Парад планет

Не побивайтесь, Михайле Григоровичу, якось викрутилися б, — заспокоював грибок маслючок.

— Може, ти, Хомо, й викрутився б, а з мене голову таки зняли б.

І тоді грибок маслючок приніс із сіней великий лозиновий кіш, повний курячих яєць.

— Та ми з вами робочу силу для колгоспу й з повітря дістанемо! — похвалився. — Ось лишень візьміть яйце, котре вам до вподоби.

Повагавшись, голова колгоспу вибрав чимале куряче яйце й віддав Хомі. Той поклав яйце на лежанці під макітру, та скоро вже зняв макітру і, примружившись, лунко вдарив отим курячим яйцем об спину дерев’яного ліжка, що стояло коло лежанки. Яйце, звісно, розбилось, угору з-під ліжка полетіли якісь барвисті стрічки, пучки квітів, — і з шумовиння стрічок та з різнокольорового фейєрверка квітів появився незнайомий дядько. Дядько був озутий у гумові чоботи, одягнений у сіру куфайку, на голові — приношений картуз.

— На яку роботу мені завтра йти за нарядом, Михайле Григоровичу? — поспитав дядько хрипкуватим прокуреним голосом,

— Н-на п-проп-полку б-бур-ряків, — промимрив Дим посірілими губами.

Дядько гумовими чобітьми почовгав до сіней, зник там, скоро його тінь майнула під вікнами, а грибок маслючок прошелестів вкрадливим голосом:

— Беріть іще одне куряче яєчко, Михайле Григоровичу!

Голова колгоспу Дим — сторопілий, з дивним злодійкуватим виразом в очах — узяв із лозинового коша ще одне куряче яйце. Узяв обережно, мовби гранату, з якої вже зірвано чеку і яка ось-ось вибухне.

— Значить, іще одного колгоспника, щоб ви занарядили його на роботу? — поспитав грибок маслючок, упевнений у перемозі. — Кого вам? Шофера, тракториста? Агронома, зоотехніка? Чи, може, телятницю, котра б завтра вибилась у передові?

Й куряче яйце поклав під макітру на лежанці.

— Аби якусь бабу, — побажав Михайло Григорович. — Аби в ланку до буряків...

Через якусь хвилинку старший куди пошлють дістав яйце з-під макітри, вдарив об спинку дерев’яного ліжка. І вмить із-під ліжка полетіли барвисті стрічки, пучки строкатих квітів — і з цього фейєрверка вродилась дівчинка років дванадцяти. Веснянкувата, кирпата, з бородавками на босих ногах, дівчинка тримала в руках сапку й світила гострими, шершнюватими очима.

— Вибачайте, Михайле Григоровичу, — винувато сказав грибок-маслючок. — Либонь, яєчко трапилось від молоденької курочки, що дівчинку наворожили з вами. Зачекаємо кілька років, дівчинка підросте, стане молодицею — ось занаряджатимете її в ланку до буряків... Та куди ви?! Я ж бо ще не все показав, іще не висповідався до кінця, а перед ким я висповідаюсь, як не перед головою колгоспу?

А Дим уже зник, наче його блохи з’їли. Й Хома зітхнув:

— Побіг, мов червоний півень по жердочці.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

Далі пригода за пригодою бігла, через пригоду перечіпалась і об пригоду шкоперталась.

І ти хоч тій пригоді кажи «отче наш», а вона тобі весь час — «од лукавого»!

Либонь, насамперед годилося б розповісти про те, як грибок маслючок вилікував сільську пройдисвітку і спекулянтку Одарку Дармограїху, котрій колись позичався за породисту телицю, і в тій знаменитій історії вода освятилась не без допомоги рідної жінки Мартохи.

