Позичений чоловiк

– Ой, вже, либонь, скоро побачу, бо я не дармую за цим столом... Побачу і Лавру, і Софію, і завод «Арсенал», і завод «Ленінська кузня», і пам’ятник Кобзареві.

– Ага, добре наїдайся та напивайся, – радить Мартоха.

– Та я ж як отой вовк, що з неохотою порося з’їсть... Нателевкаюсь так, аж Хрещатик побачу! А на Хрещатику дівчатка, либонь, такі прогулюються, що пальчики оближеш, а молодички такі, що себе за лікті вкусити не хочеться. Та нащо мені та київська зваба, коли зі мною сидить найкраща в світі Мартоха-баба!

– Отож-бо й воно, Хомо, що після товариського суду ти вже не пустишся берега. Та ще після такої офіційної зустрічі, що я організувала в музейному куточку твого імені. Е-е, що не кажи, а громадськість – велика сила, проти неї і віл не потягне.

– Де ти бачиш тепер тих волів, Мартохо? Трактори не впораються!

Завжди їм та п’ю не з ненажерливості великої, а з ненаситної любові до напоїв та наїдків. Одне, скажімо, любить спів солов’я, друге милується сонечком у ранкових левадах, третє ніяк не надивиться на грушу у весняному цвіту. А я до всякого діла вдатний, в усякому ділі чую смак.

Люблю спів солов’я, і сонечко у ранкових левадах, і грушу у весняному цвіту, але ж люблю також добре попоїсти й попити – не заради глитання, ковтання, нажирання, а заради насолоди, втіхи і, повірте, в ім’я краси. Бо, як і все суще в цьому світі, страви теж мають свою красу, й ця краса завжди олюднює мене, Хому Прищепу, облагороджує, возвеличує мій дух, зміцнює мою войовничу мораль.

Отож, я не з тих, що наїдаються, як дурний на обіді, що наїдаються – ще й за пазуху набирають, що наїдаються так – аж під лавку можеш їх котити. А я з отих, що байдуже-таки, аби порося, що їсть у дві гулі, що якби не губка, то була б золота шубка. Тепер втямили, яку то мав утіху, сидячи вдома за столом і наїдаючись, аж пальцями попихаючи кусочки з волові носочки та м’якушки завбільшки з подушки, а рідна жінка тим часом гомоніла, наче вода в лотоках шуміла:

– Дармограїха – наче той уманський дурень, що з чужого воза бере та на свій кладе, від неї всього можна сподіватись! Якби вона спробувала тебе не віддати, то я насамперед ударилася б по допомогу до Яблунівської сільради... Іч яка, на ланцюг привселюдно посадила, наче ти казна-що! А якби сільрада захотіла вмити руки (мовляв, я не я, і хата не моя!), то я б і до районного прокурора доступ знайшла. А не допоміг би районний прокурор, то вже до начальника районної міліції самого товариша Венеційського, а тільки б роги скрутили їй, дали б раду. Бо що ж виходить? Виходить, позичила тебе за телицю на півроку, аби Дармограїха очі сільраді замилила, наче живе з чесним чоловіком із його чесних заробітків, а не зі своїх спекуляцій. Гаразд, не ми замилюємо очі сільраді, бо ми з тобою, Хомо, люди порядні, а замилює Дармограїха. Ну, замилила чи не замилила, діло твоє, але позичку віддай, бо така умова: Хома на півроку, а телицю назавжди! Але ж легше брати, ніж повертати, ось... Якби спробувала ошукати з тобою – не поздоровилося б їй ні сьогодні, ні завтра! Сільрада – раз, прокурор – два, міліція – три. Але ж, Хомонько золотий, я сама така, що варта і сільради, і прокурора, і міліції, разом узятих, правда? Хай би начувалась!

– А правда, – згоджуюсь, – бо хоч не все говорене творене, але ти ж господар своєму слову: схочеш – даси, схочеш – назад забереш.

Заборонений плід скуштувати завжди кортить дужче, ніж той, що в будь-яку хвилю можеш рукою з гілки дістати. Хто б міг подумати, що моя рідна жінка Мартоха, з якою стільки було звідано доброго й гіркого, з якою гарикались і мирились, яку знав уздовж і впоперек, як свою долоню, де нема жоднісінької таємниці, – хто б міг подумати, що колись вона стане мені бажанішою і солодшою, ніж заборонений плід? І чим довше я розсиджувався за столом у своїй хаті, чим звабливішою видавалась Мартоха, тим голодніші погляди кидав на її жіночі статки-достатки, які були не позичені в сусідок, не на базарі куповані, не в колгоспі на трудодні зароблені, а свої, кревні, від матері в спадок дістались та ще й цвітом свого життя примножені. А що магічна влада столу, заставленого наїдками та напоями, до пори була не дужча за відьомський поклик Мартохи, то я поки що на всі заставки лиш розхвалював уголос свою жінку. Голос мій бринів у світлиці, як солодкий звук скрипки, й той звук пестив Мартоху, голубив, ніжив, і жінка від моїх парубоцьких лестощів розцвітала, як пишна весняна вишня.

