Позичений чоловiк

Спасибі ж тобі, Одарко Дармограїхо, за шану. Як у лісі гукнеш – так і відгукнеться, отож, маю таки відгукнутись тобі, маю віддячити, виправдати високе твоє, хоч і не всенародне, довір’я!

X. ЖИВЕМО, ЩОБ ЇСТИ , А ЇМО, ЩОБ ЖИТИ

Мартоха десь по хатах гасала, щоб поклямцати язиком, наче терницею, орудувала тим язиком так, як гайдамака ножем, то я вже сам води зогрів, шию собі намилив і спину натер. Знову, як має бути, вирядився в небіжчицький свій одяг, узяв Мартошину хустку, схопив пляшку слив’янки – й за поріг. Але так зразу не подався з обійстя, заглянув у хлівець і тут, у хлівці, всмак поцілував телицю в білу латочку на лобі. Жалко мені було розлучатися з телицею, наче з дитиною рідною, та що вдієш: моя доля, як говориться, та рубає дрова.

Ніч, як і вчора, зірками блимала, наче злодій із-за тину, пахло в Яблунівці кропивою, бузиною та матіолами, як ішов я, позичений Хома Прищепа, до Одарки Дармограїха Ішов і про чортів думав, які начебто колись водились, а тепер перевелись. Але хіба перевелись, коли ось править мною хороба якась, мовби чорт болотом! Сказано в народі: орав чорт вовком – та й хліб їв. То чи не обернувся я нині на того вовка, яким чорт оре та ще сподівається і хліба з’їсти пухкого, питльованого – і мати до хліба всякого навару доста ненормованого? Бо так і здається, що продав рогатому праведну душу свою.

Йду собі спроквола, про чортів гадкую, чи то вони мною гадкують, почуваюсь отим вовком, яким рогаті подеколи землю під хліб орють, аж тут уже куток, на якому живе Одарка Дармограїха, ось і хата її світить вікнами так, наче того світла в хату налито з верхом, і тепер воно через вінця ллється.

Здоровий, у півбика зростом, собака не кинувся на мене й не став шматувати моє святкове покійницьке вбрання, а припав на лапи й повз поповзом, наче біда, від воріт до ганку. А я вчепився за пляшку слив’янки, мов сліпий до плота, й думаю: спробує моє міліцейське галіфе полатати – слив’янки не пожалію, об ікла розіб’ю!..

Одарка Дармограїха сиділа за столом, як на картині намальована. Вбралась у все чисте й крамне, її вишивана блузка нагадувала квітник під хатою о літній порі, коли якої там тільки квітки не знайдеш, та всі в розповні, пишні, духмяні! Біла шия лебедина виростала посеред цього квітника, а голова Одарчина була схожа на велику багряну мальву. І коли вже мені в ту мить про квітки думалось, то губи її тремтіли, як тремтять пелюстки маку на вгороді, коли ледь-ледь повіває літній вітрець, а очі її у віночках брів скидались на два живі чорнобривці-повняки, на яких блищить ранкова роса і на які ось-ось, здається, прилетить бджола.

А груди... Що я можу сказати про груди, коли мої очі паслись і по грудях, але могли тільки запримітити, як вони здіймаються й опадають під вишиванкою, відтак пишні вишиті квітки наче ворушаться, наче хвилюються неспокійні. А про самі груди можна було лише здогадуватись, що, може, схожі вони на два книші чи на дві паляниці. А може, на двох добре відгодованих голубів, які, ситі й обважнілі, пробують злетіти – й не годні, тільки ледь-ледь ворушать сизими крильми?..

– З понеділком, Одарко, і будь здорова у своїй хаті, – привітався.

– Доброму чоловіку продовж боже віку, – не слова, а золоті бджоли полетіли з квітки отого маку, яким видавались Одарчині губи. – Заходь, Хомонько, будеш найдорожчим гостем. Ти ж бо від Мартохи навідався, за телицю прийшов до мене чи так, від себе, з якоїсь принуки?

– За телицю прийшов.

– То прошу тебе, Хомонько, до столу, та й почнемо трапезу.

Я не чревоугодник, як нема чого на зуб покласти – можу й ріску перехопити, краплиною закропитись. І не перебірливий – як не солодкий, то квашений кавун з’їм, якщо не вареного опенька, то смаженого підпенька злигаю. І живіт мій годен перетравити не тільки галушки чи лемішку, а й залізні локшини, а й вареники з глини й тирси. Пити брагу – то п’ю брагу, полоскати горло вишнівкою – то вишнівкою, чамріти від сивухи – чамрію від сивухи.

