Таeмниця пiдземноi галереi

Алдя тричі на день приносив їжу. А одного разу він сказав:

— Після війни ти станеш великою людиною…

— Чому? — здивовано спитав Павло.

— Країні будуть потрібні надійні люди, — пояснив йому вчитель. — Скільки змін має відбутися! Все набере іншого вигляду. Дивно. Ти розумієш? Через якийсь час те, що зараз перебуває під забороною стане легальним…

І вийшов навшпиньки, стурбовано хитаючи посивілою головою. Павло взявся за їжу.

— Велика людина… Браво! Ким же він може бути? І в ту ж мить юнак збагнув, скільки завдань висуне революція. Чи зможе він їх виконати? Відчув себе непідготовленим. Тепер йому все зрозуміло. Він знає ворогів, бачить їх. А тоді?.. Завжди вважав, що на другий день після революції все буде на своєму місці: негідники одержать по заслузі, всі чесні стануть під червоні прапори. Тільки тепер уявив собі, які бої чекають у майбутньому. В країні розруха, голод, скрізь приховані вороги… Чи можна буде боротися з усім цим? Пригадав Раду і заспокоївся. “Дурню, ти міркуєш так, як цей Алдя, — докорив собі. — Начебто будеш тоді сам”.

Йоргу прийшов увечері. Був зовсім спокійним, але Павло бачив, що він приніс якусь важливу звістку. В очах вигравала веселість, що якось не пасувала до його великого, наче у лагідного ведмедя тіла.

— Ти знаєш, який завтра день? — приглушено запитав Йоргу.

Розуміючи, що зараз дізнається про все, Павло трохи подумав, але не зміг нічого згадати — просто втратив лік дням.

— Не можу й уявити!.. А який це день?

— 22 червня 1943 року… Два роки, як почалася війна!

Павло зазирнув в очі Йоргу:

— Чого ж ти мене мучиш?.. Скажи!

— Партія вирішила скористатись вибухівкою, яку ти привіз… Завтра, на знак протесту… Нехай побачать, хай дізнаються, що народ ненавидить війну, затіяну Антонеску, — поспішно випалив Йоргу.

— Правда! — аж підскочив Павло, радіючи, що починається велика боротьба.

— Демонстративно. Розумієш?.. Утечісти розкидають листівки. В день їхньої річниці. Це буде як сигнал!

— Який об’єкт ви маєте на увазі?

— Німецькі бараки…

— Склади з спорядженням?..

— Так.

— Чудово.

Хотілося ходити й рухатися, але в кухні могли почути кроки.

Через те махали руками й ногами, щоб хоч як-небудь дати вихід своїй невтримній енергії. Павло знав, де ці склади, не раз проходив біля них. Бараки стояли на широкому майдані, з трьох боків якого тяглися вулиці. В них зберігалося спорядження для німецького військово-морського флоту.

— Там дротяна огорожа.

— А я візьму з собою ножиці, — мовив Йоргу. І, збагнувши, що сказав зайве, глянув Павлові в очі.

Мунтяну здригнувся.

— Ти? — спитав він хрипло.

— Не будь дитиною, — заговорив Йоргу. — Знаєш добре, що тебе розшукують, йдеться не про нас з тобою, а про партію!

Павло зрозумів, що його друг має рацію. Але думка, що не він використає вибухівку, приголомшила його, і хлопець закусив губу. Згадав Раду, дні, проведені в кімнатці шевця, облаву, бомбування, перевірку на вокзалі…

— Можливо, було б краще, коли б хтось інший взявся за склади, — говорив Йоргу. — Кожен з нас — учасник боротьби. Ми не юрба індивідуалістів, а організована партія. Отже, цілком доречно ділити небезпеку й риск…

— Візьми собі двох помічників, — порадив Павло. — Хай постоять на варті…

Тепер перше почуття жалю уже минуло, і він думав тільки про операцію.

— Призначено на дев’яту годину вечора, — мовив Йоргу під кінець розмови.

Павло ліг. Знав, що йому нема чого робити, і спокійно заснув. Так він спав би й на другий день після підпалу німецьких складів. Може, тоді заснув би ще швидше. Звичайне стало вже незвичайним.

На світанку Алдя тихенько постукав у двері.

— Два роки війни, — мовив учитель, навіть забувши привітатись. — Ось послухай.

З вулиці почулася пісня. Проходили призовники.

