Пастка-22

— Я також переживаю, що можу розбитися в літаку, — сказав Йосаріан. —Ти не один.

— Так, але я також дуже переживаю через цю пухлину Юінга, — похвалився Док Деніка. — Як ти думаєш, не через неї в мене постійно нежить і весь час морозить? Помацай мій пульс.

Йосаріан також переживав через пухлину Юінга та меланому. Нещастя чаїлися скрізь, і годі було їх перелічити. Коли він розмірковував про ті численні хвороби і потенційні катастрофи, які йому загрожували, він сам дуже дивувався, що йому вдалося настільки довго виживати, та ще й у доброму здоров’ї. Це було чудо. Кожен новий день був черговим бойовим завданням у боротьбі зі смертю. І вже цілих двадцять вісім років він виходив з них живим.

Розділ 18

Солдат, у якого двоїлося в очах

Йосаріан своїм добрим здоров’ям завдячував рухливості, свіжому повітрю, колективній праці та захопленню спортом; і щоб усього цього позбутися, він уперше відкрив для себе шпиталь. Коли інструктор з фізичної підготовки в Ловері-Філді наказав усім виходити на руханку, Йосаріан, тоді ще рядовий, саме поскаржився в амбулаторії на біль у правому боці.

— Вали звідси, — відповів черговий лікар, який розв’язував кросворд.

— Ми не можемо наказати йому валити звідси, — зауважив капрал. — Вийшла нова інструкція щодо скарг на болі в животі. Мусимо тримати їх під наглядом п’ять днів, бо багато з тих, кому ми наказуємо валити звідси, помирає.

— Гаразд, — буркнув лікар. — Потримайте його тут п’ять днів, а тоді накажіть валити звідси.

У Йосаріана забрали одяг і поклали його в палату, де він почувався дуже щасливим, коли ніхто з сусідів не хропів. Наступного ранку молоденький стажист-англієць заскочив запитати про його печінку.

— Я думаю, мене турбує мій апендикс, — сказав йому Йосаріан.

— З вашого апендикса ніякої користі, — авторитетно випалив англієць. — Якщо у вас хворий апендикс, ми його виріжемо і швиденько повернемо вас у бойовий стрій. А як прийдете зі скаргами на печінку, то зможете дурити нас тижнями. Бачите, печінка для нас — це велика, гидка таємниця. Якщо ви коли-небудь їли печінку, то розумієте, що я маю на увазі. Сьогодні ми вже знаємо напевно, що печінка існує, і досить добре уявляємо, як вона функціонує, коли вона функціонує так, як має функціонувати. А все, що поза тим, для нас, насправді, тоне в пітьмі. Зрештою, що таке печінка? Мій батько, наприклад, помер від раку печінки, але за все своє життя він

жодного дня не хворів, аж до моменту, коли вона його вбила. Не відчув жодного нападу болю. До певної міри — на жаль, бо свого батька я ненавидів. Обожнював маму, розумієте.

— А що тут робить англійський військовий лікар? — поцікавився Йосаріан.

Офіцер розсміявся.

— Завтра вранці я вам усе розповім. І викиньте цей ідіотський пухир з льодом, поки не померли від пневмонії.

Йосаріан уже більше ніколи його не бачив. Це була одна з чудових особливостей усіх лікарів шпиталю: він ніколи не зустрічав їх удруге. Вони приходили, виходили і просто зникали. Наступного дня замість англійського практиканта до нього підійшла групка лікарів, яких він ніколи раніше не бачив, щоб розпитати про його апендикс.

— З моїм апендиксом усе в порядку, — повідомив Йосаріан. — Вчора лікар пояснив, що в мене печінка.

— Можливо, в нього печінка, — відповів сивоголовий офіцер, старший серед них. — Що показує клінічний аналіз крові?

— Йому не робили аналізу крові.

— Нехай зроблять негайно. Ми не можемо дозволити собі ризикувати з пацієнтом у такому стані. Маємо себе прикрити на випадок, якщо він помре. — Він зробив нотатку в записнику і повернувся до Йосаріана. — А тим часом прикладайте пухир з льодом. Це дуже важливо.

— У мене немає пухиря з льодом.

— То дістаньте. Десь же тут мусить бути пухир з льодом. І дайте знати, якщо біль стане нестерпним.

Через десять днів нова група лікарів підійшла до Йосаріана з поганою звісткою: він цілком здоровий і мусить забиратися геть. В останню хвилину його врятував сусід по палаті, в якого почало двоїтися в очах. Він раптом підвівся у ліжку і закричав:

— У мене в очах двоїться!

