Як ми говоримо

На минулий час указують також частки було, бувало: «А ще, було, як намалює що–небудь та підпише… що це – не кавун, а слива, так тобі точнісінько слива» (Г. Квітка–Основ'яненко); «Дарка часто, було, дивилась понуро, спускала очі в землю» (Леся Українка).

Варто нагадати, що слів було, було б часто вживають у розумінні слід було, слід би було: «Було тобі, моя мати, цих брів не давати, та було тобі, моя мати, щастя й долю дати» (народна пісня); «Та було б не рубати зеленого дуба, та було б не сватати, коли я – нелюба» (народна пісня).

Наказовий спосіб

Часто забувають, що українська мова має в наказовому способі не тільки форми 2–ї особи однини й множини, як російська, – читай і читайте, роби і робіть, а ще й форму 1–ї особи множини – читаймо, робімо. Російська мова, не маючи цієї форми, користується описовою конструкцією типу давайте читать або формою доконаного виду майбутнього часу дієслова – прочтём.

Українська класика й народне мовлення знають наказовий спосіб 1–ї особи множини, що надає фразі динамічності, заклику. Досить згадати хоч би народні пісні, де раз у раз натрапляємо на цю форму: «Заспіваймо пісню веселеньку»; «Пиймо за щастя, пиймо за долю, пиймо за те, що миліше» і т. ін.

Незважаючи на це, один плакат закликає: «Завершимо будівництво вчасно!», – замість завершімо; читаємо й у творах сучасних письменників: «Давайте підемо зараз до неї», – замість ходімо; «Давайте спечемо, мамо, пироги», – замість спечімо.

Часто до дієслова в наказовому способі 1–ї особи множини помилково додають закінчення — те, наприклад: ходімте. Якщо російською мовою, де нема форми наказового способу 1–ї особи множини, таке закінчення – потрібне (пор. идёмте), щоб надати фразі тону заклику чи прохання, то українською мовою в цьому нема ніякої потреби: ходімо, спечімо, виконаймо, заспіваймо.

1–ї та 3–ї особи однини й 3–ї особи множини наказового способу нема ні в українській, ні в російській мовах, через те, щоб надати реченню тону наказу, прохання чи побажання, користуються описовою формою, додаючи до дієслова теперішнього часу частки хай або нехай: «Нехай я заплачу, нехай свою Україну я ще раз побачу!» (Т. Шевченко); «Хай чабан, – усі гукнули, – за отамана буде!» (П. Тичина); «Хай вони виздихають йому до ночі» (М. Коцюбинський).

Слід зазначити, що частка хай інколи поєднується й з 2–ю особою однини дієслова, коли акцентується на побажанні, а не йдеться про наказ: «Хай колись навчишся» (Панас Мирний); «Хай же ти, молодший, будеш брехати…» (Панас Мирний); «Хай ти скиснеш!» (із живих уст).

Замість описової форми для 3–ї особи однини наказового способу з частками хай, нехай, можна вживати форми наказового способу 2–ї особи однини, що надає реченню дійовішого характеру: «Про мене хоч вовк траву їж» (приповідка), замість – «хай вовк траву їсть»; «Яка штучка! І не думай ніхто її зачепити» (з живих уст), замість – «хай ніхто не думає».

Віддієслівні іменники, дієслівні словосполуки

Візьмімо фразу з газети: «Завдання ліквідації будь–яких порушень статутів і настанов, рішучого зміцнення дисципліни вимагають докорінного поліпшення контролю за діяльністю підлеглих, розумного використання дисциплінарних прав, усунення помилок в роботі». Усі слова в цій фразі – українські, а разом із тим звучить вона не по–українському. Чому? Тому що її переобтяжено віддієслівними іменниками: порушення, зміцнення, поліпшення, використання, усунення. Таке нагромадження їх з одноманітними закінченнями порушує мелодійність звучання монотонним «няканням», ускладнює фразу – аж стає важко зрозуміти її зміст.

Українська мова в побудові речення надає переваги дієслову в неозначеній формі й різних особових формах, а також дієприслівнику над віддієслівним іменником. Ідучи за цією вимогою, треба було наведену вище фразу скомпонувати так: «Завдання ліквідувати будь–які порушення статутів і настанов та рішуче зміцнити дисципліну вимагають докорінно поліпшити контроль за діяльністю підлеглих, розумно використовувати дисциплінарні права, переборювати помилки в роботі». З п'ятьох віддієслівних іменників залишився тільки один, конче потрібний, – порушення, вся фраза від того полегшала, стала простішою, приступнішою.

Візьмімо ще одну фразу з газетної статті: «Всі чесні французи вимагають від уряду вжиття рішучих заходів…» – де так і проситься поставити замість віддієслівного іменника дієслово в неозначеній формі – «вжити рішучих заходів».

На жаль, про цю особливість української мови забувають інколи деякі сучасні письменники й пишуть: «Він щодня вчився гри на скрипці», замість – учився грати; «Для нього стало обов'язком додержання всіх правил гуртожитку», замість – додержуватися всіх правил; «Головний клопіт слуги – це запевнення свого пана, що тому без нього ніяк не обійтися», замість – запевняти свого пана.

Наведімо ще фразу з наукової праці: «Тут ми бачимо вимирання окремих тваринних видів без залишення нащадків», – де можна було висловитись простіше, ясніше й природніше по–українському: «бачимо, що вимирають тваринні різновиди, не залишаючи нащадків».

Дехто помилково гадає, що перший варіант фрази, обтяжений віддієслівними іменниками, є зразок наукового стилю, тимчасом як другий, із дієсловом дієприслівником, – це стиль популярної брошури. За цим хибним стилем часто проступає звичайнісіньке невміння чітко й ясно висловити свою думку й незнання всіх широких можливостей української мови. Фактично тут ідеться не про науковість вислову, а про ті канцеляризми, яких притягли з дореволюційної ще бюрократично–канцелярської практики й досі не можуть їх позбутись. Хіба ми применшимо науковість викладу, якщо в фразі: «При користуванні фразеологізмами слід наперед визначити їх значення» напишемо: «Користуючись фразеологізмами, слід наперед визначити їхнє значення»? Аж ніяк! Так само, коли фразу «При вимовлянні цих звуків треба кінчик язика притулити до піднебіння» ми переробимо, замінивши віддієслівний іменник дієприслівником: «Вимовляючи ці звуки, треба кінчик язика притулити до піднебіння», – то не порушимо наукового характеру фрази, а лиш надамо їй природного українського звучання.

З цього, звісно, не слід робити хибних висновків, ніби віддієслівних іменників треба скрізь уникати. Вони є в українській мові, без них годі обійтись. Вони звичайно виконують у реченнях функцію підмета або додатка: «Заучування слів дисциплінує пам'ять» (О. Ільченко); «Вона наче шукала виправдання для того, чого їй не хотілось робити» (Ю. Смолич).

Іноді між дієсловом і віддієслівним іменником є деяка значеннєва різниця, наприклад: «Я не люблю заучувати» і «Я не люблю заучування». Друга фраза має далеко ширше поняття, бо в ній мовиться про те, що людині взагалі не подобається, коли щось завчають, тимчасом як у першій фразі йдеться лише про те, що їй самій не подобається заучувати.

Дієслівні форми на — но, — то й пасивні дієприкметники

«Ці кадри фільму зняті в павільйоні»; «Передплата на газети та журнали продовжена ще на місяць»; «Ці слова сказані не про вас». У всіх цих фразах дано правильні українські слова, одначе фрази звучать по–українському негаразд. А це тому, що функцію присудка в цих фразах виконують пасивні дієприкметники: зняті, продовжена, сказані.

Одною з синтаксичних особливостей української мови, що відрізняє її від близьких і далеких мов, є широке вживання дієслівних форм на — но, — то в ролі присудка. Візьмімо, наприклад, широко відому народну пісню:

Ой у полі жито

Копитами збито,

Під білою березою

Козаченька вбито.

Ой убито, вбито,

Затягнено в жито,

Червоною китайкою