Позичений чоловiк

– Але ж сімейка наша маленька. У нас згода панує, то в хаті навіть найкапосніше горе танцює.

– Ой Хомо, я ж тобі як жилка: коли схочеш – тоді й і покірна, і слухняна. Хіба душа моя не м’яка, ні подушка? Може, як то кажуть, постоли і брудні, зате душа чиста. А на серці камінь, що наче ми з тобою закон поминули, або ж, вірніше, так вступили в закон, як собака н цибулю.

– Охота гірша неволі, – кажу глибокомудро.

– Авжеж, воно б добре, та нікуди не годиться. Як у нас вийшло? Вийшло так: іде гнида за Демида, світилкою жаба, сваха черепаха!

– А чи нам хтось винуватий? Сиділа дівка та й висиділа дідька!

– Виходить, наче ми побрались на чотири вітри, а на п'ятий шум? Годиться, Хомо, жити так, як люди, раз я тебе її Мартохи позичила? Годиться, Хомо, завести свою дитинку.

І стало мені на серці так, як отому одчайдуху-легкодуху, що ходить на комара з дрючком, а на вовка з гострою швайкою.

– Але ж, Одарко, – кажу, – нема толку ні з твоєї основи, ні з мого поткання. Бо хоч і хороший твій коровай, але репаний.

– Та чого там, – заперечує Дармограїха, – коровай як коровай, хочеш не хочеш – а рот роззявляй. Але ж і твоя, Хомо, цнота не ліпша від мого злота. А тільки однаково я тебе люблю по-справжньому, а не так, як пси люблять діда-старця. Коли ж наша любов не зацвітає квіткою-дитинкою то, може, годилося б у дитбудинку попросити.

– Можна було б хлопчика взяти, – кажу.

– І назвали б Хомою, – усміхнулась Дармограїха, як сонце в небі.

– Або дівчинку попросити, – кажу.

– А дівчинку як би назвали? – повечоріла на обличчі. – Не Мартохою часом?

– Одаркою, – кажу.

– О! На безлюдді й Хома чоловік, а Гапка ще й люди! – похвалила зрадівши. – При дитині я стану матір’ю, а ти батьком, далі я стану бабою, а ти дідом.

– Ну, Одарко, бабою та дідом постаємо колись і без прийомної дитини.

– Це потім, Хомо, в нас і внуки пішли б! – тішилась Дармограїха. – І з нас була б якась користь, доглядали б малечу.

– А там, дивись, і прабабою та прадідом поставали б, – стало мріятись і мені. – А ми, як говориться, милуватимемось із правнуків і сидітимем у парі, щоб гречка родила. І вже була б на старість справжня ціна, а не так ото – сім баб за одну цибулю.

Отак ми з Одаркою межи собою гомоніли, а нас чи горобці підслухали чи сороки. А там – горобець горобцю, сорока сороці – от і пішло по Яблунівці, як гриби по дощі. Пішли поговори, а від людського поговору не запнешся пеленою. Скоро вже кожна собака знала, що ми з Одаркою хочемо дитя з дитбудинку взяти. Навіть підходили з порадами, на чиє прізвище зареєструвати, – одні казали, що краще записати Дармограєм, як матір названу, а другі совітували записати Прищепою, як батька названого.

Та, либонь, не судилось нашому щастю збутись, бо якогось ранку сиджу я, позичений, та й снідаю, Щоб на роботу йти на ферму, як увіходить до хати Мартоха.

Рідна моя жінка Мартоха не просто увійшла, а наче вогню принесла, і той вогонь палахкотить їй в очах, і мовби з димом факає з рота. Здається, що вся вона зараз спалахне, мов копиця сіна. І чого то, думаю, в неї злості повні кості, наче вона родом із самісінького пекла? Може, тому розсердилась, що сусідська корова не тим боком почухалась, із Мартохи станеться.

Глянула – наче квачем мазнула по кутках, у піч пустила моторну зміюку свого погляду та й каже:

– Збирайся, Хомо, і додому гайда!

Бачу, роззявляється в Одарки губа, мов у жаби до каченяти, дивиться зашморгом на непрохану ранкову гостю.

– А Хома у себе вдома, – каже, – то куди йому ще збиратись? Хіба забула, що позичила чоловіка взамін за телицю? А десяток циганських голок хіба не дала, хоч за голки ми не вмовлялись? А ґудзичків біленьких десяток? А наперсток?

– Ось твій наперсток, ось твої ґудзики, ось твої циганські голки! – Мартоха зі злом поклала все те добро на лаві. – Одна голка зламалась, то куплю в місті й принесу. Так що ми квити, а ти, Хомо, збирайся. Покористувалась тобою Дармограїха – годі!

– Як то квити? – стаючи схожою на скаженого їжака, торохнула язиком, наче розбитою дерев’яною терницею, Одарка. – А телиця?

