Ваш покiрний слуга кiт

Господареве позіхання скидалося на віддалений рев кита. Завершивши перший етап вставання, господар неквапливо переодягнувся і подався у ванну вмиватися. Нарешті господиня дочекалася свого: миттю скрутила матрац, згорнула ватяне кімоно і взялася підмітати. Як і прибирання, господареве миття було чисто умовне: як завжди (про це я недавно розповідав), господар заґелґотав «ґа-ґа, ґе-ґе…». Потім зачесався (не забувши про проділ), перекинув через плече рушник і, зволивши перейти в їдальню, урочисто вмостився коло продовгуватого хібаті. Почувши слово «хібаті», дехто з вас уявить собі, як біля дорогоцінного хібаті з мідним зольником сидить куртизанка з розпущеним після купелі волоссям, а господар витрушує люльку об край хібаті з чорного дерева. Але дарма, нічого такого в нашого Кусямі-сенсея не було. Його хібаті таке древнє і благеньке, що нефахівець ніяк не вгадав би, з чого воно зроблене. Принади хібаті в тому, що, вишаруване, воно яскраво блищить. Що ж до нашого хібаті, то його майже не торкалася ганчірка, а через це воно таке замурзане, що годі сказати, з чого його виготовили: з дзелькви, вишні чи павлонії? Похмуріше хібаті навряд чи можна знайти на білому світі. Ви питаєте, де господар купив таку штуку? Я не пригадую, щоб господар десь її купував. «Значить, йому подарували?» — спитаєте ви. Здається, ніхто йому не дарував. «Виходить, украв?» — скажете ви. А хто його зна? Давно колись родичі попросили господаря наглядати за домом їхнього старого, щойно померлого, голови сім’ї. Згодом господар обзавівся власною оселею і, звільняючи дім старого, без усякого сорому прихопив з собою і хібаті — він дуже звик до нього. Що й казати, ганебний вчинок. Але я думаю, що такі речі часто трапляються на світі. Кажуть, що банкіри, маючи справу з чужими грішми, так до них звикають, що вважають їх своїми. Урядовці — слуги народу. Їх наділено повноваженнями виконувати певні обов’язки. Однак, щоденно користуючись наданою їм владою, вони докочуються до того, що дивляться на неї як на свою власність. Що ж до народу, то йому, мовляв, — зась! Поки світ переповнений такими от людьми, не слід через той випадок з хібаті обзивати господаря злодієм. Якщо господар злодій, то всі люди на світі теж злодії.

Коли господар умостився за столом біля хібаті, троє його доньок уже наминали сніданок — умита ганчіркою мала, швидка до перекручення слів Тонко і косметичка Сунко. Господар, обвів їх поглядом й оцінив по справедливості. Обличчя Тонко скидалося на поцятковане руків’я меча із заморської сталі. В обличчі Сунко було щось від старшої сестри, але загалом воно нічим не відрізнялося від червоної лакованої таці, що їх виготовляють на островах Рюкю. І тільки найменша виділялася своїм продовгуватим обличчям. Нічого дивного, якби вертикально продовгуватим — адже таких облич на світі чимало. Ні, в найменшої було горизонтально сплющене обличчя. «Хоч би як мінялася мода, а навряд чи горизонтально сплющене обличчя буде популярним, — зосереджено думав господар. — Нема ради, хай уже росте такою». А вона не просто росла — гналася вгору як пагіння бамбука в храмі секти Дзен. Щоразу, як господар ловить себе на думці, що донька так швидко виросла, холодний піт його обливає, наче хто за ним женеться. Хоч який він тугий на голову, а все-таки знає, що його діти — особи жіночої статі. А отже, доведеться їх видавати заміж. Знаючи це, він свідомий того, що в нього нема здібностей до такої справи. Господар не має жодного уявлення, куди діне своїх дітей. Якщо не знаєш, куди діти, то навіщо було родити? На те він і людина. Кращого визначення, що таке людина, не може бути. Досить сказати, що людина — істота, яка створює непотрібні речі собі на муку. А все-таки діти — чудові створіння. Вони й не підозрюють, у якому скрутному становищі опинився їхній батько, а з насолодою поглинають сніданок. Однак найбільшого клопоту завдає мала. Цього року їй сповнюється три роки, а тому господиня ставить перед нею чашку й хасі, що відповідають її віку. Але малу це не влаштовує. Вона неодмінно вихопить чашку й хасі у старшої сестри і через силу орудує цими надто великими інструментами. На світі так уже повелося: нездари з мізерним розумом з усіх сил дряпаються по службовій драбині, аби зайняти невідповідну їм посаду. Їхні нахили прокльовуються уже змалечку. Тож не тіште себе надією, що освітою і вихованням удасться їх вилікувати — зло надто глибоко вкорінилося.

