Книга веселих порад

— Послухав тебе, взяв ініціативу в свої руки, і що ж це виходить? — сердитесь ви. — Я купив чернігівське піаніно, а Півнєв — крижопільське. Нема дурних, хай перший купує Півнєв.

Деякий час вичікуєте. А час — гроші й мудрість.

— Півнєв набирається розуму, — повідомляє дружина. — На фабриці Боженка замовив стелажі.

— Купимо румунські полички.

— Півнєв дуже грамотний став, — розповідає жінка. — Тюльку на Житньому ринку продає, а книги купує. У яскраво-зелених палітурках. А вчора припер світло-бурячкові.

— Мені обіцяли світло-малинові.

— У Півнєва нижня полиця синя. Як небо.

— У нас буде зелена. Як море. З медузами.

Несподівано для вас Півнєв повів прямо-таки собачу лінію — перейшов на псів — купив західносибірську лайку. Я — степового хорта. Він — російського гончака. Я — естонського. Він — англійського крапчастого сетера. Я — ірландського, червоного. Він — пойнтера. Я — спанієля. Він — фокстер'єра гладкошерстого. Я — фокстер'єра жорсткошерстого й т. д.

Собача боротьба відбувається (запам'ятайте це) по двох лініях. Або по лінії, в кого буде найменший пес, або по лінії — в кого найбільший. Півнєв це знав і повернув круто на сто вісімдесят градусів. Придбав таксу. Я — українську вівчарку. Він — добермана-пінчера. Я — сенбернара. Раптом він перестрибнув на кімнатно-декоративні: купив тер'єра. Я — болонку.

Півнєв закукурікав. Діватись було нікуди. Я святкував перемогу. Та несподівано Півнєв приніс єнотовидного пса. Тепер звитяжив він. Десь добрий місяць усі любителі псів, кращі собаківники міста були у нього в гостях. Двері не зачинялись. Я не витримав і купив молодого шакала. Півнєв став жовтий, як гюрза. Незабаром він придбав мангусту, схрещену з собакою динго. Я — дикобраза, схрещеного з страусом ему. Півнєв — видру, схрещену з макак-резусом. Я — тхора, схрещеного з макак-лапундером. Він — павіана-сфінкса, схрещеного з голопалим геконом. Я — росомаху, схрещену з шипшиною.

Здавалось, Півнєв здався. Минув добрий місяць. Півнєв десь щез. Не знаю, куди їздив, де гасав, але, на моє щастя, він врізався в граба. (В дуба можна, так чому не можна в граба чи вільху?) Зробив із «Москвича» тульську трирядку. Але зате десь дістав австралійського качконоса, схрещеного з нашим їжаком. «Свято моє закінчилось», — подумав я. Та, на мою радість, той гібрид у Півнєва здох. Мені стало легше. У Півнєва почались неприємності. Його почала турбувати міліція, й небезпідставно. Виявляється, того качконоса він украв у зоопарку. Та тікав так, що розбив машину. Качконос був перший, що народився в неволі. Словом, Півнєву обійшовся качконіс у польську кухню, угорський гарнітур, радіолу «Естонія-М-3», телевізор «Електрон-1», «ВЕФ-10», килими по 187 карбованців за штуку та віденські крісла (я їх досі ніде не дістав, хіба що вкрав би в музеї). Груди мої розпирала радість.

Тепер я раб поза конкуренцією. Ніхто в домі не може зі мною зрівнятись. Хіба Роговий із сімнадцятої квартири. Та куди йому: гроші є, а характер… Із таким характером купувати канарок на Подолі.

Ви цікавитесь, як стати рабом? Як бачите, ніякої мудрості. У наш час рабом може стати кожен, якщо є гроші й бажання. Рабство забезпечене. На все життя.

ЯК СТАТИ ДИКУНОМ

Ми вже знаємо, як стати рабом, як з'їсти шефа, і, мабуть, наша розповідь буде неповною, коли ми не скажемо, як стати дикуном. Але перш ніж відповісти на це запитання, слід запитати й вас: «А яким би ви хотіли стати дикуном?» Дикуни є різні: морські (ті, що коло моря), прісні (це ті, що коло річок, озер, водоймищ). Оце два так званих основних види дикунів. Ці два види діляться на кілька різновидів: дикуни на своїх колесах (своєю автомашиною, човном), дикуни на чужих колесах (машиною приятеля чи сусіда, а також з допомогою приміських поїздів, автобусів, попутних автомашин, тепловозів, човнів тощо), дикуни мотоциклетні (з коляскою та без коляски). Це переважно молодий різновид, який їздить «здебільшого сам», з вітерцем, а також із Грунею і гітарою, що теліпається трохи нижче спини. Куди цей різновид їздить і по що — не встановлено. Встановлено одне: їздить.

