Ваш покiрний слуга кiт

Саме тоді, як я запально віддався таким цікавим роздумам, розсунулися сьодзі, і крізь щілину в кімнату проткнулася половина чийогось обличчя.

— Сенсей.

Господар мимрив своє «Хто його зна… Хто його зна…», коли йому гукнули. «Хто б це міг бути?» — подумав господар і зиркнув на голову, що вистромилась з-за фусуми. Дивиться — аж це Kaнґецу-кун.

— Заходь, заходь, — сказав господар, не підводячись з дзабутона.

— У вас гість? — все ще з-за фусуми запитав Канґецу-кун.

— Та нічого, заходь.

— Правду кажучи, я заскочив по вас…

— Куди вирядився? Знову в Акасаку? Ні, пробач, мені з тобою не по дорозі. Ти мене того разу так поповодив, що аж ноги задерев’яніли.

— Сьогодні все буде гаразд. Ви ж давно не виходили на прогулянку.

— Яка там прогулянка! Заходь же.

— А я от надумав піти в парк Уено й послухати, як ревуть тигри.

— Що за химера? Краще заходь.

Мабуть, вирішивши, що переговори з такої відстані не підуть на лад, Канґецу-кун скинув черевики і неквапом зайшов у кімнату. Як завжди, на ньому були сірі штани, полатані ззаду. Але не думайте, що вони порвалися від довгого вжитку або від важкого заду Канґецу-куна. Ні, сам Канґецу-кун пояснює, що штани витерлися від тривалого сидіння на велосипеді — недавно він почав вправлятися в їзді на ньому. Навіть не підозрюючи, що перед ним суперник, один з авторів листа його майбутній дружині, Канґецу-кун злегка вклонився Буемон-кунові та вмостився неподалік.

— Чого тобі забаглося слухати, як ревуть тигри?

— Зараз, ясна річ, нецікаво. Ми з вами спочатку трохи прогуляємось, а десь коло одинадцятої вирушимо в парк Уено.

— Ну, ну…

— В таку пору старі дерева парку скидатимуться на дикий праліс. Ох і страшно буде!

— Ага… Страшніше, ніж удень.

— А от як заберемося в гущавину, куди і вдень люди не потикають носа, то миттю забудемо, що живемо в гамірному місті. У нас буде враження, наче ми заблудилися в лісі.

— Навіщо нам таке враження?

— Так от, коли в нас буде таке враження, раптом заревуть тигри.

— Таки заревуть?

— Будьте певні, заревуть. Якщо вдень їхній рев докочується до факультету природничих наук, то уявляєте, що буде в нічній пітьмі, коли навколо ні душі, коли вас переслідує страшне передчуття, а запах тімі [188] вдаряє в ніс!..

— Що значить «запах тімі вдаряє в ніс»?

— А хіба так не кажуть, як буває страшно?

— Невже? А я й ні разу не чув. Що далі?

— І тоді заревуть тигри, так гучно, що обсиплеться листя із старих криптомерій. Ото буде жах!

— Справді, жах!

— Ну то що, пошукаємо пригод? Я певен, що буде цікаво. Якщо ви не чули, як уночі ревуть тигри, то, гадаю, про той рев не маєте жодного уявлення.

— Хто його зна… Хто його зна… — Так само, як до благань Буемон-куна, господар поставився байдуже й до Канґецової експедиції.

Оте господареве «Хто його зна» раптом нагадало Буемон-кунові, що досі мовчки заздрісно прислухався до розмови про тигрів, про його гірку долю, і він спитав:

— Сенсей, що мені робити?

Канґецу-кун зачудовано витріщився на ту велетенську голову, а я з деяких причин покинув їхнє товариство на якийсь час перебрався в їдальню.

Раз по раз пирскаючи зі сміху, господиня наливала чай у дешеві чашки і ставила на тацю.

— Юкіе-сан, будь ласка, віднеси у вітальню.

— Я? Не хочу.

— Чому? — здивувалась господиня і враз перестала сміятися.

— А тому, що не хочу, — вмить прибравши серйозного вигляду, Юкіе-сан схилилася над «Йоміурі» [189].

А господиня не вгавала:

— Яка ти дивна! Там лише Канґецу-кун. Що тобі до нього?

— А я не хочу, та й квит. — Юкіе-сан не відривала очей від газети. Звісно, вона не могла прочитати і рядка, але скажіть їй про це, і вона, напевне, розплачеться.

— Чого ти соромишся? — засміялася господиня і, намагаючись витягти газету з-під чашки, розлила чай на тацю і на мату.

