Альбом сатири та гумору

ПИСЬМЕНСТВО

«На ваші запитання, як писати, подаємо відповідь: писати треба просто, щоб було зрозуміло вашим читачам. Письменницькому письму не навчають, його навчаються самі письменники. Таких підручників, що по них можна зробитись письменником — немає, й ніколи не буде».

Відповіді редакції «Плужанки» Ч 3.

Так ось: як зробитись письменником?

Це — не критична розвідка й не підручник із письменства. Це просто кілька практичних порад молодим авторам, — як його зробитись справжнім письменником. Разом із ним це є й глибока аналіза самого письменства.

Найперше треба собі гаразд усвідомити, що таке письменник.

Це — молодий хлопець, але, власне, навіщо я вам це кажу — ви ж напевне його самі бачили на власні очі. Ну от. Письменник пише тільки на папері (чорнилом, або олівцем) і то неодмінно з одного боку аркушу й одержує за це гонорар. Може писати, розуміється, й стара людина, і це зовсім не означає, що вона здитинюється. Аби тільки чорнилом, з одного боку і гонорар.

Усе, що одрізняється від цього (навіть, коли написати з обох боків аркушу), не є. письменство, і ті люди, що пишуть, не є письменники.

Підручника, щоб вивчив на письменника, нема. Немає й шкіл таких, щоб згодом видавали посвідку: «Цим свідчиться, що Грицько Шило є дійсно письменник і може писати вірші, оповідання, драми й романи, що підписом і печаткою...» то-що.

Питаєте, — чому немає таких шкіл? Дуже просто: школа, що вивчала б на письменника зайняла б напевне на Україні всі ВУЗ’и. До неї стояли-б завсіди черги, не вистарчило-б паперу на анкети, приймальні комісії падали-б ізнесилені перед тичбами охочих. Ні, відкрити таку школу — це значило-б віддати майбутніх агрономів, інженерів і музик на поталу «квітонькам», «залізо-бетонним скелям» і «космичним оркестрам»!

То-ж через це саме ніяк не можна казати, приміром, так:

— Запряжіть, тату, коні та одвезіть на станцію: поїду, мабуть, у город учитись на Тичину.

Отже, вивчитись на Шевченка, Тичину, Хвильового за допомогою підручника не можна. За те є вихід: зовсім не треба, молодий письменнику, ніяких підручників, щоб писати під Тичину, Хвильового то-що. Цього навчаються самі письменники в процесі своєї роботи.

Найважливіше для письменника, — гонорар. Він не тільки надає молодому письменникові гонору, а й дає йому кращого ґатунку цигарки, американізує черевики то-що. Це річ дуже поважна, і за неї дбає кожний справжній письменник, бо письменник, що не одержує гонорару, то все одно, що Польща без кресів, або буржуазія без угодовців.* То-ж затямте собі: письменник повинен писати ясно, щоб зрозуміли читачі. Хочете ви, скажім, змалювати схід сонця, то ви так і пишіть: «Дивлюсь, аж це, гульк! — Сонце викотилось із-за обрію, наче діжка»... Тут як самі бачите, і образ хороший, і одразу видно, що в автора світогляд широкий. Автор подає надії...

Треба писати просто. Коли вам кортить подати зоряне небо, ви не турбуйтесь, що ніч темна й нічого не видно (критики тут усе одно побачать у вас чиїсь впливи, базу й хиби), а ви пишіть:

«Ніч була темна, як криниця в куркуля Підопригори, і тільки зіроньки, наче робфаківки, посміхались мені наївно й бадьоро». Це одразу позначить, що автор натрапив на свій стиль, кохається в етнографії й знає побут.

Трохи важче молодому письменникові з сюжетом. Треба, щоб він був цікавий і динамічний. Найбільшу динаміку може виявити п’яний піп — без нього не обійтися доброму оповіданню, як п’єсам старого театру без гопака. Це — велика проблема художнього «прийому», і розвязувати її береться багато письменників, — чому не спробувати й вам?

Треба бути — сучасним. Щоб уникнути збочень — з одного боку до неокласиків, а з другого — до футуризму, — найкраще візьміть календаря, подивіться число сьогоднішнього дня, а тоді вже сідайте писати.

Писати можна про все, що є й чого немає. Ніколи тільки, молодий письменнику, не пишіть про своїх родичів та знайомих, а то може бути так:

— Що-ж ти, стерво, га?! Я тобі, як людині, казав, а ти...

І коли ваш живий герой поставить, бува, питання «ребром», знайте, друже, — його критики не витримають жодні авторові ребра. Критика буде ґрунтовна й з певним виразним підходом! Коли вам бракує надхнення, візьміть на п’ять хвилин із організації свою анкету, перечитайте добре, щоб, бува, не помилитись, а тоді вже гатіть:

Я — робітник і селянин

Мій дід ще був у Профсоюзі.

Коли згадаю «п’ятий рік»,

Моя душа гарцює в тузі...

Після цього віршу всім стане ясно, що автор уже має виразне обличчя, і лишається тільки дивуватись, чому ще й досі немає збірки його творів. Оце й є ввесь той шлях, який повинен пройти кожний, хто починає писати, щоб зробитися справжнім письменником.

А втім, мушу застерегти молодого автора. Тільки-но він візьметься за перо, на нього вже пантрують критики. Критикам — що? Вони щось наче паразити. Нема того, щоб самому написати який вірш чи роман, ні — критики жиють із того, що хтось напише, а вони вилають. Такий уже вони народ невдячний.

Вони ніяк не хотять розуміти, що без вас, молоді письменники, їм би — край. (Ну кого-б їм тоді лаяти)? Так ні-ж! Хоч як добре напишіть, критик усе одно до чогось причепиться: і те не так, і тут слід виправити, і там краще-б инакше. Виходить, ніби ви ще й винуваті. Проте, не журіться, друже! Коли на літвечірці критики, а то й уся публіка, почнуть вас на всі заставки «крити» (до речи, слово «крити», мабуть, походить від «критик», а може й навпаки), ви маєте проти них великий аргумент. Вам треба спокійно на останнє встати, важко зідхнути й сказати:

— Мене ніхто не розуміє... який жаль, що маси не дійшли ще своїм ростом до щаблів моєї творчости!

Перед цим спасує кожний критик, і перемога буде ваша.

Петро Котик.

– Купіть, громадянине, солов’я. Артист!

– А чому-ж він не співає?

– Він, бачите, у мене заслужений.

(«Смех.»)

– Чи ви знаєте-ж хоч трохи бухгальтерію?

– Ні. Але мене добре знає Іван Петрович. Ось і записка від нього.

(«Бегем.»)

У ТРУДШКОЛІ

Селянин прийшов до вчителя просити за свою доньку-школярку.

— Зробіть уже ласку, Іване Митрофановичу, вивчіть мою Степаниду письму, а отих коників, що ви їй загадали зробити, я і сам їй настругаю.