Лексикон iнтимних мiст. Довiльний посiбник з геопоетики та космополiтики

Розташування Родоса — це не лише суцільне «між Сходом і Заходом», тут ще й Південь замішаний. З усього цього виникла цілком приголомшлива культурна суміш античності, візантійства, романо-ґотичного хрестоносного окциденту і турецького та арабського орієнтів. Думаю, що й це ще не все. Та ні, я впевнений, що це далеко не все.

Варто принаймні додати пляжі зі скандинавськими жінками. Вони люблять засмагати з голими грудьми і взагалі голими. У найінтимніших місцях як не пук данської соломи, то кущ ісландського моху. Так до Родоса під'єднується ще й Північ зі своїми підтоптаними сніговими королевами.

У цьому чотирикутнику сторін світу почуваєшся його центром, ніби якийсь Великий Маґістр — середина віків, середина земель, середина морів, середземність вод.

САН-ДЖОВАННІ-ВАЛЬДАРНО, 1980-ті

Ця історія не моя, тому я лише приблизно уявляю собі, коли вона відбулася. Мені її розповів старезний Фрід, мій німецький приятель, здоровенний чолов'яга, сильно схожий на етруського фавна. Десь у 1970-х вони з друзями придбали у складчину напіврозвалений кам'яний будинок неподалік від села Камподжаллі, що у свою чергу поблизу Ареццо в Південній Тоскані. За німцями в ті часи таке водилося — купувати руїни чи просто занедбані будівлі у значно дешевшій, але зате значно смачнішій Італії й поступово перетворювати їх на зразково-анархістські комуни. Фрід показав мені дату на вмурованому у стіну його дому камені — 1477, справжнє тобі Кватроченто. Хоч насправді ця споруда може бути і старшою. Якби я був археологом, то неодмінно став би копати на тому самотньому пагорбі і неодмінно щось розкопав би.

Однак тут мені йдеться про Фрідову історію. Ось як вона звучала в його виконанні:

Ґрета, моя тодішня дружина, вирішила покинути мене якраз на Різдво. Вона блискавично скинула до валізи манатки, завела більший з наших драндулетів і рішуче помчала до свого нового друга зі Штарнберґа в околицях Мюнхена. Я залишився з двома нашими синами — старшому йшов дев'ятий, а молодшому шостий. Не можу сказати, що Свята минули в нашому домі якось надто весело. Напередодні Нового року я надумав трохи розважити обидвох малюків і меншим драндулетом вивіз їх до найближчого містечка Сан-Джованні-Вальдарно. Там я винайняв для нас трьох кімнату в такому собі готельчику. Увечері 31 грудня я нагодував їх вечерею в місцевій остарії, це було все, що я зміг для них зробити. Слава Богу, всі діти люблять піццу. Коли ми повернулися до нашої готельної кімнати, молодший відразу ж заснув. І тут за стіною почалося — там хтось із кимось несамовито голосно кохався. Жіночі зойки і ахи свідчили про цілковитий екстаз. Мій старший син дуже злякався і сказав: «Тату, там, здається, хтось помирає. Треба рятувати людину!». Я відповів, що зараз вийду і з'ясую, в чому річ. Можливо, викличу лікаря, а якщо треба — то і священика. Насправді я жахливо розпалився тими звуками. Через нашу з Ґретою кризу я вже давно не мав ніякісінького сексу і почувався безмежно самотнім та зголоднілим. Коли я йшов коридором, ті жіночі любовні голосіння так і пронизували мене всього електричним струмом. Мабуть, у мене була ерекція, не знаю. Спересердя я збіг униз, до готельного бару. Там я, щоб трохи охолонути, бахнув одна по одній три ґраппи і висмалив дві сигарети. Той готель утримувала дуже приємна пара ґеїв — один був місцевий, мешканець Сан-Джованні-Вальдарно, а другий англієць, він заради свого коханого навіть покинув Лондон і дипломатичну кар'єру. Саме він і чергував того вечора в барі та на рецепції. Хоч навіть я за всієї своєї розсіяності зауважив, як йому не терпиться чимшвидше все позачиняти і плигнути в ліжко до свого нареченого. Я не став його затримувати і, дещо утишений ґраппою та нікотином, пішов назад до нашої кімнати. Дорогою я, зізнаюся щиро, зупинився коло сусідніх дверей і з усіх сил припав до них вухом. Я трохи не півроку не спав з жінкою — ти мав би мене зрозуміти. Було схоже на те, що там уже все поволі влягалося, тепер вони лише вдоволено і стримано муркотіли, злизуючи одне з одного рештки соків. Отут я й почув, як та невідома дама похвалила свого партнера: «Non с'è male!». Італійською це означає «непогано». Ну, тобто це був жарт, на який вони обоє розсміялися. Бо насправді яке там непогано — судячи з тих її вищань, їй було просто-таки бомбезно. Я ще хвилинку послухав те їхнє помуркування і пішов до себе. Малий дивився на мене широко відкритими і все ще наляканими очима. «Синку, з нею вже все гаразд, — запевнив я. — Вона щойно сказала, що їй non с'è male». Це подіяло, і малий невдовзі цілком заспокоївся.