— Ганьба! — простогнав Алця. — Підлість! Кажуть, так дресирували націстів, поки вони не стали професіональними вбивцями… Сьогодні в ліцеї я маю зробити доповідь про “священну війну”. Що ж мені говорити? — хвилювався він. — Про грабежі! У Сандулеску повен дім килимів та срібла… Ти чув, вони вивезли з Одеси навіть трамвайні вагони та рейки! Кажуть, восени у нас пустять трамвай…

— Говоріть, як вам підкаже совість, — порадив йому Павло.

Учитель враз замовк, втяг голову в плечі.

— Авжеж, — погодився він. — Я так і зроблю…

Алдя був стурбований, лице його то червоніло, то ставало бліде, як стіна.

У Павла день минав повільно. Він одкрив портфель, оглянув два пакунки, загорнуті в папір і перев’язані мотузочками, а також пляшечки й корок. Все було на місці. Згадав, як вирішив з своєю промовою Алдя. “Хто-зна, іншим разом…”

Опівдні хазяїн приніс йому обід. Він здавався школярем, який у чомусь провинився. Усе посміхався, радий і зніяковілий

— Говорив, — похвалився вчитель Павлові, — лише про справедливість і гуманність. — Слова його звучали щиро і водночас абстрактно. — Сандулеску потиснув мені руку. “Ви справжній румунський патріот, — сказав він, — наші солдати дійсно справедливі, чесні й гуманні”. А викладач історії Оанчя зрозумів мене. “Добре. — шепнув він. — Хай бачать, що в нас є своя думка!”

Вчитель запитливо глянув на Павла.

— Зрештою, — відповів хлопець, перехопивши його радісний погляд, — кожен вас зрозумів, як хотів…

— Але я не скомпрометував себе, — поспішно мовив Алдя. — Сказав те, що думав. Жодного слова про Гітлера, хрестові походи та інші дурниці! Насправді, це була антидержавна промова, та дурні не збагнули її…

Він наче шкодував, що небезпека вже минула.

— Вам хотілося, щоб вас правильно зрозуміли? — посміхнувся Павло.

— Я відверто висловив думку про цю війну, — запевнив його Алдя. — І можу дати відповідь за свої слова…

Хотів уже йти, та раптом обернувся, крутячи між пальцями гудзика. Схилив голову.

— Вчора ввечері, знаєте, — мовив ніяково, — було чути кроки… Дружина злякалась і все посилала мене подивитись. Я вдав, ніби піднявся на горище, і запевнив її, що це миші… Тому, якщо можна…

— Авжеж… — сказав Павло. — Я думаю цієї ночі піти.

— Зовсім?

Слова зірвалися зненацька, і засоромлений учитель переступив з ноги на ногу.

— Так! — підтвердив юнак.

— Як хочеш, — шепнув Алдя. — Твоє діло…

І одразу вийшов, швидко збіг сходами вниз.

“Кінець кінцем, він теж наражає себе на небезпеку, — подумав Павло. — А в нього ж діти…” У роті відчував якийсь гіркуватий присмак. День тягся повільно, як величезний слимак.

23. ЧАЙКА НАД МОРЕМ

Наче стверджуючи давню ненависть Горе до Януліса, обидва шпигуни зустрічалися не на людях. Роками сходилися таємно в розваленому домі, де нікому не спало б на думку шукати їх.

Будинок той стояв над кручею, а коли берег обвалився, він розламався надвоє, наче картонна іграшка. Тільки три кімнати зосталися на кручі, а всі інші впали в море. Дощі й сніги потрощили дах і вікна. Люди забрали двері. Вистромлюючи віття у віконні отвори, в цій руїні росли деревця, які влітку заростали бур’янами. Діти не насмілювалися там гратися, боячись скотитися разом з стінами на пляж, вкритий камінням.

Януліс і Горе при денному світлі пильно оглянули руїни і пересвідчилися, що рештки фундаменту все-таки міцні. Ходила чутка, нібито стіни от-от упадуть і туди страшно ходити. А після того, як одна дитина посунулась і розбилась об скелі, страх охороняв той дім краще, ніж це міг би зробити вартовий

Того вечора Горе сидів серед облуплених стін і чекав Януліса. Під чорними його вусиками нервово тіпались уста. Перукар нестямно дивився в бік моря. З-за хмар раз у раз визирав місяць, і тоді в його синюватому світлі з’являлись обрив, скелі і пляж. З темряви вихоплювався весь краєвид, але море ховалося за молочним серпанком. Шторм, який кілька днів і ночей бурхав хвилями, раптом вщух. Було тихо і тепло. Горе дивився на молочну завісу, яка тяглась од землі до неба.