Булачка

ВИСТАЧИЛО Б ШНУРА

У квартирі письменника Барханова пізно увечері задзеленчав телефон.

– Якщо Шапкін – мене нема! – шалено замахав на апарат письменник. – Знов, як і ранком, віршами замучить! Чуєш, жінко? Нема, нема!

Але ж Шапкін передбачив, що письменник Барханов може замахати руками на телефон і попросити дружину, щоб та сказала, що хазяїна нема, тому підробив голос. Жінка Барханова, нічого не підозрюючи, покликала чоловіка, який вже зашився десь на всякий випадок у куток:

– Та не Шапкін. Підходь, підходь, не бійся.

Барханов аж присів, коли з ним заговорив Шапкін.

– Сьогодні, після того, як прочитав вам отих п’ятнадцять віршів ранком, написав іще сім! – підкреслюючи, що він не абихто, а найпередовіший робітник у поетичному цеху, любого, навіть професіонала за пояс заткне, загудів Шапкін.– Слухаєте, Юрійовичу? «Косив сьогодні я на лузі, там повз жучок на мокрім пузі...»

– Почекайте, – зібравшися, нарешті, трохи опритомнів Барханов. – А вірші скільки сторінок займають?

– Скільки? Зараз, зараз... Майже двадцять!

– Ви їх мені, будь ласка, усі відразу прочитайте, без антрактів та коментарів, – попросив Барханов. – Я їх тоді краще сприймаю...

– Згода! – кивнув десь на другому боці дроту задоволений Шапкін і почав читати...

Барханов обережно поклав трубку коло телефонного апарата і мовчки підсів до телевізора – якраз починалися «Новини», його улюблена передача. Як і кожної, до речі, нормальної людини.

За декілька хвилин він підійшов до телефону, підніс до вуха трубку. Шапкін усе ще читав, і робив це він надзвичайно емоційно, піднесено, ніби стояв на сцені перед численною аудиторією і та надихала його.

Цього вечора у Барханова народилася ідея: набути у крамниці довгий шнур. Тоді не страшно буде – нехай читають йому по телефону хоч і романи, від слухання яких він поки ще відбивається, але ось-ось, відчуває, похитнеться, зламається. Їх, як і вірші, оповідання, п’есы можна буде слухати тоді на кухні, перед телевізором, на балконі, у ліжку і навіть у туалеті. Усюди. Вистачило б шнура.

ПЕРЕБРАВ!..

Усе частіше й частіше Петрунчик думав-гадав, як підлеститись до начальника відділу Сидорчика. Треба. І невідкладно. Причина на те була найважливіша й злободенна-- почав помічати підлеглий, що той останнім часом чомусь дивиться на нього вовком, укусити ладен. Тому Петрунчик чухав за вухом, розмірковуючи: «Що ж могло здаритися? Яка муха його вкусила? Неінакше вони, небажані, замайоріли на горизонті, то вже й почав потроху сортувати людей... мене, значить, відкинув... на смітник... Бач, бач, коситься, наче я йому коли дулю показав. З’їсти радий. І зіжре, чого доброго!»

Але як підкотитися до Сидорчика, як підточити контакти – Петрунчик не знав. І так, і так крутив мозком, а придумати щось варте – ну ніяк! Хоч плач. Існує ж ота чортова субординація, не скажеш, знявши капелюх: «А ось і я! Привіт, старий! Як наше нічого?»

Ні, що не кажіть, а для такого важливого візиту потрібна й важлива причина. Петрунчик сіпався, метушився, лупав очами: «Думай, думай, Петрунчик! Інакше загримиш ти, відчуваю, на біржу праці, вручать тобі мітлу».

І він, здається, додумався.

Якраз учора Петрунчик випадково зустрівся на міській вулиці з шефом – той не йшов, а плив: шеф був під добрим шафе. Десь, видно, добряче клюнув, неінакше на дурницю, і Петрунчик задоволено потер долонями: що, коли це використати, га-а? Придумав! А він і пам’ятати не буде...

Назавтра ранком Петрунчик обережно постукав у двері начальника відділу.– почув він доброзичливий голос Сидорчика. -- Заходьте, заходьте! Будь ласка!

Від такої ввічливості Петрунчик аж розгубився. Він потерся іще трохи у порозі і потупав до столу Сидорчика, який світився, мов лампочка. Не скажеш, що вчора пив гірку. Але ж було...

