Ваш покiрний слуга кiт

— Воно то так, але яку ти знайшов відмовку… Ось що ти спокійнісінько заявив: «Я маю намір присвятити життя вивченню естетики, а тому повинен збирати матеріал для майбутніх. студій, змальовувати якнайбільше цікавих фактів і подій з життя природи та людей. Зітхати «ой нещасний», «ой бідолаха», видаючи свої особисті почуття, не личить людииі, так щиро відданій науці, як я. Я теж подумав, що ти стрaшенно черства людина, і брудними руками розірвав на клапті свій альбом.

— Відтоді заглух і більше не проявлявся мій великонадійний талант художника. То ти завдав йому смертельного удару. І я затаїв зло проти тебе.

— Не задурюй мені голови. То я злий на тебе.

— Уже тоді Мейтей був хвальком, — втрутився в розмову господар, доївши пастилу. — Не було такого випадку, щоб він дотримав слова. А коли заскочиш його на гарячому, він ніколи не признає вини, а завжди викручується. Коли в храмовому саду розцвів індійський бузок, вів сказав: «Поки облетять бузкові пелюстки, я напишу трактат: «Принципи естетики». — «Нічого в тебене вийде, — сказав я. — Я цього абсолютно певен». А Мейтей: «Я тільки з вигляду слабохарактерний, а насправді я — людина залізної волi. Якщо не віриш, поб’ємось об заклад». Я всерйоз сприйняв його пропозицію, і ми домовилися, що, хто програє, той частує переможця в європейському ресторані в Канда. Я заклався з ним, переконаний, що йому не впоратися з трактатом. Однак у душі трохи й побоювався: в мене ж не було грошей на частування в європейському ресторані. Та сенсей і не збирався писати. Минуло сім днів, двадцять, а він не написав ані сторінки. Нарешті відцвів індійський бузок, на кущах не залишилося жодної пелюстки, а Мейтей і вусом не веде. «Я вже в ресторані», — подумав я, коли надходив час одержати виграш. Час надійшов, а Мейтей: — ні пари з уст.

— Знову придумав якусь відмовку? — втрутився Судзукі-кун.

— Атож, він страшенно зухвалий тип. Уперся і все торочить: «Чого-чого, а сили волі мені не позичати».

— Хоча й не написав ані сторінки? — не втримався сам Мейтей-кун.

— Ясна річ. Ти тоді сказав: «Я певен, що силою волі не поступлюся ні перед ким. Тільки от жаль, що пам’ять підводить. У мене вистачало волі написати трактат «Принципи естетики», але лихо в тому, що на другий день після нашої розмови я все забув. І якщо трактат не готовий до визначеного дня, то винна в цьому не сила волі, а пам’ять. А коли так, то нічого частувати тебе в європейському ресторані». Ти сам зухвалий!

— Це схоже на Мейтея. Дуже цікаво, — невідомо чому захоплено вигукнув Судзукі-кун. Тепер він говорив іншим тоном, ніж до приходу Мейтея. Хтозна, може, це властиво всім розумним людям.

— Що ж тут цікавого? — Було помітно, що господар і досі сердиться на Мейтея.

— Дуже жаль, але я намагався якось загладити вину: так шукав павиних язичків, що мало ніг не повідбігав. Не сердься, будь ласка, почекай трохи. Та коли вже зайшла мова про трактат, я розповім вам незвичайну новину.

— З тобою треба пильнуватися — ти щоразу приносиш незвичайні новини.

— Але сьогоднішня й справді незвичайна. Ти знаєш, що Канґецу засів на докторську дисертацію? Я ж дyмав, що Канґецу, людина з надзвичайно розвинутим почуттям власної гідності, не марнуватиме часу на таке безглузде заняття. А що виходить? Ніби він теж небайдужий до кращої половини людства. От потіха! Послухай, конче треба сповістити про це Носа. Напевне, йому зараз ввижається уві сні доктор жолудяних наук.

Зачувши про Канґецу, Судзукі-кун очима й бородою подав знак господареві: мовчи, мовляв. Але господар не зрозумів. Вислухавши перед тим проповідь Судзукі-куна, господар було поспівчував доньці Канеди, однак тепер, коли Мейтей заторочив: «Ніс, ніс», — він пригадав недавню сутичку з Ханако і відчув, що його пориває на сміх, але не покидає і досада. Та найкращим подарунком для господаря була звістка, що Канґецу взявся до докторської дисертації. З усіх новин останнього часу хвалька Мейтея тільки ця одна була варта усіх попередніх. І навіть приємна й радісна. Врешті-решт не важливо, одружиться Канґецу з донькою Канеди чи ні. Важливіше, що він буде доктором наук. Господар не жалкував, що сам, як невдала дерев’яна статуетка, запліснявіє в кутку майстерні різьбяра, аж поки її не сточить шашіль. Тільки б якомога швидше вкрити позолотою досконало виконану скульптуру!

— Справді пише дисертацію? — запально спитав господар, нехтуючи знаки Судзукі-куна.

— Що за людина? Нікому не вірить… Хоча я й сам не знаю, яка в нього тема: жолуді чи механіка повішення. В усякому разі, Ніс, напевно, буде приголомшений.