– А телиці нема! – сіконула, як ціпом.

– Як то нема? – засичала гадюкою Дармограїха. – Ще не відбув Хома в мене за телицю, а в нас була умова на півроку. Ти що, Мартохо, продала чортові душу?

– Ти на мене холоду не наганяй! І ти мені не кума, щоб чортом дивитись. Ти тільки подивись на неї – лізе в очі, як осока! Забрала свою телицю – й Хому не хоче повертати. Як же це жити мені тепер, коли ні Хоми, ні телиці?

Мартоха взялась руками в боки, ставши схожою на велетенського куманця, – витвір божевільного гончара з родини циклопів. Голос її нагадував голос немащеного колеса, що котиться по грудомаччю та каміняччю.

– Чуєш, Хомо? Немає телиці в нашому хліві. Вдосвіта вийшла до хліва, хотіла погодувати, а телиці нема, і двері відчинено.

– Як то нема телиці? – нарешті до мене повернувся дар мови.

– А де ж телиця? – злетів соколом-сапсаном голос Дармограїха

– Нема, лизя злизала! Не подумаю, Одарко, що ти назад викрала і продала на базарі, а тільки нема.

– Позбулась ти, Мартохо, стида, як та кобила, що воза побила, – задвиготіло в грудях у Дармограїхи, наче посипались у провалля кам’яні гори. – Сама спродала чи злодіям подарувала, а тепер прийшла Хому забирати? Либонь, у вовка очі позичила або ж свої продала псові.

– Коли сама не стидаєшся, то накрий решетом голову. Бач, стидати надумала! І кого – мене! Сама ходить у песій шкурі, а когось винуватить!

– Мартохо, не сопи, як ковальський міх, бо я ніколи Не зустрічала гостей на широкому шляху! Не з тих, що по чужих кишенях молебні правлять.

– Як то не з тих? Якби не з тих, то Хому б не позичала, щоб сільраді замилити очі. Ти така, що візьмеш хоч і і вогню. Знать по твоїх очах, де ходиш по ночах. Та ти така, що церква горітиме, а ти руки грітимеш. Не треба прикидатись мертвим індиком, бо знаю тебе!

– І обі, Мартохо, якби тільки наволокти пеню на мене, – йшла Дармограїха в атаку у своїй хаті, де навіть стіни захищали. – Хтось винен, а на мені має окошитись. Але знай, що смола до дуба не пристане!

– Ага, мели язиком поза вухами, – гриміла рідна моя жінка Мартоха, як ото гримить у літньому небі дияконський підпилий голос грому. –Ти така чесна, як колгоспний бугай Імперіалізм, що покриває кожну корову в артільній череді та з яблунівських хлівів.

– А щоб на тобі шкура загорілась! – цокочучи кукурудзяними зернами добірних зубів, у солодкому запої зичила Дармограїха. – А щоб тебе буря вивернула! – дзвенів її міцний голос, наточений у базарних та ярмаркових баталіях. – А щоб тебе кат сіконув перед великими вікнами!– кляла Дармограїха, аж біла піна їй зацвітала синявим шумовинням у куточках уст. – А щоб тобі світ замакітрився!

І тільки скінчила вона свої прокльони на найвищій ноті, як обізвалась моя рідна жінка Мартоха – наче горохом сипонула по стінах та по долівці, і горох заскакав скрізь, зашарудів, затріщав, задріботів.

– А бодай твоє кодло з накоренком перевелось! – кляла Мартоха, аж мурашки почали бігати в мене по спині. – А бодай тебе волами по тих велелюдних торговицях возили, а граблями волочили, коли ти надумала чесну жінку обхитрувати! – проклинала, аж морозець під чубом моїм потріскував. – А щоб під тобою, спекулянтко, земля горіла на косовий сажень.

Ох, як вони лаялися славно! І я не знав, ким дужче захоплюватись, бо то Одарка здавалась неперевершеною у своєму лихослів’ї, то вже Мартоха перекривала її красномовством своїх лайок. Це був спектакль, де наче спочатку грала одна скажена скрипка, потім вступала до гри друга знавісніла скрипка, а вже згодом обидва біснуваті інструменти об’єднувались, витинали спільно.

Господи, що тільки я довідався від Мартохи про Одарку, яку, здавалося, знав, як своїх п’ять пальців! Значить, мало знав, бо тут я довідався, що вона відьма лиса, яка їздить по базарах не на автобусі, а на персональній мітлі; що вона бісова личина, котра даремно виряджається в яблунівську молодицю; що вона яропудова дочка, яку колись зловлять у магазині, виваляють у ваті, обіллють одеколоном, намастять усякими пахучими мазями і такою пустять гуляти по місту. Кричала Мартоха, наче хотіла криком дуба зрубати або ж своїм криком огонь погасити. Ну й давала хльосту, ну й давала прочухана, ну й наганяла розуму до голови!