Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

— Я, пані Зоє, вважаю, що лінія проведена дуже лоґічно. Кому в таких випадках іде про фактичний стан речі? Тут вистачає факту, що Богдан мав нещастя саме в тім часі, як в українській гімназії вибухнув той бунт, бути її учнем. Я погоджуюсь зовсім з ними, що як претекст, то досить такої притоки.

Мірош кладе склянку з чаєм на один з імпровізованих столиків, не допивши чаю. У Зої знову починає змагатись неспокій. Вона встає і наново починає свою дорогу від вікна до дверей: що мав Богдан робити? Скаржити того маклера і т. д.? Кого? Королівського урядовця? Та ж щодо чого, то він сам скоріше опинився б за ґратами за сам намір перекупити слугу Його Величности Короля. Міг би ще сам зробити собі право і вибити по морді (Зоя так і каже „по морді") того… того… (направду, не стає їй вже слів!). І Богдан, напевно, був би так зробив, якби той не був утік! Напевно!

— Стривайте! Серьожа, здається, йде… Що це він так скоро сьогодні? Ні… тихо ж будьте, Мірош!… Ні… це не його кроки.

Зоя кидається, щоб відчинити двері спізненому гостеві, але в тій самій хвилині мусить відступити набік, щоб зробити місце червонавій, металом кованій валізі, що боком сунеться в хату. За нею ступає Богдан Данилюк.

— Добрий вечір! — випростовує долоню від тягару і аж тепер помічає Дарку.

— Ов!

Радість, глум, миле здивування, неприємне здивування, вдячність, визов, о Господи, чого то не могло містити в собі те вузьке, довге „ов"! Дарка бачить, як Богдан акуратно, щоб нікому не заваджала, допасовує в кутику до стіни свою валізу… як уважно складає шалик до бічної кишені футра… як зі зручністю знавця надає форму свому капелюхові і, заклопотаний, якби це питання було для нього тепер найважніше, оглядається за місцем, де б його примістити в спокою. Що це? Що це, властиво, має значити? Ніщо інше, як те, про що згадував Мірош перед хвилиною, — жінки майстри від паніки. Хіба це не вона і Зоя роздули всю подію до трагедії тоді, коли головний її герої поводиться зовсім… притомно? Поведінка Богдана нагадує чомусь Дарці всіх „далеких свояків" на похороні тети: з пристойности достроюючись до загальносумного настрою, вони водночас мають в собі настільки тверезої притомности, щоб в останній хвилині, як труну виносять уже з хати, не забути ще раз перевірити, чи шафа з білизною добре замкнена на ключ.

Змінився за ті роки? Ні, виробився. Все нехарактеристичне для його „типу" згубилося з роками, а виступило на перший план тільки основне. Ті рівні, скупі уста, колись по-дитячому повні, що ще у Веренчанці були такі ніжні, тепер ховали в собі якусь суворість і виразний глум. Ця гострокантова борода, з тою „артистичною" заломаною лінією, що колись робила з дитини „малого-старого", тепер підкреслює всю його фізичну мужеськість і ввесь деспотизм його вдачі. Ніс видовжився. Всім Данилюкам у зрілому віці прибуває кілька міліметрів носа понад норму. Ні, він не видавався Дарці тепер такий гарний, як колись.

І в одній хвилині, коли Дарка так анатомічно розбирає його, гострим зворотом (який знайомий рух!) він повертає голову в її сторону, і очі їх зударяються з собою. Велике здивування, взаємне прохання вибачити і чемно розходиться кожна пара очей в іншу сторону.

Та цього короткого зудару було досить на те, щоб Дарка зрозуміла, як сильно він терпить і… як панує над собою. Вчула холодний острах у своїм нутрі. Майже ненормальною видається тепер Дарці його надута рівновага. Дарка справді не здивувалася б занадто, якби він в однім менті вхопився попід боки і пішов присюди по хаті.

— Ви казали мені колись, пані Зоє, що нагорі є вільна кімната… умебльована. Я хотів би там приміститись. Поки що позволите моїй валізі переночувати у вас?

Дивіться! Ніхто не дивується таким намірам Богдана! Всім відняло пам'ять, і вони зовсім забули про те, що в Чернівцях живуть батьки його, батьки, в яких він прожив добрих двадцяти і три роки. По двадцять і трьох роках їх добрий знайомий зміняє мешкання, господаря і ніхто навіть не спитає: „чому". Дивні люди, правда? Зоя з увічливістю, яку повинна мати жінка для приятелів свого чоловіка, готова сама поговорити з господарем в цій справі.