Чого тільки на столі, застеленому полотняною гаптованою скатертиною, не було! Пшеничний білий хліб так тонко покраяно, що, здавалося, зараз дмухнеш – і скибки полетять по хаті, мов гусяче пір’я. Куряча смаженя з макітри пахла так знадливо, що, либонь, було чути на сусідському кутку псам, які завивали й гавкали. На великій, як місяць, пательні лежала гора смажених на маслі грибів; біля пательні стояла порцелянова таріль, на якій рум’яними зблисками красувалось таке кільце домашньої ковбаси, наче то десяток товстих гадюк згорнулось докупи на зиму; на другій тарелі лежали свіжі пелюстки шинки – вони аж промінились, аж іскрились, і здається, що в кожну пелюстину такої блискучої шинки можна було б дивитись, як у дзеркало, й бачити кожну зморшку на своєму обличчі. У полив’яному полумиску синіми лобиками-гузенцями світилась редиска, з другого полумиска біліла скіпетровидна обчищена цибуля, з третього ціпились зубаті кулачки часнику, з четвертого пахло кропом, петрушкою, сельдереєм, – і все це було полито молоденькою сметаною.

Та вінцем столу, либонь, було кілька пляшок оковитої, що стояли, мов учні з ремісничого училища, плече в плече, і в їхніх білих голівках вгадувалась якась одчайдушна зухвалість і виклик!

– Та я вже наче ситий, – мовив для годиться, сідаючи за стіл. І так чомусь умить заскучав за тією чаркою, мов собака за києм.

– Живіт не дзеркало, в животі не видно, – чемно мовила Одарка Дармограїха. – Може, ти тільки вдома оскому зігнав, а кажеш, що з’їв обух.

І почалось: куди очі та голова за тим столом – туди й живіт. Перша чарка горілки сама пішла, друга слідом за нею побігла, мов дурний топитись, а вже третя за першою та другою подалась, ще й навприсядки танцювала. Ну, думаю, ото як із пісні слова не викинеш – так мене з-за цього столу не висадиш. Одарка теж не цурається страв, гомонить:

– Коли б шинка крила мала – під небесами б літала.

А я їй натяком відповідаю:

– Скатертина дуже ненажерлива – хоч скільки годуй, то не нагодуєш.

– Хіба ти, Хомо, їсиш? Всі страви-потрави самі їдяться, а ти й зогледітись не встигнеш, як вони вже себе поїли. Хіба то ти, Хомо, горілку п’єш? Вона сама ллється за комір. А я, Хомо, люблю, коли чоловіки п’ють і їдять. Про мене ніхто не посміє сказати, що в моїй хаті гості гуляють, мов собака на вірьовці.

Випив я ще чарочку – і кріплюсь, як диня на морозі, а Одарка свої пелюстки маку, губи себто, ледь умочила в оковиту й гомонить:

– Живемо, щоб їсти, а їмо, щоб жити. Чим краще їсиш – тим краще живеш, але ж бо затям, Хомо, що чим краще живеш – тим краще їсиш! У колгоспі ото всякі зобов’язання беруть, і свинарки зобов’язуються, і доярки зобов’язуються. І я теж узяла зобов’язання, тільки не перед колгоспом чи сільрадою, а перед собою: краще їсти, щоб краще жити, і краще жити, щоб краще їсти.

– І виконуєш своє зобов’язання чи ні? – питаю, лигаючи гриби, смажені на маслі.

– Як то ні, Хомо? – здивувалась Одарка. – І виконую, й перевиконую, бо ж зобов’язувалась не про людське око, не для годиться, а для себе. І скажу тобі щиро, що з таким зобов’язанням легше на світі. Я з тих жінок, що люблю, коли мою душу ріжуть вареником до подушки, ха-ха-ха!

А я чим більше їм, як дурень на весіллі, тим дужче хочу. І, либонь, росту маленького, й животом не вдався, а де тільки наїдки й напої зі столу діваються, наче їх лиха сила прибирає!

– Люблю, Хомо, коли мене вгощають, але ж люблю і гостей пригостити. Напоїла чи нагодувала бригадира – і він уже твій. Ой, не хвалю я тих хазяїв, що пригощають гостей так, наче пса макогоном. Чи тих, що запросять у гості, а посадять на покуті знадвору. Або тих, що милості просять на своїх харчах. Я, Хомо, знаю: як я тобі – так ти мені. Або: як ти мені – так я тобі.

Одарка Дармограїха говорить, як сніг сипле, а я сиджу за столом, як на помості, і їм, аж за вухами лящить. Горілочка сама п’ється, сама в горло ллється, уже наївсь, аж лоб твердий, – а нема такої сили, щоб підвела з-за столу.