Ідете й ви. Але не так, як, скажімо, оцей, що з Грунею. Ви їдете зі своєю законною Грунею (Марусею, Ніною, Галею, Танею, чи на кого ви там багаті) і зі своїм пуп'янком.

— Так куди в цьому році? — цікавиться сусіда, який має свої колеса.

— Та хто зна.

— Так, може, з нами, в Борову?!

— А що в тій Боровій? — перепитуєте так, ніби ви й не дуже туди хочете.

— Та ви що? Не чули про Борову?

— ??

— Та там знаєте яке водоймище?! А бір знаєте який? Сосновий. Та там щоліта вся Харківська, Луганська й Донецька області, разом узяті. Всі на Боровій.

— Та чого ото ми туди понесемо свої голови? Там, мабуть, і сісти ніде?

— Та ви що? Місця вистачить. Ви знаєте, що таке Борова?..

Одне слово, знаєте. Отож не гайте часу — і в Борову! Дикуном. На чужих колесах. Бо, як каже Ігор Костянтинович — ваш приятель з власними колесами, кращого відпочинку, ніж у Боровій, на світі не знайдете.

Ідете в Борову. Дикуном.

Найкраще відпустку проводити дикуном. Тут вам ніякої експлуатації людини людиною. Тут вам ні боротьби за кращий стіл, ні за місце, де сісти (приміром, на веранді), ні лайки з офіціантами, чи з шеф-кухарем, чи з іншим обслуговуючим персоналом. Тут тільки ви й природа. Природа й ви. Та й щоб стати дикуном, не так уже багато потрібно. Потрібні колеса. Колеса знайшлися. Не у вас, так в Ігоря Костянтиновича. Отож, найкраще відпустку проводити дикуном.

Не вірите — поїдьте, переконаєтесь. Але щоб не повторити наших торішніх помилок, потрібно взяти з собою все необхідне. Для цього заздалегідь складається список. Список слід складати самому, або ще краще з Ігорем Костянтиновичем. До списку входять: намети, брезент, цибуля, огірки, помідори, м'ясні консерви, купальники, яйця, яблука, макарони, ракетки для бадмінтона, сало, спеції, матраци, борошно, ковбаса, набір для бриття (леза, мильний порошок), виделки, ложки, алюмінієві миски, масло, кава, каструлі, випивка (тут деталі не обов'язкові), казанок, тринога, постіль (закреслюйте й ставте — карти), рушники, аптечка, взуття, капуста, цукерки, крупа, баночка гасу й хоч одна стопка.

Список склали. Тепер можна й у жінок запитати:

— Ну, що ще брати? Кажіть, щоб потім не було отого…

— А ми знаємо, що ви там писали?!

— Те, що ми писали, ми знаємо. Ви кажіть, що ви писати будете…

— Ну, купальники…

— Є, — кричите ви. — Не це головне.

— Ну, щось тепле…

— Взяли дві пляшки?..

— Та ні… Вкритися чимось теплим…

— Он спекота яка! А вам теплого? Може, кожуха? — сердитесь ви. — Отже, все?

— Все!

— Поїхали.

Ідете до машини. Ви попереду. Жінки позад вас із різним причандаллям: ополоник, сковорідка, ковдра, ще щось. Без цього вони не можуть. Такими вже їх створила природа.

— А ці теплі ковдри куди ж? — цікавитесь ви.

— Таж із собою…

— Та ви що?! Літо ж! Липень місяць! Жара! А вони одна з другою по теплій ковдрі. Та ви що?!

Ковдри залишаєте дома. Жінкам раптом хочеться залишитись теж. З собою залишити й пуп'янків — Славика, Яринку. Жінки такі. Їх ніколи не зрозумієш. Але тут оте владне:

— Та ви що?..

Усі похнюплені, їдуть. Куди? На Борову. Дикунами.

— Музику! Давай музику! — весело вигукує Ігор Костянтинович. — А транзистор узяли?

Всі мовчать.

— Ну, я так і знав. Куди ж ви збиралися? — Це Ігор Костянтинович. — Казав же…

Дикуни мовчать.

— Ну, гаразд. Тоді хоч співайте. Тільки веселої. Ну…

Тут наступає пауза. Весела не йде.

— Цікаво, а ви хоч картоплю взяли?..

Мовчать.

— Ну, я так і знав… А хліб хоч узяли? Ну, гаразд! Це там, у Боровій, дістанемо! Або ж по дорозі… А цукор узяли?

Мовчанка.

— Та нічого, — заспокійливо. Це вже ви. — Там візьмемо.

— А матраци взяли?

— Нічого… Підстелимо сіна…

Приїхали в Борову. Перш за все треба вибрати, де стати. Хоч тут і Харківська, і Луганська, й частина Ростовської області, але стати ще є де.