Захопивши в монопольне володіннл завелику для неї чашку і хасі, мала поводиться як тиран. А як же iнaкше? Вона ж силкується орудувати знаряддям, яке їй не піддається. Спочатку, затиснувши хасі в кулак, мала вганяє їх до самого дна чашки, майже по вінця заповненої рисом і юшкою. Під. дією прикладеної сили чашка, яка досі сяк-так зберігала рівновагу, враз нахилилася на тридцять градусів, і юшка невблаганно полилася малій на груди. Але мала не з тих, щоб розгубитися через таку дрібницю. Вона ж бо справжній тиран. Мала енергійно виймає хасі і водночас прикладає свій маленький писок до краю чашки. Рис набився їй у рот, окремі рисинки, жовті від юшки, прилипли на кінчику носа й на щоках. Декотрі рисинки покотилися на мату. Мала цього не сподівалася. Не дуже розумний спосіб їсти! Мені б хотілося порадити славнозвісному Канеді-кунові та іншим можновладцям: панове, якщо будете обходитись з людьми, як мала з чашкою і хасі, то вам у рот попаде тільки дрібочка, і то чисто випадково. Схаменіться, поки не пізно. Адже не личить діловим людям гав ловити.

Старша Тонко, в якої мала вихопила чашку і хасі, терпеливо мучиться з надто малим для неї знаряддям. Накладе повну чашку рису, але за трьома ковтками його вже нема. Отож її рука частенько тягнеться до барильця. Тонко вже ум’яла чотири порції, а тепер узялася до п’ятої. Підняла покришку барильця, взяла черпак і завагалася: брати чи не брати? Та нарешті, видно, зважилась і зачерпнула на свій смак непідгорілого рису. До цього моменту все йшло гаразд. Але як тільки Тонко спробувала перекинути рис у чашку, він ковзнув мимо й покотився грудкою на мату. Тонко не розгубилась, а кинулась обережно його підбирати. «Що вона з ним зробить?»- тільки подумав я, як Тонко висипала рис назад у барильце. Не скажеш, що вона охайна.

Саме тоді, як мала, виявивши неабияку заповзятливість, виймала хасі з чашки. Тонко вже впоралася із своєю порцією рису. Отож, побачивши заляпане рисом обличчя малої, вона вигукнула: «Ой мала, який жах! Ти ж лице рисом обляпала!» — і негайно заходилась його витирати. На те вона старша сестра. Спочатку Тонко витерла рис на носі малої. Стерла рис — і о, диво! — поклала собі в рот. Потім узялася до щік. Там рису було чимало: десь з двадцять рисинок. Тонко одну за одною зібрала всі рисинки й проковтнула, не зоставивши жодної на обличчі малої. Сунко, досі зайнята маринованою редькою, раптом вихопила з юшки шматок батату і поквапно запхала в рот. Вам, панове, мабуть, відомо, як нестерпно тримати в роті гарячий батат, щойно виловлений з юшки. Навіть дорослі за необережність можуть заплатити опіком. А що ж тоді казати про недосвідчену в обходженні з бататом Сунко? Вона, звісно, розгубилася і відразу виплюнула його на стіл. Кілька шматочків батату докотилися на близьку відстань до малої. Мала того й чекала — кинулась підбирати їх руками. Адже батат — її улюблена їжа.

Свідок цих подій, господар зосереджено вминав рис, запиваючи юшкою. Ось він уже взявся орудувати зубочисткою. Видно, має намір пустити виховання дочок на самоплив. Навіть якби всі троє стали куртизанками, і, запопавши коханців, утекли з дому, то й тоді господар спокійнісінько поглинатиме рис і запиватиме юшкою. Незугарна людина. А зрештою, що значить заповзятлива людина? Одурити, заманути в пастку ближнього, підставити ногу приятелеві, шантажувати, спіймати на слові невинних — ось на що вистачає тої заповзятливості. Навіть гімназисти йдуть тією дорогою, бо знають, що інакше не випливуть на поверхню. Через якесь непорозуміння вони гадають, що за свої вчинки (їх би слід соромитися!) виб’ються скоро в джентльмени. Які ж це заповзятливі люди? Та це ж горлорізи. Я-кіт японський, а отже, патріот Японії. Коли бачу таку заповзятливу людину, так і рука свербить затопити їй у пику. Поява кожного такого суб’єкта веде державу до загибелі. Такі учні — ганьба для школи, такі люди — ганьба для держави. Страшно й подумати, які вони дармоїди. На відміну від мене, кота, японцям не вистачає мужності визнати цю гірку правду. Який сором! Треба сказати, що порівняно з цими негідниками мій господар — людина високого класу. А це означає, що він безхарактерний і покірний, що він невдаха.