Щоразу, як Мейтей безсоромно проказував «ніс», Судзукі-кун непокоївся. Але Мейтей, нічого не помічаючи, провадив далі:

— Після нашої розмови я й далі вивчав проблему носа й нещодавно відкрив, що в «Трістрамі Шенді» є міркування про носи. Шкода тільки, що Стерну не можна показати носа пані Канеди. Такий чудовий матеріал був би! Прикро, що такий ніс захиріє у глушині, хоча в нього є всі підстави зберегтися в пам’яті нащадків тисячоліття. Як тільки Ніс з’явиться тут іще, я спробую накидати з нього ескіз, який правитиме посібником при вивченні естетики, — не вгавав Мейтей.

— Кажуть, донька Канеди готова вийти за Канґецу, — повідомив господар новину, щойно почуту від Судзукі-куна. А той невдоволено скривився і ну підморгувати господареві. Та марно — господар реагував так само, як діелектрик на електричний струм.

— Трохи дивно, невже діти навіть таких батьків здатні любити? Але то, напевне, не любов, а якщо й любов, то в усякому разі несерйозна.

— Хай і несерйозна. Аби тільки Канґецу оженився.

— Як це так — оженився? А хіба кілька днів тому ти не був проти? Сьогодні, бачу, ти надто розм’як.

— Не розм’як, я взагалі ніколи не м’якну, а…

— З тобою щось таки сталося. Судзукі, ти от послухай, що я тобі скажу про отих Канеда, — ти крутишся там, у діловому світі, тож воно тобі знадобиться. Їм, бач, заманулося, щоб їхню доньку величали дружиною найобдарованішої в світі людини, нашого приятеля Мідзусіми Канґецу. Та це ж усе одно, що спарувати дзвона з паперовим ліхтарем. Хіба можна стерпіти таке? Навіть ти, комерсант, гадаю, погодишся зі мною.

— А ти, як завжди, енергійний, бадьорий. Чудово. За десять років анітрохи не змінився, молодчага! — пропустивши повз вуха Мейтеєві слова, спробував викрутитися Судзукі-кун.

— Коли вже ти мене так хвалиш, то я ще трохи блисну ерудицією. Стародавні греки надзвичайно високо цінували фізичну культуру й заохочували до неї, видаючи переможцям на різних змаганнях цінні подарунки. Але дивна річ: нема документа, який свідчив би, що вченим видавали нагороди за знання. Я і досі дивуюся: чого б це?

— Справді, якось дивно. — Судзукі-кун підладжувався до Мейтея.

— Аж ось кілька днів тому під час роздумів над проблемами естетики я зненацька відкрив причину того дивного факту. Мої багаторічні сумніви розтанули, на мене найшло таке божественне осяяння, що мені здалося, наче я вийшов з глибокої темряви й досяг райського блаженства.

Мейтей дав таку волю пишномовству, що навіть обличчя Судзукі-куна, неабиякого мастака говорити, наче промовляло: «Так і я не втну». Господар сидів похнюплений і постукував паличками зі слонової кістки по краю тарілки, немов хотів сказати: «Ну от, знову почалося». Лише Мейтей без угаву самовдоволено просторікував:

— Так хто ж, ви думаєте, докладно з’ясував природу цього суперечливого явища і вивів нас раз і назавжди з темного провалля сумнівів? То був, відтоді як існує наука, може, найвизначніший вчений, грецький філософ Арістотель. У його творах записано… гей, не стукай по тарілці, а уважно слухай… Призи, одержувані переможцями змагань, цінувалися дорожче за виявлене мистецтво. Тим-то вони правили водночас за премію і засіб заохочення. Ну, а як зі знаннями? Якщо вже давати винагороду за знання, то це мало б бути щось вартісніше. Однак що ще в світі зрівняється з таким рідкісним скарбом, як знання? Ніщо. Греки розміркували ось як: навіть якщо скласти заввишки з Олімп гору скриньок зі золотом, зібрати все багатство Креза, то цього все одно не вистачить, щоб винагородити за знання. 3багнувши, що, як не крути, а це речі незрівнянні, греки вирішили: вченим премій не видавати взагалі. Сподіваюсь, і ви зрозуміли, що ні золото, ні срібло, ні мідь не можуть зрівнятися зі знаннями. Так от, коли вже ви засвоїли цю засаду, вернімося до раніше порушеного питання. Що являє собою якийсь Канеда? Це ж банкнота з очима й носом, а не людина. Образно кажучи, не що інше, як ходяча банкнота. Донька ходячої банкноти в такому випадку всього-на-всього ходяча марка. 3 другого боку, хто такий Канґецу-кун? 3 ласки неба він найпершим закінчив найвищий храм науки і невтомно в благенькому хаорі з часів каральної експедиції на Тьосю день і ніч досліджував стійкість руху жолудів. На ньому він не зупинився; найближчим часом опублікує свій великий трактат, який затьмарить славу лорда Кельвіна [115]. Щоправда, чисто випадково він мало не стрибнув у воду з моста Адзумабасі, але цей вчииок можна пов’язати з властивою запальним юнакам схильністю до пароксизмів. Цей його замах на життя ніяк не підірвав репутації, що нею він втішався як ерудит. Якщо говорити про Канґецу-куна властивими мені епітетами, то він — ходяча бібліотека, двохсот-восьмиміліметровий набій, нафарширований знаннями. Якщо той набій одного гарного дня вибухне у вченому світі… так і дивись вибухне… таки вибухне…