Медсестра заверещала, а санітар знепритомнів. Звідусіль до хворого кинулись лікарі зі шприцами, рефлекторами, пробірками, гумовими молоточками й камертонами. В палату вкотили якісь складні прилади на колесах. Пацієнтів для огляду на всіх не вистачало, і спеціалісти, вишикувавшись у чергу, роздратовано напирали на колег попереду і кричали, щоб ті поквапились і дали іншим змогу себе проявити. Невдовзі полковник з високим чолом і в окулярах з роговою оправою встановив діагноз.

— Це менінгіт, — категорично проголосив він, відштовхуючи всіх інших. — Хоча, Бог свідок, для такого діагнозу немає анінайменших підстав.

— Тоді чому саме менінгіт? — запитав майор з поштивою усмішкою. — Чому, скажімо, не гострий нефрит?

— Тому що я займаюсь менінгітами, а не гострими нефритами, ось чому, — відрізав полковник. — І я не віддам його без бою нікому з вас, нирників. Я перший прийшов.

Врешті-решт усі лікарі дійшли спільної думки. Всі погодились на тому, що уявлення не мають, на що хворий солдат, у якого двоїться в очах, і викотили його до ізолятора, а в палаті оголосили двотижневий карантин.

День подяки прийшов і пішов без зайвої метушні, поки Йосаріан усе ще лежав у шпиталі. Єдине, що не сподобалось Йосаріанові, — це індик на обід, але навіть індик виявився непоганим. Це був найрозважливіший День подяки в житті Йосаріана, і він дав собі таємну обітницю проводити відтепер усі Дні подяки в шпитальному усамітненні. Свою святу обітницю він порушив уже через рік, провівши День подяки в готельному номері в інтелектуальних бесідах з дружиною лейтенанта Шайскопфа, яка з цієї нагоди начепила на себе солдатські жетони Дорі Даз і напучувальним тоном картала Йосаріана за його цинізм і байдужість стосовно Дня подяки, хоча сама вона, як і він, у Бога не вірила.

— Напевно, я не менша атеїстка за тебе, — хвалькувато просторікувала вона. — Але навіть я відчуваю, що ми маємо за що бути вдячними, і не треба соромитися це показувати.

— Назви щось одне, за що маю подякувати, — байдуже заперечив Йосаріан.

— Ну... — дружина лейтенанта Шайскопфа затнулася на якусь мить і задумалась. — За мене.

— Ну та певне, — мовив він з посміхом.

Вона здивовано вигнула брови.

— Ти хіба не вдячний, що маєш мене? — запитала вона, роздратовано нахмурившись, адже зачепили її гординю. — До речі, мені не конче спати з тобою, — сказала вона з холодною гідністю. — У мого чоловіка ціла ескадрилья курсантів, які матимуть за щастя переспати з дружиною їхнього командира, просто як додатковий стимул.

Йосаріан вирішив змінити тему розмови.

— Ну от, ти змінюєш тему, — зауважив він дипломатично. — Б’юсь об заклад, що на кожну обставину, за яку я маю бути вдячним, я назву дві обставини, через які чуюся нещасним.

— Дякуй за те, що в тебе є я, — наполягала вона.

— Дякую, мила моя. Але я також глибоко нещасний, бо я вже не маю Дорі Даз. Або сотні інших дівчат і жінок, яких бачитиму і зажадаю за своє коротке життя, але не зможу з ними переспати хоча б раз.

— Дякуй за те, що здоровий.

— Страждай, що не завжди таким будеш.

— Радій з того, що живий.

— Гнівайся, що доведеться вмирати.

— Усе могло бути набагато гірше, — закричала вона.

— Все могло бути набагато краще, чорт забирай, — збуджено відповів він.

— Ти називаєш лише одну обставину, — запротестувала вона. — А казав, що можеш дві.

— І не розказуй мені, що шляхи Господні незбагненні, — пропустивши повз вуха її заперечення, вів далі Йосаріан. — Нічого незбагненного в них немає. Господь взагалі нічого не робить. Він розважається. А може, взагалі про нас забув. Бог, про якого ви, люди, розказуєте, — це неотесаний мужлан, незґрабний, незугарний, безмозкий, самовпевнений, грубий селюк. Боже милостивий, ну як можна схилятись перед Верховною Істотою, яка не може обійтися в Своєму божественному творінні без таких явищ, як гнилі зуби і шмарклі? А що крутилося в тій Його збоченій, злій, соромітній свідомості, коли Він позбавив старих людей можливості контролювати свої випорожнення? А якого милого Він створив біль?