Постеливши вишиту трояндами та голубами полотняну верету в садочку під яблунею, Дармограїха лежала, мов на картині мальована. Дорідна, вкохана, курганами перезрілих грудей мало піднебесся над Яблунівкою не сягала, в ясних водах її глибоких очей пливли хмари. Грибок маслючок, зодягнений у лахмани, в яких терся на фермі коло худоби, стояв перед Одаркою Дармограїхою й не говорив, а сюрчав так, як сюрчить коник:

— Був я в матки-полуматки, ночував на страхах-полях, клав вогонь із чернери землі, їв я тінь-молоко. Від матки-полуматки пішов я геть, ніс дев’ять палиць, а на кожній палиці по дев’ять сучків, а на кожнім сучку по дев’ять цідил, а в кожнім цідилі по дев’ять кіток, а кожна кітка мала по дев’ятеро котят. А там стояв яструб під шопою й держав ков’якало. Прийшов кетюпало і взяв ков’якало. Ой, вставай, нерозсвіте, вступай в опітницю, бери гаркітницю, доганяй нетюпало та відбирай ков’якало!

Одарка Дармограїха вже не лежала на ряденці під яблунею, а сперлася спиною до стовбура. Й дума тяжка, мов рало, їй чоло поорала, борознами виклала зморшки. Старший куди пошлють, наче з хмари випавши, бігав довкола молодиці так, як кіт за своїм хвостом ганяється, слова йому з рота вилітали зграєю кажанів і вились-хур-делились довкола смутної жінки.

— Прибігла шурда-бурда, узяла штрики-брики. Почули м’якинники, дали знати житникам. Гей ви, житники, сідайте на вівсяники, доганяйте шурду-бурду, віднімайте штрики-брики! А тоді вже прийшло собі, придибало, сіло собі на тертулі. Позичте, просить, мокротона-егрефиста, бо до нас прийшли ладуни! Потім чистота вхопила красоту і побігла на висоту. Люди стали кричать: «Давайте Божу благодать, бо вже хати не видать!»

Все в Одарки Дармограїхи в’яло від журливої задуми: брови в’яли й опадали, очі в’яли і згасали, щоки в’яли і линяли, губи в’яли і зітхали.

— Чистота вхопила красоту і побігла на висоту, — повторила слова із заклинання грибка маслючка.

А той тіпався так, наче гаспид, якого проганяв із Одарки Дармограїхи, та й не став собі шукати шкуру десь далеко, а переселявся зі своїми статками-манатками в шкуру Хоми.

— Бігла куца-білогуца попід слухани. Слухани зачули, сказали палцанам, палцани піймали, на костянім мості вбили. Далі прийшла непотуха та всілася на лелюха і просить позичити теленуха зарізати пустосвіта, нагодувати дармоїда. Потім прийшло й притупало, просить позичити шелихвоста, щоб зарізати полковника, бо приїхав князь.

Хе, побачили б ви Хому! Був схожий на оте, що на вогні париться, а на вітрі сушиться, що на вогні вмре, а на воді оживе. Себто на віск був схожий старший куди пошлють, себто був схожий на оту свічечку, на оте сонце — кальонце, посередині живиця. А тому-то й здавалась його голова вогняною, серце — із клоччя, а тіло назбираним із усього світу, а тому-то був Хома отой гість, що сам себе їсть!

І, видать, закляв-таки грибок маслючок спекулянтку й пройдисвітку Одарку Дармограїху, бо, поглянувши зараз на жінку, ніхто б не сказав, що знає тільки базар і переторги. Виглядала зовсім на героїню праці, якій ото прямісінька дорога на Дошку пошани коло колгоспної контори. І вже вона, отямлена й до чистого сумління навернена, йшла із садка на обійстя, а з обійстя на вулицю, тільки ж Хома не відставав, слідом котився, як вогонь, себто як ота червона гадюка, що ладна весь світ поїсти, як ота червона ружана, що в полі пролежала б сім літ і на ній трава не виросла б. Котився Хома слідком за Одаркою, наказував:

— Йди туди, де за лісом, за пралісом, за розсохачем б’є бук бука буковим бичем. А як прийдеш, кумо, до куми, проси ляпоти, поляпати та й піти. А як побачиш стояку, то на стояці висить висяка, під стоякою ходить ходяка, отож у стояки й проси висяку!

Отак трибок маслючок заклинав Дармограїху — і закляв! Так заклав, що від того пам’ятного дня молодиця не знала більше ніяких спекуляцій, трудилась у колгоспі на картоплі та буряках, на капусті й огірках. Бо таку силу мало чудодійне слово грибка маслючка.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,