Сон лiтньоi ночi

Даруйте, ваша милосте, що я посмію спитати. Як звати вашу вельможність?

Павутинка

Павутинкою.

Навій

Дуже радий буду спізнатися з вами ближче, любий мій паничу Павутинко. Коли вріжу палець, то звернуся до-вас: адже павутиння кров спиняє. А вас як звати, вельмишановний?

Горошок

Горошком.

Навій

Будьте ласкаві, кланяйтесь від мене пані Горошинці, вашій матусі, і панові Стручкові, вашому татові. І з вами, любий паничу Горошку, радий буду познайомитися ближче. Перепрошую, а вас як звати, ласкавий добродію?

Гірчичка

Гірчичкою.

Навій

Любий мій паничу Гірчичко, я добре знаю, який ви терплячий. Отой мерзенний велетень Ростбіф зжер уже не одного з ваших родичів. Повірте, через вашу рідню мені вже не раз сльози на очах виступали. Дуже радий буду познайомитися з вами ближче, любий паничу Гірчичко.

Тітанія

Тепер ведіть його в мої чертоги.

Он гляньте, місяць наче засльозивсь,

І кожна квітка плаче до знемоги

За цнотою, утраченою кимсь.

Уста йому закрийте — і в дорогу.

Виходять.

Сцена 2

Входить Оберон, король фей і ельфів.

Оберон

Цікаво, чи Тітанія збудилась,

І що вона побачила найперше,

Що їй навіяло жагу нестямну.

Ось мій гонець.

Входить Пак.

Ну що, шалений духу?

Які у цім гаю пригоди стались?

Пак

В потвору королева закохалась!

Біля її таємної місцини,

Коли вона заснула на часину,

Зібрався гурт афінських тупаків —

Поденників, простих майстровиків, —

Щоб там якусь виставу розучити

І нею шлюб Тезеїв відзначити.

З них найтупіший, той, що грав Пірама,

Сказав свої слова — й подався прямо

В кущі. А там його я перестрів

І голову безмозку підмінив

Ослячою. Ось він виходить знову

На Тізбину відповідати мову —

І решта зразу врозтіч всі порснули,

Мов дикі гуси, що мисливця вчули,

Чи галич, що злітає аж під хмари,

Як постріл недалеко десь ударить.

Отак, його уздрівши, небораки

Пустилися тікати з переляку.

Той, спотикнувшись, падає, мов труп,

А той кричить: «Рятуйте!» — як на пуп.

Зі страху розум геть вони стеряли,

І речі неживі на них напали:

Терни їм рвуть і поли, й рукави,

Гілки збивають шапку з голови.

Так я прогнав їх, і зостався там

Лише ослоголовий той Пірам.

В ту мить якраз Тітанія збудилась

І в нього до нестями залюбилась.

Оберон

Ще краще вийшло, ніж я сам хотів.

Але чи ти й афінцеві скропив,

Як я велів, любовним соком очі?

Пак

Так, сонного знайшов я серед ночі,

Й лежала поряд дівчина з Афін.

Прокинувшись, її побачить він.

Входять Деметрій і Гермія.

Оберон

Сховайся. Це та сама пара, так?

Пак

Та сама діва, та не той юнак.

Деметрій

Люблю тебе, а ти мене хулиш.

Докори ці для ворога залиш.

Гермія

Мої докори — це ще не хула.

Гляди, щоб я тебе не прокляла!

Якщо Лізандра справді ти убив

І по коліна в кров уже забрів,

Забродь ще глибше і мене убий!

Як сонце дню, мені він вірний був,

То щоб отут мене саму забув?

Утік від сонної? Повірить годі!

Скоріш повірю, що до антиподів

Крізь землю можна продовбать віконце *

І місяць прошмигне туди — до сонця.

Ні, ти його зарізав, далебі!

Що ти убивця — видно по тобі.

Деметрій

Ні, я убитий — ти мене убила!

Твоя жорстокість серце простромила.

Та ти, убивце, чиста й осяйна,

Немов зоря Венерина ясна.

Гермія

Де ж мій Лізандр? Чи він живий, чи ні?

Прошу тебе, верни його мені!

Деметрій

Волів би труп його віддати псам.

Гермія

Геть! Геть з очей! Скажений пес ти сам!

То справді ти його замордував?

О, щоб тебе ніхто вже не назвав

Людиною! Признайся: ти не смів

Йому і в очі глянути? Убив

Його ти сонним? Ох, який-бо подвиг!

Достойний гадів, плазунів холодних!

Та ні — такого, як твоє, жала

Таїть гадюка жодна б не змогла.

Деметрій

Не в той бік лють спрямована твоя:

В Лізандра смерті неповинний я,

І він живий, наскільки можу знати.

Гермія

То, може, скажеш, де його шукати?

Деметрій

А нагороду матиму велику?

Гермія

Так: більш не бачити мене довіку.

Однаково, живий Лізандр чи ні.

Самий твій вид ненависний мені.

(Виходить)

Деметрій

Не варто бігти за такою злою,

Побуду тут на самоті з собою.

Печалі нашій додають ваги

Банкрута-сну несплачені борги.

Ану ж, підстережу я боржника,

Хоча давно від мене сон тіка.

(Лягає й засинає)

Оберон

Що ти накоїв! Схибив ненароком

І не тому помазав очі соком.

Ти відданих коханців посварив,

Зате порізнених не помирив.

Пак

Такий у долі владної закон:

На вірного — зрадливих є мільйон.

Оберон

Прудкіше вітру облети весь гай,

Афінянку Гелену розшукай.

Вона бліда від марного кохання:

Спивають кров зі щік гіркі зітхання.*

Йому пущу я в очі сік, а ти

Її на той час мусиш привести.

Пак

Лечу, лечу! Й татарина стріла *

Прудкіше полетіти б не змогла.

(Зникає)

Оберон

Ти, мій квіте, став багряним,