Лiтопис Руський. Повiсть минулих лiт

Власні імена, географічні, етнічні та інші назви подано в тих документально зафіксованих історичних формах, які знала Давня Русь, але відповідно до норм сучасного українського правопису. Оскільки в оригіналі багато імен тих самих осіб, географічних та інших назв мають несталі написання (Георгии, Гюргии, Гюргя, Гюрга, Дюрдя, Дюрга, Юрии; Луцескъ, Луческъ, Лучьскъ, Лучькъ, Луцкъ), то в перекладі, ясна річ, написання кожного імені чи назви уніфікується; при цьому враховано тенденцію історичної видозміни їх (отже, всюди буде Георгій або Юрій, Луцьк). Імена духовних осіб передано у традиційному церковному звучанні (Феодосии, Федосии, Федос всюди перекладено через Феодосій); хрестильні ж імена світських осіб наведено у світських формах (Иванъ та Иоаннъ для імені князя всюди перекладено через Іван). Іноземні імена й назви подано за тогочасним руським звучанням (залишаємо Володислав, не перекладаючи на Владислав); у кількох випадках дуже перекручені іноземні імена й назви виправлено (із застереженням у виносках). Тогочасні юридичні, адміністративні, державні, церковні, побутові та інші терміни, зокрема іншомовні, не перекладаються (як правило), — де треба, їх пояснено у посторінкових примітках або в покажчиках.

Дуже важливою і дуже складною проблемою літопису є його хронологія. Відзначимо лише найголовніше. Всі дати в оригіналі наведено від «сотворіння світу»: перший рік нашої ери вважався 5509 роком від початку цієї легендарної події. Новий рік наші предки розпочинали не першого січня, а навесні. Рік закінчувався кінцем лютого — початком або серединою березня. Називався він березневим. Щоб перевести березневу дату від «сотворіння світу» на січневу дату нашої ери, треба для січня — лютого від дати, що рахувалась од «сотворіння світу», відняти 5507 років, а для решти місяців — 5508 років. Отже, коли в літопису сказано, що якась подія відбулася 2 лютого 6569 року, тобто наприкінці 1061 березневого року нашої ери, то за січневим літочисленням це буде 2 лютого 1062 року. Зустрічаються в літопису також дати за вересневим візантійським літочисленням, якого дотримувалась церква; тут новий рік розпочинається 1 вересня, тобто на чотири місяці раніше від початку січневого року і на півроку раніше від початку року березневого. У кількох випадках виявлено дати за александрійським літочисленням, яке час від «сотворіння світу» до початку нашої ери визначає у 5500 років.

Усі дати літопису наведено за старим, юліанським стилем, бо нинішній, григоріанський календар, який виправив багатовікові, що все збільшувалися, астрономічні відставання юліанського календаря, запроваджено лише 1582 року, коли 5 жовтня було оголошено 15-м жовтня (додано десять днів). Щоб установити астрономічну тотожність будь-якого дня IX–XIII ст. дню нинішньому і майбутньому, тобто перерахувати його на новий стиль, треба для IX ст. до числа за старим стилем додавати 4 дні, для X ст. — 5 днів, для XI ст. — 6, для XII–XIII ст. — 7 днів. Отже, коли в літопису сказано, що Володимир Василькович помер 10 грудня 1288 року, то цей день припадає на нинішнє 17 грудня.

Цілі смуги років у Київському літопису занотовано за так званим ультраберезневим літочисленням (про що сказано у примітках на своєму місці). Це літочислення випереджає березневе на рік; подія, записана тут, приміром, під 19 травня 6666(1158) року, насправді сталася 19 травня 6665(1157) року.

Багато дат довелося уточнити, бо нерідко під одним роком літописець нотує події двох, а то й кількох років; під двома роками — події одного року; у межах року події записано далеко не завжди в реальній хронологічній послідовності. Дати подій Галицько-Волинського літопису встановлено ученими на основі багатьох джерел; в Іпатському кодексі вони лише в кількох випадках відповідають дійсності. У Хлєбниковському списку, як було зауважено вище, датування у цій частині літопису немає.

У перекладі збережено наявне в оригіналі (там — літерне) березневе чи ультраберезневе літочислення від «сотворіння світу». Але тут же, поруч, у квадратних дужках його переведено на березневе чи ультраберезневе літочислення нашої ери — 6666 [1158]. На берегах книги курсивом надруковано істинні дати за січневим літочисленням. Події, що відбулися в межах березневого чи ультраберезневого року, хронологізуються двома січневими роками через косу риску (1237/8); події, що відбулися в межах певних років, позначені через тире (1254–56). На колонтитулах перекладу, які розкривають зміст кожної сторінки, всюди стоїть літописна дата, але її для зручності переведено на березневе чи ультраберезневе літочислення нашої ери (не 6666, а 1158 рік). Під цією ж датою нашої ери проведена і суцільна в межах року нумерація приміток.

