Круглянський мiст

З однією дровиною хлопцю було вправніше; вони вилізли з хмизняку в рідколісся, і Стьопка підбіг трохи вперед, щоби іти поряд.

— А хто ще піде?

— Ще? Ще Данило Шпак зі взводу Метьолкіна. Літній такий. Місцевий. І Бритвін. Відаєш?

— Той, що ротним був?

— Ну. Піде спокутувати провину. Як спокутує, тоді, казали, знов командиром поставлять.

Що ж, це було непогано: Маслаков, Бритвін — ще й які вмілі партизани; Данило Шпак — місцевий, наскрізь знає всі ходи-виходи. Стьопка помалу вже оговтався зі своєю радістю; про завдання він не питав: знав, прийде час, усе розтлумачать — тільки роби.

Вони підтягли дровиняки до кухні в ялиннику, від якої затишно повівало димком, і спинилися біля пня, де був дроворуб. Тут уже лежало кілька дрючків, притягнутих Стьогікою раніше, однак він одразу визначив, що для обіду дров було малувато. Проте цей клопіт, який недавно ще допікав, тепер зробився такий обридлий, що не хотілося про це думати. Вони розмашно покидали свої дровини на раніші, і Маслаков підштурхнув на плечі автомат.

— Тож збирайся. За годину потупаєм.

3

За годину, однак, не потупали: трапилася незмога з вибухівкою. Поки Маслаков бігав по начальству, вони втрьох чекали під ялиною на краю лісової галявини, в тому місці, де починалася дорога. Колишній командир партизанської роти Бритвін, тільки прийшовши сюди, відразу повалився животом на вкриту глицею землю і лежав так, з мовчазною зосередженістю уткнувши в рукави міцне поголене підборіддя. З них трьох він один, у шинелі й суконній пілотці, мав хоч приблизно військовий вигляд; Стьопка ж у своєму збірному вбранні був схожий швидше на поліцая. Що ж до третього, старуватого селянина Шпака Данила, так у того взагалі не було нічого військового. Мовчазний, із зарослим чорними пасмами обличчям, у рудому, задерев’янілому від вологи кожусі та постолах, він сидів, притулившись до смолистого окоренка ялини, і щось ретельно, з ненаситною насолодою жував. Побіч лежав його коротенький обріз із нефарбованою саморобною ложею. Стьопка не одразу і зрозумів, що Данило їв боби, які діставав із засмальцьованої протигазної сумки потрошку, по парі бобин, ніби вони були в нього вже останні. Тим не менш і через півгодини він усе жував, кожного разу уникаючи Стьопкиного позирку, коли той повертався до нього. Хлопець добре розумів ці простодушні дядькові хитрощі, але мовчав, бо давно мав за правило нічого не просити у тих, хто не хотів дати.

Він був у піднесеному, майже радісному настрої, бо вихід на завдання взагалі пройшов удало. Кляпця не треба було і викликати до командира, просто Маслаков передав йому наказ начштабу, і господарник, побурчавши, змовк, що означало — погодився. Стьопка не чекав обіду, одержав свій шмат хліба, який одразу ж з’їв, і тепер перебував у владі відвиклого вже хвилюючого нетерпіння, коли хотілося лише одного: якнайскоріше рушити в дорогу. Закинувши за спину гвинтівку, він виламав дубчик і похльоскував їм внизу, зиркаючи в бік халабуд, звідки мав появитися Маслаков.

— Біля Озерища пройти б легше. Там поліція своя.

— А ти звідки знаєш? — сухо запитав Бритвін.

— Я? Такий секрет! Усі знають, — навмисне безклопітно відповів Стьопка, але внутрішньо насторожився: тон цього питання був йому дуже відомий, і він уже зрозумів, що даремно так сказав. Бритвін після паузи вагомо зазначив:

— Ти за всіх не відповідаєш. А сам тримай язика за зубами. Коли що й знаєш.

Поверх лісу Стьопка подивився на небо, заволочене молочною плівкою, крізь яку зранку не могло пробитися сонце, потім перевів погляд униз, на халабуду за галявиною: Маслакова все не було. Іншому б він щось відповів у такому випадку, але Бритвіну перечити зараз не став: як-не-як той старший і негоже було заїдатися з ним. Правда, ходили чутки, що місяць тому Бритвін здорово прошпетився на завданні, його зняли з роти, хотіли навіть судити, але перевели в їхній загін рядовим. І все одно тон і весь його вигляд свідчили, що рядовим він себе не вважав. Принаймні тут, у цій групі, поводився як старший, хоч і з маленькою, а все ж перевагою над ними двома. Правда, це його старшинство не дуже турбувало Стьопку, який єдиним командиром визнавав тут Маслакова.