– Ой Мартохо, яка ж бо ти вродлива: на ногах бочка, на бочці кропило, верх кропила світило, верх світила густий ліс! А твої очі, Мартохо, це два вузлики маку, які все поле засіють, а повіки – це віконниці, що відчиняються і зачиняються, а брови – двоє мишеняток, які над двома нірочками сидять. А твої зуби – наче скраю над вікном стоять білі голуби рядком. А твої груди – це пшеничні бухани, які на лопаті ніколи не були. А твої ноги – це дві білі лошиці, які все життя одна одну обганяють, а випередити ніяк не годні.

– Ще, Хомо, кажи ще, – мліла моя рідна жінка Мартоха, як мліє грудочка коров’ячого масла на розпеченій пательні. – Такого не говорив навіть тоді, коли я була дівкою.

– А що ж я міг тоді сказати, коли досвіду не мав? Тепер навчився балакати.

– А я за все своє життя слухати навчилась.

– Язик твій, Мартохо, це качечка, що цілий день плаває посеред річки й кахкає.

– Ой, качечка, ой, кахкає! Не жалій слів, хай хмелем їхнім уп’юсь.

– Язик твій, Мартохо, це талалайко, що живе за лісом-пралісом.

– Талалайко! Ще говори...

– Рот твій, Мартохо, це два ряди сорочок, а між ними фартушок.

– Два ряди сорочок!.. Фартушок! – тішилась Мартоха так, як у дівоцтві своєму не тішилась. А якби розлучились не на півроку, а на рік? А якби на кілька років? Тішилася б тоді ще більше, ніж нині, чи, навпаки, забула б так міцно, що обличчя згадати не спромоглася б? – Іще, Хомо, не жалій добрих слів, розказуй...

Я, звісно, розказував рідній жінці Мартосі – й про щоки її та губи, що при поцілунку пахнуть студеним хрещатим барвінком. І про шию її ніжну, знизу поцятковану фіалковими спалахами жилок. І про груди її, схожі на двох біленьких курочок леггорнів, що з заклопотаністю господиньок повсідались на гніздечках висиджувати курчат. Розказував і про стан Мартошин тополиний, – авжеж, тополиний і нині, не тільки у відшумілій молодості, бо нині саме таким її стан бачився мені! І, звісно, ввижалась мені такою тонкою і вигинистою у стані, що через війстячко персня коштовного можна було б її просилити, аби той перстень правив за небувалий поясок. А ще я чистосердечно повторював, що ноги її таки схожі на двох здорових та невтомних лошиць, які намагаються випередити одна одну – й не можуть, бо обидві при сназі та завзятті, обидві прагнуть руху, волі.

І хоч Мартоха не пила оковитої, та, видно, мої слова були міцніші від хлібної, бурячихи і мелясівки, бо брали рідну жінку за живе, бо на дитину її обертали. Та й чи багато молодиці треба, коли вона давно таких слів не чула? Отож, шаліючи з обличчя так, наче на кожній щоці відьма з чортом стали телесуватись у шабаші, Мартоха схопилась на рівні, шепочучи спеченими чорною смагою губами:

– Сущу правду речеш, істинну правдоньку глаголиш... Доказати, Хомонько золотий?

– Доказувати мою правду? Як же ти мою правду докажеш?

– А ти не знаєш? – зашарілась моя рідна жінка Мартоха, як сімнадцятка.

– Як же тобі вдасться... доказати таке?

– А хочеш?.. – Обличчя її сяяло темним оксамитом літньої ружі. – Хочеш?..

Руки в Мартохи тремтіли, як шабельки осоки на вітрі, губи ледь-ледь сіпались, наче дві струни під пучкою невправного музиканта, а очі... очі стали схожі на живих горобчиків, яких підпалила нечиста сила, й тепер пташенята горять, безпорадно тріпочучи крильцятами, до того ж дитинно пронизливе їхнє цвірінчання теж, виявляється, здатне горіти, теж палахкотить миготливими скалочками золота! А все тому, що, ставши посеред хати, Мартоха з якоюсь урочистою, священною непоквапливістю стала роздягатися.