Надруковані курсивом на берегах перекладу літопису справжні дати, яких нема в Іпатському списку у перших двох частинах його або які відрізняються від наведених у ньому (бо ті не відповідають дійсності), взято з авторитетних джерел — з інших літописів, головно з Лаврентіївського списку та з Новгородського першого літопису, з житій, іноземних документів, наукових досліджень тощо. Дати, які встановлено самостійно, коротко аргументуються в примітках. Дати й імена, які стоять під знаком запитання, означають гіпотетичність їх. Татіщевські дати і тексти друкуються в ламаних дужках. На берегах перекладу цифрами подано нумерацію відповідних сторінок оригіналу, межі яких у тексті позначено вертикальною рискою.

Примітки подано посторінково. Через обсяг цього видання вони є лаконічними, суто фактичними і мають в основному такий характер: в одних дуже коротко пояснюється ситуація, якщо вона незрозуміла з літописного викладу; у других подано документацію генеалогічних матеріалів та літописних цитат, які вдалося виявити і встановити, звідки їх узято; треті мають суто текстологічний сенс — у них занотовано значущі зі змістового погляду різночитання Іпатського списку (Іп.), Хлєбниковського (Хл.), Погодінського (Погод.), Єрмолаївського (Єрмол.), Густинського літопису (Густ.), Лаврентіївського (Лавр.) та двох з ним споріднених списків — Радзивіллівського (Радз.) і Академічного (Акад.), Новгородського першого літопису (Новг. І), Воскресенського (Воскр.), Никонівського (Никон.) тощо. Безсумнівні дрібні описки оригіналу не обумовлюються. Іноді, де це викликано доконечною потребою, у примітках наводяться давньоруські тексти з Іпатського чи іншого списку. У примітках надруковано в перекладі найколоритніші княжі характеристики з Розкольницького рукопису (за Татіщевим). Примітки мають перехресні посилання на інші примітки. Вони тісно зв’язані з позиціями покажчиків і близькі до них за змістом.

У виданні публікуються чотири покажчики.

Перший покажчик — іменно-особовий. У цей покажчик до тексту літопису і приміток внесено не лише людей чи міфічні персонажі, що мають власні імена, але й усіх безіменних, котрі маються на увазі і виступають індивідуально (іноді — удвох чи утрьох), а не як сукупність. Безіменні персонажі підведені, як правило, під тих, що мають імена і від яких вони залежать чи. зв’язані з ними (син, дочка, жінка, посол тощо), і лише в небагатьох випадках вони зареєстровані окремо, бо їх нема до кого прив’язати (напр., князь ятвязький). Коли йдеться про сукупність людей (кияни, бояри, попи та ін.), то про них сказано у відповідних позиціях географічно-археологічно-етнографічного покажчика.

Другий покажчик — реєстр великих князів київських. Сюди внесено всіх осіб, що сиділи на київському столі від Олега Віщого до 1246 року, незалежно від того, скільки часу тривало це князювання (навіть кілька годин). Для першої половини XIII ст. низка хронологічних позицій має гіпотетичний характер, бо цілком точних відомостей тут джерела не дають.

Третій покажчик — реєстр київських митрополитів, що відігравали велику роль у суспільному житті як друга, духовно-ідеологічна іпостась верховної влади. Він доведений до кінця існування київської митрополії, матеріали для нього дуже скупі.

Четвертий покажчик — географічно-археологічно-етнографічний. Він фіксує всі реалії тексту літопису і приміток в іменниковій чи прикметниковій формі (Київ, київський). Населені пункти прив’язані в покажчику абсолютно — до берегів річок, озер, морів. Для Русі їх в основній масі зідентифіковано на основі археологічних досліджень до рівня городища, поселення, а підпункти — іноді до нинішньої вулиці і навіть номера будинку. Це стосується насамперед Києва — «матері городам руським»: покажчик до нього в цьому виданні виділено окремо. Подано також нинішнє адміністративно-територіальне підпорядкування кожної позиції (країна, область, район, село, воєводство, ном, вілайєт і т. п.), хоча етнографічна суть її могла змінитися (обри, авари, як народ зникли, а територія, де вони жили, залишилася). Як і в іменно-особовий покажчик, сюди внесено реалії (річки, озера, броди, ліси тощо), які не мали або не мають власних назв; по можливості визначено їх територіальну ситуацію. Кожна позиція покажчика деталізована настільки, наскільки літопис чи примітки до нього дають для цього матеріал. Отже, для певного города в покажчику можна знайти відомості про його дитинець, передгородця, ворота, церкви, двори і т. д. Ріки і річки, крім відомих з літопису, у покажчику мають, зрозуміло, сучасні назви; ці назви можуть бути тотожними зі стародавніми, подібними до них, або зовсім іншими; річки можуть не мати ніякої назви (колись або тепер). Прикметниково-присвійні дефініції цього покажчика мають іменниковий відповідник в іменно-особовому покажчику (Чюдинів двір — Чюдин Микула).