– Слухаю вас, товаришу Петрунчик, – ступив назустріч Сидорчик, міцно потиснув підлеглому долоню, що того знов здивувало і вразило. – З чим, так би мовити, до мене? Що хвилює? Що турбує-непокоїть? Слухаю!

– Я... я... – зашамкав ротом, як рибина на березі, Петрунчик, – вам борг приніс. Борг... оце... так-так... копійка в копійку... рівно п’ятдесят тисяч...

І Петрунчик поклав на стіл гроші одним папірцем.

– Борг? Який? – непевно і здивовано подивився на підлеглого Сидорчик. – Пробач, щось не пригадую...

– Учора... ага... мені позичили... можливо, й не пам’ятаєте... усяке може бути... втомилися, може, на роботі... Ага... Дякую вам, Павле Євменовичу, – затряс ріденькою борідкою Петрунчик. – Ви мене й мою сім’ю, може, від смерті врятували... На хліб дали... Діти їсти хотіли... ага... Їсти хотіли... діти...

– А я не пам’ятаю.

– Було, було! – рішуче замахав на Сидорчика Петрунчик. – Було! Якби не ви ... діти б з голоду... ага.

– Дивно все це, – розвів руками Сидорчик, сумно посміхнувся. – У мене ж вроді й грошей не було. Пити, товаришу Сидорчик, треба менше. Що скажеш, Петрунчик? Гарний я був?

Петрунчик винувато, наче це він учора був п’яний, схилив голову і кивнув.

– Ось і я так кажу, – погодився Сидорчик. – Біс сплутав. – Він дуже вже якось по-дружньому лагідно поклав йому руку на плече, видихнув: – Покидаю я вас, Петрунчик. Учора ось бенкетик був... нову посаду, так би мовити, обмили трошки. Переходжу в інше бюро, на інше підприємство. А коли... коли гроші знов тобі потрібні будуть, то заходь... позичу. Поготів, віддаєш ти акуратно, вельми хутко. Заходь, Петрунчик. Звертайся.

Петрунчик же стояв, ніби проковтнувши м’яч, боючися поворушитися. А очі свердлувалі костюм Сидорчика, те місце, куди він сховав його останні гроші.

«Ех, перебрав!..» – нарешті видихнув Петрунчик і подивився на двері.

МАНЕВР

Коло матері з ранку крутився старший син Костик. Він працює на заводі токарем, а заробітну плату затримують.

– Мамо, рідненька, гроші потрібні,– винувато посміхнувшися, попросив він.– Хоч скільки-небудь... По можливості... Ти ж знаєш, я навіть курити кинув... враховуючи економічну ситуацію в нашій сім’ї.

– Що ж з вами зробиш?– мати потягнулася за гаманцем, відрахувала сину декілька папірців, той узяв, подякував.

А потім надійшла черга дочки просити гроші.

– І мені...– схилила вона додолу голову й соромливо протягнула руку.– Скільки можеш. На морозиво. І до театру, можливо, підемо всім класом.

Невдовзі й на долоньку дочки лягли держзнаки.

Сашко, наймолодший, він іще до садочку ходить, так само поскаржився гаркавим ротом, що і в нього нема грошей, а сьогодні вони йому дуже потрібні.

– Давай, давай і йому,– заступився за карапуза батько.–- Людина росте! Громадянин! Куди не кинь– усюди гроші. А як ти хотіла? Якщо Світланка сама піде до театру, то до них той сам приїде. З казкою.

– Ага,– потвердив Сашко і шмаркнув носом.

Мати дала декілька папірців і Сашку.

– Ну, а зараз моя черга,– протягнув руку й батько.– Відраховуй. Та швидше, швидше, а то на роботу спізнюся.

Матері нічого не залишалося, як знизати плечами і віддати решту грошей йому.

– Ось тепер повний порядок!– батько по-змовницьку підморгнув дітям і всі вони дружно висипали з квартири – хто куди.

Назавтра діти разом з батьком вітали маму з днем народження. І вручили їй подарунок. За ті гроші, що випросили у неї.

Мати просльозилася: подарунок їй дуже сподобався.

ОБМИЛИ

Тюлькін отримав спадщину – подвір’я зі всіма будівлями в своєму рідному селі.

– Залишилася спадщина-а!– словами відомої пісні виплеснув він радість і роз’яснив друзям.– Тітка Маруся, пухом їй земелька, бачите, не забула про мене. Помирала, а пам’ятала... Пам’ятала, що є в неї племінник Колька Тюлькін. Ну, і хіба ж я після всього цього, після такої щедрості, можу її забути, га?