Музиканти смiються

— Ваше щастя, що я, крім усього, ще й гарний поет і мені вдалося так добре підібрати риму до тра-ля-ля…

Карузо приїхав на декілька спектаклів до Парижа. Після першого виступу співак застудився і не зміг співати. Директор опери почав обурюватися:

— Ну, що мені робити? Не розумію, як ви могли застудитись.

— Не розумієте? Я поясню, — відрубав співак.

— По-перше, зала була розігріта ентузіазмом публіки, потім почалась буря овацій, і, нарешті, холодний прийом у критиків! Хіба цього не досить?

— Жодна людина не знаменита так, як їй це здасться, — сказав великий Карузо.

Якось машина його поламалась, і він був змушений зупинитися в одного фермера. Коли співак назвав себе, фермер зірвався з місця, потис Карузо руку й схвильовано промовив:

— Чи міг я коли-небудь подумати, що побачу на своїй маленькій кухні великого мандрівника Робінзона Карузо!

Відомий радянський музикознавець Б. Яворський розповідав про цікавий епізод, який засвідчує феноменальну пам'ять С. Рахманінова.

Якось до Танєєва прийшов Глазунов. Глазунову продемонстрували досягнення московських музикантів, а потім попросили, щоб він виконав щось із свого. Глазунов відповів, що з поваги до Сергія Івановича він спробує зіграти що-небудь новеньке і запропонував ось тільки написану ним першу частину Шостої симфонії, якої він ще нікому не показував…

Сергій Іванович вийшов, замкнув усі двері, потім повернувся і попросив Глазунова розпочинати. Глазунов виконав першу частину, після цього почались розмови, о6говорення.

Минув деякий час. І раптом Сергій Іванович сказав:

— Ох, я ж позачиняв усі двері,— а може хтось прийшов.

Він вийшов і через хвильку повернувся з Рахманіновим.

— Дозвольте познайомити вас з моїм учнем.

Відрекомендувавши Рахманінова, він сказав, що це дуже талановитий композитор і також нещодавно створив симфонію.

Рахманінов сів до рояля і заграв… першу частину Шостої симфонії Глазунова. Здивований Глазунов запитав:

— Де ви з нею познайомилися? Я ж її нікому не показував!

Танєєв посміхнувся:

— У моїй спальні. Я його там замкнув.

Одному з розпорядників студентського концерту доручили запросити відомого артиста Мамонт Дальського. Toй дав згоду. Другого дня студент одяг сурдут, найняв величезну карету й під’їхав до готелю, де жив знаменитий трагік.

Але той сидів напівроздягнений, похмурий.

— Не поїду, — сказав він захриплим голосом.

Студент засмутився. Дальський заспокоїв:

— Та ви не журіться, юначе, замість себе приятеля пошлю. Чудовий співак. Бас. Та де ж він? Федько!

Увійшов чудній, довготелесий хлопець.

— Федько! Одягайся хутчій! На студентський концерт поїдеш. Заспіваєш там що-небудь.

Співець відмовлявся, та Дальський гримнув на нього. Федько мовчки вийшов, сів у карету. Їхав теж мовчки. Тільки на концерті студент запитав співака:

— А ви хто будете?

— Федір Шаляпін. А з ким я маю честь?

— Василь Качалов.

Влітку 1889 року, — згадує Ф. І. Шаляпін, — я повінчався з балериною Торнагі в маленькій сільській церковці, Після весілля ми влаштували смішний якийсь турецький бенкет; сиділи на підлозі, на килимах і бешкетували, як малі діти. Не було нічого, що вважають неодмінним на весіллях: ні щедро прикрашеного столу з різними наїдками, ні про-речистих тостів, та було багато польових квітів і немало вина. Зранку, годині о шостій, біля вікна моєї кімнати вибухнув пекельний шум, і юрба друзів на чолі з С. І. Мамонтовим виконала концерт на пічних затулках, залізних заслонках, на відрах і якихось пронизливих свищиках. Це трохи нагадувало мені Суконну слободу.

— Якого дідька ви хропите? кричав Мамонтов. — У село приїздять не на те, щоб спати! Вставайте, ходімо в ліс по гриби,

І знов калатали в заслонки, свистіли, горлали. А диригував усім цим гармидером… С. В. Рахманінов.

Шаляпін мав служника Петра, який був надто високої думки про власну персону. Під час перебування Шаляпіна в Берліні до Петра звернувся один журналіст і попросив влаштувати йому інтерв’ю з видатним співаком.

— На жаль, дорогий пане, нічого не можна зробити, — відповів Петро. — Мій хазяїн зараз одягається і не може прийняти пана, але я сам можу дати інтерв'ю, бо про все, що стосуються його, я добре поінформований.

— Які плани папа Шаляпіна на найближчий час?

— Збираємось до Мілана, де в театрі «Ла Скала» співатимемо Мефістофеля. Пізніше поїдемо до Лондона, де в королівському палаці дамо великий концерт для англійської аристократії.

У цю хвилину портьєра розсунулась і до кімнати зазирнув Шаляпін:

— Все правильно, але не забудь, Петре, забрати мене з собою, коли їхатимемо до Мілана і Лондона.

Шаляпін деякий час виступав на американських сценах. Одного разу він приїхав в провінціальнє містечко. На вокзалі співака зустріли журналісти і засипали його запитаннями. Коли журналісти підійшли, до Шаляпіна зненацька наблизилась дама, яка відрекомендувалася поклонницею його таланту. Минуло чверть години, але екзальтована панночка не мала й найменшого наміру залишити співака самого. Шаляпін просто не знав, як відкараскатися від надо-кумливої шанувальниці. На щастя з'явився фотограф.

— Чи можна попросити містера Шаляпіна посміхнутися?

Шаляпін одразу ж скористався з цього і звернувся до непрошеної співрозмовниці:

— Змушений попрощатися з вами, міс. Ви ж чули: фотограф попросив мене зробити приємний вираз обличчя!

Один мільярдер попрохав Шаляпіна виступити в нього на вечорі й запитав про гонорар.

— Тисяча доларів, — була відповідь.

— Гаразд, ви одержите свою тисячу доларів, але тільки виступите зі своїм номером і не залишитесь серед гостей.

— Вам треба було одразу про це сказати, — посміхнувся Шаляпін. — Якщо мені не треба бути з вашими гостями, я співатиму і за п’ятсот доларів.

Якось Шаляпін був запрошений на концерт до американської співачки-мільйонерші.

Наступного дня мільйонер запитав Шаляпіна, як йому сподобався голос його дружини. Великий співак відказав:

— О, голос просто магічний!

— Правда? То чому ж ви покинули залу, зразу, як дружина почала співати?

— Саме тому, що не міг протистояти її магічному голосові,— відповів Шаляпін.

Шаляпін завжди дивувався з людей, які вважали, що робота артиста легка.

— Вони нагадують мені,— казав співак, — одного візника, що якось віз мене по Москві й запитав: — «А ти, пане, чим займаєшся?» — Так от, співаю, кажу. — «Та я не про те. Співати — ми всі співаємо.

І я співаю, коли сумно на душі. Я питаюся, що ти робиш?»

Одного разу на офіційному прийомі Моріс Равель сидів поруч з композитором, який не любив його музики. Сусіди вперто мовчали. Нарешті Равель прокашлявся і приязно сказав: