Iдилiя в пеклi

— Слава тобі, Господи, що вона приїде додому, в мене хоча б на службі не буде неприємностей!

І ми почали очікувати маму.

Я вже розповідав, як ми з татом уночі чекали на маму, пана Фінгуліна, служницю та собаку. А найбільше я чекав на пана Фінгуліна, бо це він утік з мамою, а тато пообіцяв:

— Я йому все виповім! Як використовувати мою добрість і мою дружину.

Я спитав, чи використовував пан Фінгулін також собаку та служницю?

Тато відповів, що пан Фінгулін на все здатний, і коли я виросту, то все зрозумію, а поки що велів мені лягати спати.

Я ліг і вже не думав про те, що сталося, тому що від солодощів у мене розболівся живіт. Я довго не міг заснути і чув, як тато ходить в їдальні й розмовляє сам із собою:

— Моя золота дружина, хто міг чекати від тебе такого?!

Потім тато сів за піаніно та почав бринькати на ньому, як я, коли хочу розізлити нашого собаку. Проте невдовзі тато закрив кришку, знову ходив по кімнаті, говорячи при цьому по-німецьки. Відтак він підійшов до мого ліжка і сказав:

— Викапаний Фінгулін! Де були мої очі? Що я за йолоп!

Мені зробилося смішно, як тато лає себе, тому я вдавав, ніби сплю, а потім і справді заснув.

Мене розбудила розмова за стіною в їдальні. Це мама повернулася додому. Я вибіг до неї прямо в нічній сорочці. В їдальні був і пан Фінгулін. Я взявся обіймати пана Фінгуліна і маму. З ними був і собака, а служниця — в дверях; вона раз по раз падала на коліна, плакала і кричала:

— Ваша милість, прошу пробачити мені, не могла я пані кинути, я доглядала за ними! Ваша милість, ради Господа Бога, пробачте, я в цьому чиста й безвинна! Пані мені сказала, що в пана Фінгуліна занедужала старенька тітка в Будейовіцях, а пан Фінгулін сам нічого не вміє, ні доглянути нікого, ні добитися нічого і боїться їхати сам, щоб я, отже, поїхала з ними і допомогла порадою і взагалі. Ваша милість, пробачте мені, ради Бога! Пресвята Богородиця, як же ж ми намучилися з цим собакою. Всю дорогу, клятий, вив безперестанку, тільки б жерти йому! Купили ми, ви вже пробачте мені, ваша милість, копченої ковбаси. Так ця тварюка половину змегелила і прямо в купе налюрила три калюжі й наклала дві купи, пробачте мені, Бога ради, ваша милість.

І служниця поповзла на колінах до стільця, що був до неї найближче, сіла на нього, витираючи носа спідницею.

Пан Фінгулін усе відкашлювався і нарешті попросив у тата сигару. Тато приніс сигари, проте в пана Фінгуліна не виявилося навіть сірників, тато дав йому прикурити. Вони між собою не розмовляли. Пан Фінгулін дивився на татові черевики, а тато — на черевики Фінгуліна. Собака переводив погляд із тата на маму, з мами — на пана Фінгуліна й радісно махав хвостом.

Тоді я спитав пана Фінгуліна, як він прогулявся в Будейовіцях.

Тут тато швиденько взяв мене за руку і відвів на кухню. За мною вийшов і собака.

До кухні долинув голос пана Фінгуліна:

— Вельмишановний пане! Як людина глибоко порядна, я дозволив собі піднятися до вас, щоб вибачитися за те, що взяв вашу високоповажну дружину в гості до моєї бідної хворої тітоньки в Чеське Будейовіце. Прошу повірити мені, що більше я нізащо у світі не візьму з собою в дорогу ніякого пса. Цей ваш пес виявився такою противною і хитрою тварюкою! Коли ми по дорозі зайшли на станції Весели в ресторан, то взяли сосиски з хроном. Чудові сосиски…

— Хрону вони пожалкували, щоправда. На два крейцери можна було б і більше покласти, — втрутилася мама.

— Але хрін був відмінний, — заперечив пан Фінгулін. — Іноді хрін буває неприємний і щипає за язик. А цей не щипав, у нього був приємний солодкуватий смак. Так ось, щоб не забути, ваш собака, коли ми їли сосиски з хроном, підкрався до столу з холодною ліверною ковбасою, оглянувся навсібіч і — хап! Поцупив цілих дві штуки. Такі фокуси він учиняв постійно. Ми не знали від нього спокою навіть уночі. Варто було скрипнути, як він схоплювався і підіймав гавкіт, ніби йому на хвіст наступили, і будив увесь готель. У Таборі, де ми ночували першу ніч, він укусив покоївку, коли та принесла нам каву в постіль. Слава Богу, вона заспокоїлася, отримавши п’ять крон.

— Ваша милість, пробачте, Бога ради, — плаксиво відгукнулася служниця, — повірте мені, пес і справді жахливий!

Тато ходив по їдальні, тримався за голову й повторював:

— Це нічого не доводить, пане Фінгулін, це не виправдання.

Пан Фінгулін також підвівся і заходив по їдальні примовляючи:

— Такси, повірте мені, всі такі. Цей пес, добродію, жахливо підступний і лицемірний, де що не побачить — умить зжере і тікає. У мого брата був пес тієї ж породи, так він, клятий, куди не прийде, неодмінно напаскудить або вкраде щось.

Тато, слухаючи його, зітхав:

— Боже мій, Боже мій!

Тут мама занепокоїлася — чи немає в домі вина. У нас же як-не-як гості!

Ну, тато приніс пляшку, а служниця принесла чарки. Мама налила вина, пан Фінгулін цокнувся з татом і сказав:

— Ваше здоров’я, пане старший діловоде!

Тато випив і знову взявся ходити по їдальні, тільки швидше, а потім ще швидше, дедалі швидше, поки не зачепив і не відгорнув в одному місці килим, а мама розсердилася, тому що килими від цього ламаються і псуються.

Нарешті тато сів за стіл і спитав, чи пам’ятають вони Божу заповідь — «не побажай дружини ближнього свого»?

Хто мав це пам’ятати, він не уточнив і чого треба було побажати у дружини, він також не сказав, а додав лише, що помилився в панові Фінгуліні, бо вважав його своїм другом. Пан Фінгулін на це відповів йому, що тато, безперечно, міг покластися на його дружбу і, якби не було в нього в Будейовіцях старої тьоті, вони б нікуди не поїхали, а цією поїздкою ситі донесхочу. А пес був цілковито клопітним тягарем.

— Нам усюди довелося червоніти за нього, — додала мама. — Він найбезсоромнішим і нахабним чином чіплявся до всіх зустрічних собак у Будейовіцях, а коли я хотіла стукнути його парасолею, він одскочив, а парасоля зламалася, ударившись об бруківку.

Пан Фінгулін знову налив собі вина, випив, узяв капелюх, подав татові руку й побажав доброї ночі. Прощаючись, він порадив:

— Пробачте, але якщо ви хочете послухатися моєї поради — проженіть цього пса!

І тато велів одвести його до шкуродера, щоб, коли пан Фінгулін переселиться до нас, пес не мозолив йому очі.

Одного чудового вечора пан Фінгулін знову прийшов. Тата ще не було вдома. Я сидів у туалеті, а туалет у нас біля самих вхідних дверей, і я чув, як пан Фінгулін цілує маму і каже їй:

— Золота моя Фанінка!

Мама попросила його говорити тихіше, бо я вдома. Щоб вони не подумали, нібито мені цікаво, я спустив воду. Мама вигукнула:

— Боже мій, цей хлопчисько досі товчеться в туалеті!

І вони з паном Фінгуліним перейшли до їдальні. Я ще кілька разів спустив воду, а відтак і сам прийшов до них. Побачивши мене, пан Фінгулін прикинувся здивованим:

— Звідки ти взявся, Франтішек?

Мама зауважила мені, що я поводився невиховано, коли сказав, ніби в мене болить живіт. А я нічого не можу з собою зробити, така вже я дитина, і, коли в мене були глисти, я теж усім розповідав, кого не стріну, бо всі мене жаліли й говорили, що я гарний хлопчик.

Пан Фінгулін спитав, як справи з блощицями. Йдеться про те, що у нас тепер є блощиці, вони завелися після того, як мама з паном Фінгуліним побували в Будейовіцях. Вони привезли їх із собою в ручному саквояжі. А тато розповідав, що вигнані із Франції гугеноти привезли блощиць до Лондона, з Лондона вони прийшли в Данію, з Данії в Німеччину, а звідти вже до нас, у Чехію.

Я пояснив пану Фінгуліну, що блощиці кусаються вночі для того, щоб люди і ночами не забували про Господа Бога, і що я, коли вони сильно мені допікають, молюсь «Ангелочку, мій хранитель…» — і до ранку засинаю, і блощиці також.

Пан Фінгулін погладив мене по голові і спитав, чи люблю я Боженьку. І тоді я йому розповів, як я потраплю на небо і як там буду гратися сірниками, відривати мухам лапки й виколювати очі мишам, веселитися з ангелочками, лазити по деревах і спати в ліжку одягненим. А ще я сказав, що буду грати з ангелочками в розбійників і полоненим відрізати носи.