Похльоскавши дубцем, Стьопка зняв з-за спини гвинтівку і також присів на землю трохи віддалік від цих двох. Гвинтівка в хлопця була стара, з гранчастим казенником, випущена, судячи з тавра, ще до модернізації 1930 року. Взагалі стріляла вона непогано, затвор теж працював нормально, і Степан був нею задоволений, якби не мушка. Мушка розкернилася в своєму гнізді і совалася туди-сюди. Перш ніж вистрілити, треба було посунути її на місце, до риски, а після вже цілитися.

Стьопка підняв із землі сучок, нігтями відщепив од нього тріску і став обережно запихувати її в щілинку під мушкою. Тріска, одначе, не лізла, ламалась. Це його заняття привернуло увагу Данила, а потім і Бритвіна, який незадоволено ворухнув бровами.

— Що ти робиш?

— Та ось — мушка.

Колишній ротний повернувся на бік і з вимогливою впевненістю простягнув руку.

— Ану!

Стьопка ще раз колупнув тріскою, але знову невдало, і подав гвинтівку Бритвіну. Той сів, розставивши коліна, звично поклацав затвором.

— Ну й ломачина! Брудна, звичайно, ржава. В тебе хто командир? Мелік’янц, еге?

Стьопка промовчав. Говорити з Бритвіним у нього враз пропало бажання — хлопець знав, що той скаже далі.

— Добре. Давайте гвинтівку.

— Ні, почекай! — ухилившись від його руки, Бритвін клацнув курком, поторкав прицільну рамку. Потім зирнув на мушку. ^— А ще казали: Мелік’янць суворий командир!

Стьопка все мовчав, але під ялиною підозріло завовтузився Данило.

— Та він не Мелік’янця. Він з кухні.

Бритвін опустив гвинтівку й утупив у Данила спантеличений, майже обурений погляд. Стьопка за дуло вихопив у нього гвинтівку, подумавши про Данила: «Щоб ти пропав! Тягнув його хтось за язик!» Хлопець відчув у собі болісну зніяковілість через цю недоречну підказку, але поправити нічого вже не можна було, і він огризнувся:

— А що, на кухні не люди?

Потім піднявся й закинув свою ломачину за плече, готовий іти, проте йти ще не випадало — хочеш чи ні, а треба було чекати з цими поряд. Тим часом Данило з легкою погордою на волосатому обличчі, а Бритвін з тривожливою настороженістю позирали на нього.

— Так хто тебе призначив у групу? — запитав Бритвін, зсунувши до перенісся густі чорні брови.

— А вам яке діло? — Надто знайоме було все: Стьопка знову відчув себе в становищі гіршого за інших, і це мимоволі викликало в ньому інстинктивний порив оборонятися. — Кому треба було, той і призначив.

Бритвін, однак, намагався стримуватися, тож незабаром приборкав здивування й зирнув на Данила. Той без особливої уваги до них ворушив рукою в своїй сумці.

— Дожилися, нема чого сказати! — пробуркотів Бритвін і знову відкинувся на лікоть. Стьопка, потоптавшись трохи, сів осторонь їх, біля стежки. Перше просвітлення в його настрої швидко затягувалося прикрістю, він уже лаяв себе, що дав Бритвіну в руки гвинтівку, — хай би тримав свою. А то придбав десь десятизарядку, і стільки вже фанаберії. Коли знадобиться, ще невідомо, чия краще візьме — ця СГТ [2] чи його, зразка 1891 року. Степан міг би все це їм розтлумачити, як і те, що на кухні він опинився випадково, що він не менш за них походив свого часу на завдання. Але якась недобра впертість стосовно них, особливо щодо Бритвіна, вже брала своє, і він нічого не міг зробити з нею. Вона йому не підпорядковувалася, він знав це і не прагнув пересилити її.

Покривджено притихлий, Стьопка і не згледів, як від халабуд показався Маслаков. Хлопець почув тільки, як під ялиною, встаючи, зашорхав кожухом Данило, підвівся і зручніше сів Бритвін. У Стьопки ж од чиряків ломило в шиї, і, щоб озирнутись, він мусив повернутися всім тілом. Через галявину навпрошки йшов їх командир. Одною рукою він ніс щось важке — здається, німецьку каністру, в якій звичайно тримали бензин. Підійшовши ближче, поставив каністру і зсунув з пітного лоба армійську шапку.