— От тобі й маєш! — вигукнула господиня.

— Ой, що я зробила! — Юкіе-сан метнулася в кухню. Напевне, по ганчірку.

Ця сцена трохи мене розважила і я вернувся до вітальні. Канґецу-кун, не здогадуючись про клопіт Юкіе-сан, і далі провадив свою чудернацьку розмову.

— Сенсей, бачу, ви перемінили папір на сьодзі. Хто клеїв?

— Жінки. Що, непогано?

— Що й казати, непогано. Мабуть, клеїла та панночка, що до вас навідується?

— Ага, й вона помагала. Знаєш, потім хвалилася: «Я, — каже, — добре клею, значить, можу виходити заміж».

— Оце-то так! — і Канґецу-кун подивився на сьодзі.- Отут гладко приклеєно, а ось зліва папір зморщився.

— Звідти починали.

— Он що! Зразу видно, що не вистачало майстерності. Таку поверхню не опишеш простою функцією, хіба що трансцендентною, — прорік щось незрозуміле Канґецу-кун. На те він і фізик.

— Хто його зна… — навмання відповів господар.

Вирішивши, що за таких обставин йому нема на що сподіватися (тут уже ніяке прохання не поможе), Буемон-кун раптом приклав свого велетенського черепа до мати, мовчки висловивши тим своє бажання попрощатися. Господар спитав:

— Ти вже йдеш?

Засмучений Буемон-кун поплентався у своїх ґета за ворота. От бідолаха! Якщо усі його покинуть, то йому хоч у водоспад Кеґон кидайся! А хто в цьому винен? Ясно, що зухвалість і дженджуристість панночки Канеда. Якщо вже Буемон-кунl помре, то нехай хоч його привид її вдушить. Не буде шкоди для мужчин, якщо кількох таких осіб не стане на світі. А Канґецу-кун нехай одружиться з пристойнішою дівчиною.

— Сенсей, це ваш учень?

— Ага!..

— Яка в нього голова! 3дібний хлопець?

— Не дуже, як на таку голову. Часто задає дурні запитання. От недавно причепився, як буде по-японському «Колумб». Уявляєш, як збив мене з пантелику?

— Мабуть, то великa голова винна в тому, що він задав такі недоречні запитання. Сенсей, а що ви йому відповіли?

— Що? Сказав, що на язик навернулося.

— Ви молодець! Таки переклали!

— Як дітям не перекладеш, вони тобі не довірятимуть

— Ого, сенсей уже став політиком! Але сьогодні він був дуже сумний, ніхто б не повірив, що він може загнати вас на слизьке.

— О, сьогодні він сам опинився на слизькому. Ото дурень!

— А що таке? Мені відразу стало його жаль. Власне, що він накоїв?

— Дурницю. Послав листа доньці Канеди.

— Що? Ота голова? Теперішні гімназисти — відчайдушний народ! Хто б міг подумати?

— Тобі, мабуть, неприємно…

— Анітрохи. Навпаки, цікаво. Хай навіть закидають листами, мені однаково.

— Ну, якщо тобі однаково…

— Абсолютно однаково. А чого мені журитися? Тільки от не віриться, що ота велика голова написала любовного листа.

— То, власне, був жарт. Дівуля така зухвала та дженджуриста, от вони втрьох надумали поглузувати з неї.

— Утрьох написали одного листа Канедовій доньці? Ото дивина! Це ж однаково, що трьом їсти в ресторані одну порцію.

— Ні, в кожного була своя робота. Один написав, другий кинув листа у поштову скриньку, а третій позичив своє ім’я. Отой тип, що приходив, якраз і дозволив підписати своїм іменем. Він, звісно, найдурніший. До того жні разу не бачив Канедової доньки. Сам признався. 3 якої речі втяв таку дурницю?

— Це найвидатніша подія за останній час! Шедевральна! Така велетенська голова й написала листа панночці! Правда, цікаво?

— Може вийти неприємність… Як ти гадаєш?

— Яка там неприємність! Та ще й з донькою Канеди.

— Але ж ти, здається, мав намір побратися з нею.

- Ну то й що? Все одно. Йдеться ж про Канеду.

- Хоч тобі й однаково…

— 3 Канедою теж нічого не станеться.

— Ну гаразд, не будемо про це… Так от, одразу його почало мучити сумління, і він, переляканий, зайшов до мене просити поради.

— Он чого він був такий похнюплений! Ото, думаю, сором’язливий хлопчина! І ви його підбадьорили?

— Його найбільше лякає, що виключать зі школи.