— Але чи буде там місце примістити піяніно?

— Розуміється, що буде! Кімната простора, ясна, тільки має ту невигідну прикмету, що вліті занадто гаряча, а взимі — занадто холодна.

— Дурниця!

Нікому на думку не приходить дивуватись, що Дарка підводиться і збирається йти. Самозрозумілим здається і те, що обидва хлопці виходять разом з нею.

Надворі холодна, непорочна ніч. Ніч, в яку, здається, не сила було б навіть комасі відібрати життя. В таку ніч нема наступу на фронтах. Вулиці прихильно настроєні до самотньої людини на вулиці.

Коло університету Коко прощається. Дарка через рукавичку відчуває його співчуття.

— Смішака, — хрестить його в думці, але признає йому трохи рації.

„У всьому є трохи рації" — думає про себе й Данилюка.

Поки що добре, що від університету до Руської вже недовга дорога. З напряму залізничого двірця над'їжджає якийсь фіякер і, зрівнявшись з ними, пристає спроквола. Вони вдають, що не помічають маневрів візника. Хоч чому би не скоротити часу, з яким не знати, що робити і де поїхати? Ах, напевно, в Богдана так само ні лея в кишені, як і в неї. „Весела" була б то їзда!

Богдан намагається підтримати розмову:

— Я щойно сьогодні довідався від панни Манастирської, що ти… — сподіваюся, що ми, як давні знайомі, можемо далі зберегти цю форму?

— Розуміється, — каже Дарка.

— Що ти… вже в Чернівцях.

— Так? — питається Дарка, хоч здає собі справу з того, що питання в цьому випадку не має найменшого глузду.

— Дивуюся Стефкові… я не пустив би так своєї нареченої від себе…

„Чи це має бути дотеп?" — запитує його Дарка в думці. Підносить тільки вище комір плаща і зітхає з полегшою, що вони вже на Руській. Перед брамою дому, де жила пані Дуткова, Дарка подала Богданові руку.

— Можна тебе колись відвідати? — в його голосі не було ні прохання, ні конвенансу, а якась простота, що роззброювала.

— Не маю означених годин і не можу сказати, коли напевно буду дома. А по-друге, чи не було б це занадто романтично?

Ужила цього невідповідного до ситуації слова тільки тому, що підсвідомо була ще під вражінням оповідання Зої про Богданову прабабку.

— Не вважаю, — відповів сухо, підніс її руку вгору, відкотив рукавичку і поцілував без великої сердечности, але й без поспіху.

Коли так держав її руку на висоті своїх уст, дивно малою видалась Дарці віддаль часу між ними. Богдан порушив зубами, якби хотів ще щось сказати, але не сказав. Тоді зрозуміло, що хтось поза їх волею знову схрестив їх дороги, і відтепер будуть вони не раз зустрічатись. Відчула в серці наче передсмак тої боротьби, що її чекає, і вже тепер знала, що боротьба та не буде легка.

У брамі обернулась ще раз до Данилюка і усміхнулась до нього. Він не бачив уже того дарунку.

XII

Не інакше, як тільки нові Дарчині сніговці були причиною того, що Муха й Аскольд не зачули її кроків і впору не відскочили одне від одного.

Дуже неприємно переловити когось, як цілуються. Ще і в брамі, у третій годині сполудня. Хоч на оправдання закоханої пари можна пригадати, що в такій порі року в третій сполудня у брамі зовсім попелясто, а в хаті пані Дуткової не тільки стіни, але і стеля та підлога мають вуха. Викрути небагато помагають: просто всі троє не знали, як повестись у тім дражливім менті. Муха чим хутчіш обернулась до стіни плечима. Хоч виглядало це зовсім по-жіночому, але прикмету цю засвоїли собі жінки від американського самця, дикого індика, який теж після любовної невдачі ховається, щоб ніхто не бачив його сорому.

Аскольд повівся, як дипломат: без одного звуку скинув кашкет перед Даркою. Дарка теж без одного звуку хитнувши йому головою, побігла скоро нагору.

Вже на першій площадці долетів до Дарки дзвоновий сміх Мухи. Що залишається молодости, якій брама мусить заступити будуар, як не сміх?