхлій, але все ще живій десь у глибинах історичної пам’яті давнині зостався золотий Київ з могутніми князями, величезна держава, знана і шанована у всьому світі, прекрасні храми, розкішні будівлі, — годі було сумніватися в їхньому існуванні, адже досі зосталися їхні сліди та руїни.

Повільно відходив у давнину Київ литовської доби, — з добрими толерантними князями і королями, які дбали про місто, давали йому всілякі пільги та привілеї, не чіпали усталених форм життя, не накидали величезних податків. Забувалися, натомість, розорення, пожежі, епідемії та інші нещастя, які не щадили той давній Київ.

Новина, навпаки, не обіцяла нічого доброго. Кожен новий податок майже офіційно звався «новиною». Новина — це приходні з підозрілою репутацією, які неспроможні засвоїти добрі та узвичаєні норми міського життя, хочуть лише використати Київ наче драбину, якомога швидше забагатівши і забравшися де-інде. Це нові релігійні конфесії та рухи, які не миряться з давньою вірою і ставлять місто на межу, а то й за межу релігійних воєн, — ще й яка новина для Києва, який навіть християнство прийняв доволі мирно, без великих заворушень. Це стрімке збагачення одних і збідніння інших. Нерозумні, навіть смішні моди, потяг до зайвої і шкідливої розкоші, забування доброго давнього у погоні за ефемерними одноденками.

А пройде ще кілька десятиліть, над Києвом прокотиться нова історична буря, змінивши його до невпізнання, — і зітхне якийсь коментатор, читаючи про дрібну судову справу кінця XVI століття: «Тогді добре було на сім світі мізернім».

Все це речі загальновідомі і часто описані (зокрема, про протиставлення новини і давнини багато писала Наталя Яковенко, скажімо, у своїй книзі «Паралельний світ»). Але варто б звернути увагу, як ця ідея відбилася на сторінках «Червоного диявола».

Ще й як відбилася, ледь не з самого початку пан війт у видозміненій формі, цитує відомий, хоч і пародійний витвір на захист давнини — «Промову Івана Мелешка, каштеляна смоленського».

«Чи ж так було у добрі старі часи? Жили собі люди просто, зате сито. Ніяких цих нових звичаїв не знали. Пили мед та пиво, горілку дзюбали, а ні тих угорських, ні мальвазій і знаку не було. Їли добре по-старожитньому кашку з грибками, чи вареники, чи гуску з капустою, а на свята і кашу рижову з шафраном та дзіндзівером, а тепер спорудять усяких цих легумін та паштетів: наче гори стоять! А хоч би й одежа: мудрує вельможне панство, а за ним і городяни тягнуться. І людям соромне, і богу противне носити стали: черевики на високих підборах, шапки-магерки, кунтуші усілякі! «Ех, — махнув війт рукою, — не так жили у давнину, зате міцно стояли за свої привілеї, за свої права, — усі, як один!»

А оригінально було так:

«Торты гетые цынамоном, мигдалами цукроваты. А за моей памети прысмаков гетых не бывало! Добрая была гуска c грыбами, кашка з перчыком, печонка з цыбулькою или чосныком, а коли на препышныє достатки — каша рыжовая з шафраном! Вина венгерского не зажывали перед тым. Малмазию скромно піяли, медок и горЂлочку дзюбали. A грошы подостатком мЂвали, муры сильныє муровали и войну славную крЂпко и лучшей держали как тепер». (Іван Мелешко. Промова на Варшавському сеймі 1589 року, насправді ж це не сеймова промова, а тогочасна пародія на неї.)

І хоча ця промова, вочевидь, писалася для розваги, звідси і скромна мальвазія (насправді одне з найдорожчих тогочасних вин) і куплений у Києві на тандеті (дешевому ринку) годинник — для того часу високотехнологічний продукт, витвір високої науки, яким зовсім не на тандетах торгують, то все ж загальний спосіб мислення відтворено правильно. Справді, навіщо ганятися за модами, якщо і давній одяг був гарним та зручним, — недурно ж Галочка-війтівна, намагаючись якомога гарніше прибратися для зустрічі з коханим, переглядає не лише свої, а й материнські і навіть бабчині убори. І, з’явившись на людях, викликає загальне захоплення городян.

Але коли б то річ зводилася лише до недоречних мод!

«— Скажімо, що війт наш славний і твердо за наші права стоїть, і давнини міцно тримається, та куди йому проти цих собак!

(...)

— Нехай повернуть нам наші давні вольності, яких ми заживали за старих королів, — вів далі війт, — щоб знову все сталося у славному городі, як і здавна було!

(...)

«Правда, нема таких маєтностей, які от тепер придбав собі Ходика, зате давнє добро, дідівське, чесно нажите, а не награбоване, як у тих харцизів!» Війт сердито стукнув палицею по снігу. Ех, не лежить його серце до цих нових людей, себто, отак не лежить, а що поробиш? Дожився, пане війте, до краю, довелося на старості літ у Ходики допомоги шукати, до нових звичаїв звикати...

(...)

— Старе, старе!! — війт усе більше і більше гарячкував. — Старе тепер нікому непотрібне... Нове йде... Та коли б ти старе пам’ятав, то не смів би такі речі серед вулиці вести!»

Що ж, цього разу давнина наче перемагає.

«Будемо жити, як здавна бувало! Ти за нас, а ми за тебе будемо стояти, як досі стояли і як здавна стояла наша київська земля!

Житимемо старим звичаєм, без сварок і суперечок.

— Гей, панове городяни київські, цехмайстри, майстри і підмайстри, кушніри, золотарі та кравчики, — гучно кричав пан війт, скликаючи гостей, — ковалі, сідлярі і шевчики, чоботарі та каменярі, столяри і теслі, олійники, воскобійники, всі почесні крамарі та городяни київські, всіх прошу на широкий двір, на веселий пир старожитнім звичаєм, давнім звичаєм, як бувало і за наших дідів та батьків. «Яко мы никому не велим старовыны рухати, а новыны уводыты».

Та ба! Ми-то добре знаємо, що перемога ця тимчасова і більше уявна, адже новина вже з усіх сил грюкала в двері. А то й пробиралася потихеньку до самого серця міста, часто запевняючи при цьому, начебто єдина її мета — захистити добру святу давнину.

На цьому етапі обговорення можна вже визнати, що загальне тло київського міського життя описане. Пора нам братися за персоналії. Сподіваюся, що цей опис виявиться цікавішим. Адже хоч би як ставитися до тодішніх киян — мали вони чимало вад! — то одне безсумнівне: їхнє життя не було ні нудним, ні убогим. Навпаки, якби зібрати докупи усі ті пригоди, що випали на їхню долю, і ті авантюри, які часто самі вони й влаштовували, то вистачило б на цілу пригодницьку бібліотеку.

Ми, однак, не піддамося спокусі романтизувати дійсність, а писатимемо все суворо і згідно з правдою.