З того часу я — можливо, ти зауважив — завжди повторюю вголос оте non с'è male. З причини або й без. Це відтоді така магічна формула, та ні — це просто гасло всього мого подальшого життя, розумієш?

САН-ФРАНЦИСКО, 2001

На світі є красиві міста, а є надзвичайно красиві міста. Сан-Франциско — це такий кайф, після якого нікуди вже не хочеться повертатися. Один Алькатраз [107] чого вартий! А Золота Брама? А справжня брама, китайська, у Чайнатавні? Сан-Франциско — це ліберті, це біт, це старі гіпарі, музика Західного узбережжя, це ґеї. Пьотр Вайль цілком влучно пише, що Сан-Франциско — це Захід. Західніше за нього вже тільки Схід.

Сан-Франциско — це City Lights, або ж Ферлінґетті. Сан Франциско Ферлінґетті.

Загалом це весела сумна історія — моя незустріч із Лоренсом Ферлінґетті.

Починаючи з жовтня, я сипав мейлами на адресу його книгарні (гаразд, хай уже називається по-нашому — «Вогні великого міста»!) про те, що в перших днях квітня я сподіваюся бути у Сан-Франциско з його золотою брамою. Чи не прийняв би він мене на півгодини? Чи не погодився б відповісти на кілька моїх запитань? Випити по філіжанці еспресо? Сфотографуватися? Пустити на двох косяка? Але відповіді на мої періодичні відозви не було жодної.

7 квітня, супроводжуваний каліфорнійсько-українськими друзями (їхні імена перелічені в моєму вірші «California Dreaming» — тому, де всі ми по черзі кидаємося в пекельно зимний океан, а потім глушимо на березі з пляшки хорватську сливовицю), так от, супроводжуваний новими друзями, я увійшов до святая святих біту і всього американського літературно-мистецького нонконформізму — книгарні «City Lights».

Я добру годину лазив її поверхами, нишпорив у стелажах, перетрушував книжки, набори грамофонних платівок і фотокарток. На стінах висіли велетенські чорно-білі фотопортрети, на яких можна було, зокрема, побачити оголеного — включно з чималеньким статевим членом — Ґінзберґа або молодого Андрєя Вознесенського в російській зимовій шапці з опущеними вухами. Людей було валом — не тільки тому, що субота, а й тому, що місце культове. Місце культу. Хтось міг би сказати сатанинського. Переходячи другим поверхом від раритету до раритету, я не міг не зауважити в певному коридорному відгалуженні дверей з табличкою «Видавництво». Тобто Лоренс Ферлінґетті мав би сидіти десь там, за ними. Я трохи потоптався у коридорі і врешті рушив напролом до чорношкірого менеджера. Чи міг би я побачитися з паном Ферлінґетті, я перекладаю його вірші, маю кілька запитань, півгодини, не довше, півгодини, лише півгодини, holy shit, півгодини — і я вільний перед самим собою птах! You know man, сказав на це менеджер, містерові Ферлінґетті 82 роки і в нього не так багато часу. Вчора він повернувся з Нікарагуа, завтра вилітає до Греції. В нього не так багато часу, man. Щоденно з ним хочуть побачитися 30 — 40 людей. Він не може всіх запросити, бо в нього не так багато часу. Напиши йому листа — він вирішить, чи зможе. Це єдиний вихід, man, бо в нього не так багато часу. Йому 82 роки, man.

Мені вдвічі менше, сказав я, але в мене теж не так багато часу. Відкладемо це на потім. Коли часу в кожного з нас буде просто-таки досхочу. На потім, на потім.

Потім був перехід через Бродвей і хтось ну зовсім як Ферлінґетті на протилежному боці.